Лялька

О третій усі знову були на місці. О восьмій вечора магазин зачиняли. Продавці розходились, — і залишався тільки Жецький. Він підраховував денний виторг, перевіряв касу, складав план роботи на завтра і пригадував: чи виконано все, що було заплановано на сьогодні. За кожну занедбану справу він розплачувався довгим безсонням та сумними думками про руйнацію магазину, про безумовний занепад наполеонівської династії та про те, що всі його життєві мрії виявились просто безглуздям. «Нічого не вийде! Нема нам порятунку!» — зітхав він, перевертаючись на твердій постелі.

Якщо день був вдалий, пан Ігнац був задоволений. Тоді він перед сном перечитував історію консульства та імперії або газетні вирізки з описами італійської війни 1859 року, а часом, хоч це траплялось рідко, діставав з-під ліжка гітару і грав на ній марш Ракоці [4], приспівуючи сумнівної чистоти тенором.

Після цього снились йому розлогі угорські степи, сині й білі шереги військ, огорнені хмарами диму… А вранці у нього був поганий настрій і боліла голова.

Найприємнішим днем була неділя, коли пан Ігнац обмірковував та виконував план оздоблення вітрин на тиждень.

На його думку, вітрини мали не тільки показувати товари, які були в магазині, а й приваблювати прохожих — чи то наймоднішими товарами, чи їх мальовничим розташуванням, чи якоюсь цікавою вигадкою. В правому вікні, призначеному для предметів розкоші, звичайно виставлялась якась бронзова статуетка, фарфорова ваза, ціла оздоба туалетного столика, а навколо них містилися альбоми, свічники, гаманці, віяла в товаристві з палицями, парасольками та безліччю дрібних, проте елегантних речей.

А в лівому вікні, заповненому зразками галстуків, рукавичок, калош та парфумів, центральне місце займали іграшки, здебільшого рухливі.

Інколи під час цих самотніх занять в старому продавцеві пробуджувалась дитина. Тоді він діставав і ставив на столі всі механічні цяцьки. Був серед них ведмідь, який видряпувався на стовп, був півень, який кукурікав, була миша, яка бігала, поїзд, який рухався по рейках, цирковий клоун, який скакав на коні, піднімаючи на руках другого клоуна, кілька пар, що танцювали вальс під звуки невиразної музики. Всі ці іграшки пан Ігнац накручував і одночасно пускав в рух. І коли півень починав кукурікати, ляпаючи негнучкими крильми, коли йшли в танець мертві пари, щомить спотикаючись та зупиняючись, коли олов’яні пасажири поїзда, що їхав без мети, починали здивовано придивлятися до нього і коли весь цей іграшковий світ при світлі газових ріжків набирав якогось фантастичного життя, — тоді старий продавець, підперши голову кулаками, тихенько сміявся й бурмотів:

— Хи-хи-хи! А куди це ви їдете, мандрівники?.. Дивись-но, звернеш в’язи, акробате… А що вам від тих обіймів, танцюристи?.. Порозкручуються пружини, та й підете назад у шафу. Дурниця, все дурниця!.. А якби ви могли думати, то вам, напевне, здавалося б, ніби ви робите щось путнє!.. Після такого або подібного монолога він швидко складав іграшки й починав роздратовано ходити по порожньому магазину, а слідом за ним плентався його брудний пес. «Дурниця торгівля… дурниця політика… дурниця подорож в Туреччину… дурниця саме життя, початку якого ми не пам’ятаємо, а кінця не знаємо… Де ж істина?»

Оскільки він такі думки висловлював інколи вголос і прилюдно, його вважали диваком, а шановні дами, у яких були дочки на відданні, не раз казали;

— От до чого доводить мужчину парубоцьке життя!

З дому пан Ігнац виходив рідко й ненадовго і звичайно крутився по вулицях, на яких жили його колеги або службовці магазину. Його темно-зелена куртка або табачного кольору сюртук, сірі штани з чорними лампасами та злинялий циліндр, а найбільше несміливість і ніяковість привертали загальну увагу. Пан Ігнац знав це і все більше втрачав охоту до прогулянок. Він завидна лягав на ліжко й цілими годинами дивився в своє загратоване вікно, з якого видно було сіру стіну сусіднього дому, прикрашену також єдиним і також загратованим вікном, де інколи стояло горнятко з маслом або висіла оббілована заяча тушка.

Та чим менше він виходив з дому, тим частіше мріяв про якусь далеку подорож на село або за кордон. Все частіше снились йому темні бори та зелені поля, де він міг би блукати, згадуючи молоді літа. Потроху в ньому пробудилась глуха нудьга за тими сільськими краєвидами, і він вирішив, тільки повернеться Вокульський, виїхати кудись на ціле літо.

— Хоч раз перед смертю, зате на кілька місяців, — казав він своїм колегам, які чомусь посміхалися з його планів.

Добровільно одійшовши від природи й людей, заглибившись у метушливий, але тісний світ інтересів магазину, він відчував дедалі більшу потребу поділитися з ким-небудь своїми думками. А оскільки одним він не вірив, другі не хотіли його слухати, а Вокульського не було, він розмовляв сам з собою і — писав щоденник, про який не знала жодна жива душа.

Розділ третій

ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ

З смутком спостерігаю я останні роки, що на світі стає все менше путящих продавців і розумних політиків, а все через те, що всі вганяють за модою. Простий продавець кожного сезону надіває штани нового крою, носить якийсь чудернацький капелюх, якісь вигадливі комірці. Так само й теперішні політики щосезону служать новому богові: позавчора вони вірили в Бісмарка, вчора в Гамбетту, а сьогодні — в Біконсфільда, який недавно був звичайним собі еврейчиком.

Видно, в нас забувають, що в магазині треба не носити модні комірці, а продавати їх, бо інакше покупцям не вистачить товару, а магазинові покупців. В свою чергу політику треба грунтувати не на щасливих особах, а тільки на великих династіях. Меттерніх був такий славетний, як Бісмарк, а Пальмерстон славетніший за Біконсфільда, а хто за них сьогодні пам’ятає? Тим часом рід Бонапартів потрясав Європу за Наполеона І, потім за Наполеона III, та й тепер, хоч дехто й називає його банкрутом, він впливає на долю Франції через своїх вірних слуг Мак-Магона й Дюкро.

Побачите, що ще зробить Наполеончик IV, який нишком вчиться військової науки в англійців! Але не в цьому річ. Бо в цій писанині я хочу сказати не про Бонапартів, а про себе, щоб відомо було, як виховувались путящі продавці і хоч не вчені, але розсудливі політики. Для цього діла не треба академій, досить доброго прикладу — вдома і в магазині.

Батько мій замолоду був солдатом, а на старість швейцаром у комісії внутрішніх справ. Тримався він рівно, як тичка, носив невеликі бакенбарди й закручені догори вуса; шию зав’язував чорною хусткою, а в одному вусі носив срібну сергу.

Жили ми в Старому Місті з тіткою, яка прала й латала чиновникам білизну. Наймали на четвертому поверсі дві кімнатки, в яких було мало достатку, зате багато радості, принаймні для мене. В нашій кімнатці найпочеснішою річчю був стіл, на якому батько, повернувшись з своєї служби, клеїв конверти. А в тітчиній кімнаті перше місце займала балія. Пам’ятаю, в погожі дні я пускав на вулиці паперового змія, а в негоду видмухував у себе в кімнаті мильні бульки.

На стінах у тітки висіло багато святих; та скільки б їх не було, однак портретів Наполеона, якими батько оздоблював свою кімнату, було більше. Був там один Наполеон у Єгипті, другий під Ваграмом, третій під Аустерліцом, четвертий під Москвою, п’ятий в дні коронації, шостий у сяйві слави. Коли тітка, ображена такою кількістю світських картин, почепила на стіні мідне розп’яття, батько, — як він казав, — щоб не образити Наполеона, купив собі його бронзове погруддя й також примістив у себе над ліжком.

— Побачиш, недовірку, — лементувала не раз тітка, — що кипітимеш за такі штуки в смолі!

— Та-а… Не дасть імператор зробити мені кривду, — відповідав батько.

Частенько приходили до нас колишні батькові колеги: пан Домансыкий, також швейцар, але в фінансовій комісії, і пан Рачек, який на Дунайській вулиці держав овочеву ятку. Це були прості люди (пан Доманський навіть полюбляв ганусівку), але розсудливі політики. Всі вони, і тітка також, твердо були впевнені, що хоч Наполеон І і вмер у неволі, проте рід Бонапартів ще вирине на поверхню.