Твори в 4-х томах. Том 4

— Дуже. Там було страшенно жарко, але таких чудових рифів я ніде більше не бачив, і риби там повно, особливо коли дмуть мусони. Тобі, Томе, воно теж сподобалося б.

— Я прочитав по-французькому дві книжки про Червоне море, містера де Монтфріда. Дуже цікаві книжки. Він торгував рабами. Не білим товаром, як тепер, а таки справжніми рабами. Він приятель містера Девіса.

— Знаю, — сказав Томас Хадсон. — Я з ним теж знайомий.

— Містер Девіс розповідав мені, як одного разу містер де Монтфрід повернувся до Парижа після своєї работоргівлі і коли їхав з дамою в таксі, то казав водієві одкрити верх машини і визначав дорогу за зорями. Ну от, приміром, містер де' Монтфрід був на мосту Згоди і хотів проїхати на вулицю Мадлен. То він не казав просто: везіть на Мадлен або через площу Згоди й далі Королівською вулицею, як зробили б ми з тобою, тату. Містер де Монтфрід їхав до Мадлен, керуючись Полярною зіркою.

— Ніколи не чув такого про містера де Монтфріда, — сказав Томас Хадсон. — Зате чув про нього чимало інших історій.

— Досить складний спосіб їздити по Парижу, правда ж, тату? Містер Девіс одного разу й собі хотів був вирушити з містером де Монтфрідом на работоргівлю, але щось йому завадило. Не пригадую вже, що саме. А втім, згадав. Містер де Монтфрід покинув работоргівлю й почав торгувати опіумом. Ось як воно було.

— А опіумом містер Девіс торгувати не хотів?

— Ні. Пригадую, він ще сказав, що торгівлю опіумом полишає містерові де Квінсі й містерові Кокто. Мовляв, у них це так добре виходить, що не варто ставати їм на дорозі. Що він мав на думці, я не зрозумів. Тату, ти завжди пояснюєш мені все, про що я питаю, та коли весь час перебивати розмову запитаннями, вона ніколи не скінчиться. То краще я запам'ятовуватиму, що мені незрозуміле, а колись потім спитаю про все разом. І оце якраз одна з таких речей.

— Певно, таких речей набереться чимала купа.

— Та не одна сотня. А може, й не одна тисяча. Але їх щороку меншає, бо багато чого я починаю сам розуміти. Та про дещо все-таки доведеться спитати тебе. Мабуть, цього року я складу їх у список для шкільного твору. В мене є прецікаві питання, що добре підійдуть саме для твору.

— Тобі подобається в школі, Томе?

— Без навчання просто не обійдешся. А подобатись тому, хто вже звідав чогось іншого, воно навряд чи може, хіба не так?

— Не знаю. Сам я ненавидів школу.

— Навіть коли вчився малювати?

— Так. Учитися малювати мені подобалось, але решту шкільної науки я терпіти не міг.

— А мені нічого, — сказав Том. — Та коли довго жив з такими людьми, як містер Джойс, як містер Паскен, як ти і містер Девіс, то серед хлопців у школі почуваєш себе зовсім дорослим.

— Але ж тобі не нудно з ними?

— Та ні, ні. В мене багато приятелів, і я люблю спорт, хіба Що крім ігор з м'ячем, і вчуся сумлінно. І все-таки, тату, це не справжнє життя.

— Таке почуття завжди було і в мене, — сказав Томас Хадсон. — Та ти ж скрашуєш собі це життя чим можеш.

— Авжеж. Я скрашую його чим тільки можу, але все одно залишаюся в ньому. А в ньому часом дуже важко дихати.

Томас Хадсон поглянув за корму, де на спокійній воді розбігався хвилястий слід катера і на тих бурунцях, що розтинали гладінь моря, підстрибували й тіпалися дві наживки, звисаючи на жилках з бортових укосин. Девід і Ендрю сиділи в рибальських кріселках з вудлищами в руках. Томас Хадсон бачив тільки їхні спини. Хлопці сиділи обличчям до корми й стежили за наживками. Він подивився далі й побачив, як гуляє макрель: майже не сколочуючи води, рибини викидалися поодинці й парами, а тоді, зблиснувши проти сонця, так само безгучно, без сплеску, поринали головою донизу в море.

— Рибина! — почув Томас Хадсон вигук Тома-молодшого. — Велика рибина! Онде вона. Проти тебе, Деве! Добре пильнуй!

Томас Хадсон побачив, як здулась і завирувала вода, але сама рибина не показувалась. Девід застромив нижній кінець вудлища в гніздо й стежив, як розмотується жилка, перепущена через укосину. Томас Хадсон бачив, як вона спадала з укосини довгою обвислою дугою, а тоді натяглась і скісно побігла за катером, розтинаючи воду.

— Підсікай, Деве! Підсікай! — гукнув з трапа Едді.

— Підсікай, Деве! Бога ради, підсікай! — благально підхопив Ендрю.

— Тихо, — відказав Девід. — Сам знаю, що робити.

Він усе ще не підсікав, і жилка й далі бігла за корму, заходячи у воду під тим самим кутом; вудлище вигнулось, хлопець тягнув його на себе, а жилка тим часом розмотувалася. Томас Хадсон приглушив мотори, і тепер катер майже не посувався вперед.

— Та підсікай же ти, бога ради! — благав Ендрю. — А ні, то дай я.

Але Девід лише тягнув на себе вудлище і стежив, як жилка йде у воду під тим самим кутом. Навіть не гальмував котушки.

— Це риба-меч, тату, — мовив він, не підводячи очей. — Я бачив, коли вона вхопила наживку.

— Та невже? — перепитав Ендрю. — Оце штука.

— По-моєму, вже треба підсікати. — Роджер стояв тепер поруч Девіда. — Підсікай, Деве, підсікай як слід.

— Гадаєте, вона вже на гачку? — спитав Девід. — А може, просто держить його в роті й пливе собі?

— По-моєму, саме підсікати, поки вона не виплюнула гачка.

Девід уперся ногами, правою рукою добре заклинив котушку і щосили смикнув на себе важенне вудлище. Тоді смикнув ще й ще, так що воно вигнулось, наче лук. Проте жилка й далі збігала у воду. Рибина наче й не відчула його посмиків.

— Спробуй ще раз, Деве, — сказав Роджер. — Треба взяти її на гачок по-справжньому. Девід знову щосили смикнув вудлище, і жилка аж задзижчала, а вудлище так вигнулось, що він ледве втримав його. — О господи! — побожно мовив він. — Тепер, здається, взяв як слід.

— Трохи попусти котушку, — порадив Роджер. — А ти, Томе, помалу повертай катер і стеж за жилкою.

— Слухаюсь, помалу повертати й стежити за жилкою, — сказав Томас Хадсон. — Як ти себе почуваєш, Деве?

— Чудово, тату, — відказав Девід. — О боже, якби мені тільки зловити цю рибину!

Томас Хадсон поволі повернув катер майже навколо самої корми. Жилки на котушці в Девіда дедалі меншало, і Хадсон спрямував катер туди, де була рибина.

— Тепер пригальмуй котушку й починай вибирати жилку, — сказав Роджер. — Підтягуй її до себе, Деве.

Девід підводився, нахилявся вперед і мотав, тоді знов підводився, нахилявся й мотав, розмірено, як машина, і на котушці ставало щоразу більше жилки.

— Ніхто в нашій сім'ї ще ніколи не зловив риби-меча, — мовив Ендрю.

— Ой, не згадуй її вголос, прошу тебе, — озвався Девід. — Не згадуй вголос, а то наврочиш.

— Гаразд, не буду, — сказав Ендрю. — Я ж оце, відколи ти її підчепив, тільки те й роблю, що молюся за тебе.

— Як по-твоєму, чи не роздере гачок їй рота? — пошепки мовив Том-молодший до батька, що стояв біля штурвала, раз у раз поглядаючи вниз на корму й стежачи за нахилом білої жилки в темній воді.

— Сподіваюся, що ні. Девідові не вистачить сили так шарпонути.

— Я ладен на все, аби тільки нам її витягти, — сказав Том-молодший. — На все що завгодно. Усе віддам. Усе зроблю. Енді, принеси йому води.

— Ось у мене є, — озвався Едді. — А ти пильнуй, Деве, не відпускай її, хлопче, ні на мить.

— Ближче не треба! — гукнув нагору Роджер. Він був досвідчений рибалка, і вони з Томасом Хадсоном чудово розуміли один одного в морі.

— Я поверну до неї корму, — гукнув у відповідь Томас Хадсон і дуже вправно й легко повернув катер, майже не сколихнувши тихої води.

Тепер рибина йшла в глибочінь, і Томас Хадсон дав малий задній хід, щоб якомога послабити натяг жилки. Та досить було кормі повільно зрушити з місця назустріч рибині, як жилка пішла у воду майже прямовисно, потягши за собою донизу й тонкий кінець вудлища, і тепер розмотувалась частими посмиками, так що вудлище раз по раз сіпалось у Девідових руках. Томас Хадсон трохи подав катер уперед, щоб жилка не так прямовисно входила у воду. Він знав, яких зусиль коштує хлопцеві вдержувати вудлище в такому положенні, але водночас треба було зберегти на котушці якомога більше жилки.