Нафта

Професору Валетті, — й у цьому ми безпосередньо зацікавлені, — усе це було чудово відомо, адже він добре знав, що Альберто Ґранді, який нещодавно перейшов з ЕНІ у «Монтедісон», націлився на те, щоб доктор Чефіс віддав йому посаду виконавчого директора компанії «Монтедісон». Це відкривало для Карло нові можливості у просуванні виконавчою гілкою ЕНІ: тим паче, що він напевно знав, що у серці доктора Чефіса й надалі панувала ЕНІ, а не «Монтедісон».

Доктор Чефіс, якого, звісно, на святкуванні не було, щонайбільше міг би навести кілька епізодів, з життя Задіґа чи Кандіда [264].

ххххх (рядки грецькою, що описують військову ходу в «Іліаді» чи латиною з «Енеїди»)

Навколо Ла Мальфа ^{56} теж зібрався гурт, утім, він був численніший, та й товариство з вибраних осіб.

Поруч з Ла Мальфа стояв професор Тиціано Федеріґі, член партійного об’єднання, мав посаду в «Монтедісон», нещодавно передав Ла Мальфа розлогу таємну доповідь про проблеми, які існують усередині Компанії («Монтедісон»). Одначе Ла Мальфа цілком поринув у теревені з депутатом Франческо Кампанья про марш берсальєрів під час параду: власне, це саме цьому чоловікові Ла Мальфа збирався доручити, щоб той попросив у Жана Луї Лемана грошової допомоги від «Мобіл Ойл Італьяна» для передвиборної кампанії Республіканської партії Італії. Надії на це були неабиякі й зовсім небезпідставні. Могло трапитись і таке, що Ла Мальфа дасть «Мобіл Ойл» такі самі гарантії, які у свою чергу Феррі дав «Шел»: Феррі й справді того-таки пекучого ранку 2 липня запевнив Нормана Бейна, який за наказом «материнської компанії» дізнавався про урядову політику щодо нафтових компаній після того, як вступить у силу податок на додану вартість, що уряд не має наміру вішати на нафтові компанії будь-яке збільшення податків. (А ондечки й сам депутат Феррі, бліде та змучене обличчя якого виблискує від поту.)

Майже поруч із трошки «спорідненою зі своїм електоратом» парочкою, тримаючи в руці склянку віскі (хоча й непитущий), стояв білявий депутат Маріо Дзаґарі ^{57}. Він якраз нещодавно заснував нову агенцію друку, яка називається «Соціалістична Агенція» й розташована на вулиці Колонна Антоніна, а очолив її Джорджіо Нарді, довірена особа Дзаґарі. Цю агенцію було засновано завдяки грошовій допомозі, яку цього разу надав бренд «Ессо» [265] в Італії.

А ось інженер Ренато Ломбарді (представник «Конфіндустрії» [266]) безпосередньо мав бесіду з доктором Алессандро Алессандрі із мережі супермаркетів «Станда». Парочка товаришувала ще «зі шкільних часів». Інженер Ренато Ломбарді «зсередини знав таємниці» Ватикану, а ось пан Алессандрі знав про них від родини Аньєллі [267]. І Ломбарді дійсно розповідав другові дещо про їхнього спільного товариша Вінченцо Каццаніґа, новини, про які ще ніхто не знав (3) [268]. Згадка про цього чоловіка — наразі високого посадовця в одній з компаній промислової групи «Монтедісон», — нового президента «Учід» [269], була найкращим доказом того, як високо його цінують серед вищого товариства Ватикану. «Учід» насправді була «витвором» Італійської Католицької Акції [270], яка об’єднувала вищих керівників промислових підприємств, які прилюдно сповідують католицьку віру.

Головним церковним радником «Учід» був кардинал Сирі; а церковним радником її римського представництва — Монсеньйор Казаролі, який очолював дипломатичне відомство Понтифікату.

Отож Каццаніґа мав якнайкращі можливості провадити свою діяльність, ще й користуючись підтримкою впливових людей з Ватикану. (Хочу нагадати читачеві, що за вікном досі 1972-й, тому Ватикан на той час міг забезпечили мало не непохитний авторитет.)

Натомість Алессандрі мав змогу розповісти Ломбарді, що Джанні Аньєллі досі цікавила «Станда» і те, які вона має проблеми, адже він мав намір купити цю мережу. Він був не проти зробити таку покупку, заплативши вартість компанії акціями «Монтедісон», які наразі мав на руках ^{58}.

Ось і Коттафаві, колишній очільник кабінету депутата Моро, якого нещодавно призначили новим послом Італії в Тегерані ^{59}. Він «надзвичайно вороже» налаштований проти про арабської політики, яку сповідує ЕНІ. Та ще й виявляється, що він пов’язаний з Аттіліо Монті та нафтовими інтересами БП [271].

А осьдечки поруч у лискучому двобортному костюмі, маючи у ньому природний та вишуканий вигляд, навіть попри спеку, стоїть доктор Боцціні, колишній перший посол у Дамаску, а наразі, за ініціативи сенатора Медічі, голова уряду. Він теж не є прибічником ЕНІ.

Тут-таки стоїть і Антоніо Де Боніс, посадовець із «Центру з італійсько-арабських зносин», якому доручено щотижня робити доповідь щодо міжнародних зв’язків ЕНІ. Він щойно повернувся з відрядження на Сицилію, куди їздив разом із сирійським дипломатом Хафезом Аль Джамалі.

Є серед них і такий собі Анджело Берті — один із керівників спільноти «Маріо Фані», політично-релігійної організації, створеної кілька років тому Луїджі Джеддою [272]. Саме цей пан Берті був уповноважений бути посередником між професором Луїджі Джеддою та промисловцем Аттіліо Монті, котрий починаючи з 1 вересня щомісяця перераховував Національному Громадянському Комітету 1 мільйон лір. (Я таки знову нагадаю читачеві, що зараз 1972 рік.)

Можливо, Карло підійшов до одного з вікон Вітальні через спеку, біля якого, певно, було ще спекотніше, адже із зовсім безхмарного неба всередину вривалися нестримні сонячні промені. Майже ніби силуети, оповиті дрібним блискучим пилом, там стояли депутати Анджело Нікосія та Піно Рауті ^{60}. Здається, вони були в доброму гуморі, почувалися вільно. Депутат Нікосія щойно зустрівся з промисловцем Монті й розповів йому, послуговуючись якою стратегією він має намір підштовхнути до створення парламентської комісії, яка б провела розслідування щодо Коні. Він з певністю стверджував, що на люди вилізуть «страшенні речі» й помилки, які зачеплять не одного політичного діяча. Через це під час розмови він сказав такі слова: «Як на мене, Джуліано Андреотті та Джуліо Онесті — одна людина». Що ж до депутата Піно Рауті, то кілька днів тому він мав зустріч із таким собі Бруно Ріфезером. Вони обговорили, як просувається судове слідство над Рауті «щодо замахів крайніх правих», а також звинувачення, які пролунали на адресу Монті, буцімто він фінансує екстремістський рух того-таки Піно Рауті. Судячи із спокійного вигляду останнього, про який ми вже згадували, щодо цього не було підстав непокоїтися.

У цигарковім диму, що змішувався з блискучим від сонячних променів пилом, котрий, ніби на полотнах Караваджо, вривався у залу Квіринальського палацу, стояв чоловік, геть-чисто зодягнений у біле, у білому береті, напнутому на довговиде обличчя, як у дрібного постарілого підлітка, який наразі морщився ще й через дим від цигарки, що стирчала у нього з рота. Це був генерал Евдженіо Хенке ^{61}. У сліпучому сонячному промінні ніби розійшлось темне провалля, у якому ледь виднілися світло-червоні, убогі та гнітючі, як і все, що належить державі, шпалери. Переступивши перепону зі сліпучого світла, Карло опинився у тьмяному куточку Вітальні, який до того ж був напрочуд прохолодним і в якому кільком щасливцям поталанило повсідатися на стільчики. Це були стільчики вісімнадцятого століття, позолочені й, правду кажучи, незручні, та все-таки це були стільці; поруч навіть стояла гарненька канапа. Всі ці меблі стояли навколо незапаленого каміна (він увесь був візерунчастий, оздоблений ліпниною та позолотою). Це було спокійне місце, подалі від кипучого пекла. Там було тихо. Власне, всі, хто сидів на стільчиках, пильно вслухалися у слова одного з них, як діти, які уважненько слухають старого діда, котрий розповідає казку. До історії, яку розповідав той чоловік, Карло не дослухався, адже його увагу забрало це несподіване видовище, а над усе — обличчя слухачів. Ці люди не мали нічого спільного із запрошеними гостями, про яких ішлося раніше. Ці ніби були з іншого тіста. Звісно, вони теж були італійськими буржуа, а з огляду на те, що вони були присутніми на цьому святі, то були вони поважними і впливовими. Але їхні інтереси та їхня культура були ніби зовсім іншої якості: щиросерднішої, ідеалістичнішої, навіть сказати б йолопкуватішої, але, безсумнівно, глибшої та яскравішої. Ймовірно, все це було оманою, адже це були всього-на-всього літератори разом зі своїми дружинами. Вони розповідали один одному всілякі оповідки, щоб убити час на цьому офіційному прийомі, куди їх позвали, аби демонстративно їх зневажати. Поки Карло, ошелешений і трохи зачарований побаченим, шукав собі, де примоститися, оповідач закінчив свою історію, передавши слово наступному. Цей скидався на величезного мураху, одягненого у фрак, як людина (та, мабуть, це був лиш звичайний добродій, одягнений у чорне), був трохи гаркавий, а його надзвичайно великі очі лишались по-кумедному непорушними й ніби аж розтопилися від зніяковіння. Трошки через силу чоловік заговорив тоном людини, яка не має змоги відмовитись, але й звикла до певного успіху, який зазвичай має дотепник. Він був неначе славетний газетяр-демократ.