Нафта

Світло, яке сяє з величезних плит, які, мабуть, зроблені з ххх й відтворюють у Формалістському стилі Видіння Вулицю ххх ххх, має синюватий колір: брудно-синій ˂ відтінок, яким зображають ніч у декораціях до оперети, чи, як хочете, — темно-синя фарба з простеньких ілюстрацій. Отже, стоїть ніч. Ймовірно, місячне, а може, електричне світло за звичаєм розділяє вулицю точнісінько надвоє. Праворуч усе залляте світлом, ліворуч — стоїть темрява. Темрява «нетрів», старезних міських околиць, які колись, потонувши у мороці ночі, лишалися відокремленими від цілого світу, й мешкали тут лише ті, хто знав цю місцину, як себе самих: небагацько люду, який ххх ххх. Отож на лівому боці, у темряві, на сходинках маленьких крамничок з опущеними жалюзі чи товплячись навколо вуличних ліхтарів, симетрично до тих, які стоять на іншому боці вулиці, де все залите світлом, теж стоять гурти хлопців.

Утім, напруживши око й пильніше вдивляючись у жахливу напівпітьму на тих парубків, врешті робиш приголомшливе відкриття: це ті ж самі хлопці, що стоять на другому боці вулиці. Це їхні близнята, чи, краще сказати, «двійники». Коротше, їхня копія: інше втілення їхнього можливого єства.

Божества за спиною Карло попереджають, що це явище спостерігатиметься й у решті Пекельних Ровів. Двоїстість Взірця — це не лише кумедний факт, це — драма; чи то краще назвати це драмою без дії, це мертва Вистава.

Хлопці, що повсідалися на сходинках зачинених магазинів чи навстоячки купчаться навколо ліхтарів, як на картинці з дев’ятнадцятого століття, — чекають на щось, вони до чогось готуються: сторонній спостерігач-буржуа не помічає цього «чогось», бо воно ніяким боком не пов’язане з його життям. Це — інакшість. Ніби за усталеним порядком, який снує в повітрі завдяки таємним знакам та нечутним паролям, керуючи їхнім вечором та ніччю, вони стоять якісь по-дивному спокійні й мовчазні. Єдиною ознакою, що якоюсь мірою жваво видає життя, — це невеличке вогнище, що палахкотить біля тротуару неподалік зачиненого бару на розі з вулицею, яка йде впоперек. Багаття сіпається й мерехтить, але витріскування й диму немає, ніби воно теж кориться правилам стриманого мовчання.

Хлопці, які стоять ліворуч у тіні, — чи ж то «двійники» тих тихих добропорядних парубків, які стоять праворуч, — жахливі, охоплені деградацією, через яку вони перетворюються мало не на тварюк: обличчя спотворені мертвотною блідістю та ще й від зачісок іде мороз поза шкірою. З рота крапає слина. Очі позападали, як у старих, і дивляться очманілим поглядом, певно через якийсь наркотик.

Від них смердить найдавнішою та найогиднішою мерзотою. Зодягнуті вони у так само новенький одяг, але, вочевидь, це єдине вбрання, яке у них є, й вони носять його тижнями, тож воно просякло потом і пилюкою та ще тим смородом, яким тхне від людини, яка лягає спати й спить усю ніч не перевдягнувшись, а вранці, звісно, не помившись. Звісно, цей сморід сильніший за смердючі роти та ноги.

Найсильніше просмерділися члени, від яких тхне найбільше: це вже не запах давнішньої сечі чи ххх, що його стримують труси, від котрих лишилася сама ганчірка, цей сморід годі визначити: суміш газу, цибулі, пожованого тютюну та блювотиння.

Нотатка 72а

МЕРДА

(Видіння, розділ двадцять перший)

У другому Рові (на Вулиці ххх ххх) ще стоїть глупа ніч. Хоча вулиця так само ніби розрізана світлом навпіл. По-зловісному темно-бузкова тінь і так само зловісне світло-фіалкове світло.

Дволикий Взірець стоїть на своєму п’єдесталі отам, де розділяється світло й тінь, мов дорожній загородний стовпчик глибокої ночі. Пара облич дивиться у безвість звідси й звідти.

У цьому Колі двозначна Складова, яку втілює Взірець, є щось на кшталт «нової злочинності», що тепер має нові закони й нові прикметні риси, які, здається, ще перебувають у процесі творення й поки що залежать від випадку та потреби, котрі з’являються раніше за свідомість (вона завжди з’являється останньою, фатально запізнившись) (1) [236].

Та зупинімось ненадовго на тому, якою колись давно була Вулиця ххх ххх, ще перш ніж явитися у вигляді теперішнього Пекельного Рову за номером два. Цей образ то з’являється, то зникає, ніби світло, що безладно мерехтить, перш ніж погаснути навіки. Образ, який наразі вже важко спіймати. Осьдечки вони, колишні лиходії, ворушаться.

Скажу кількома словами: вони ліпше за всіх втілюють ідеал бідолахи з великого плебейського мегаполіса. Наскільки бездоганно, настільки ж несвідомо вони використовують жаргон та шифр стосовно себе самих, стосовно свого власного тіла. У самісінькому серці своїх околиць вони живуть за традиціями Семи Міст Злочинного світу, й мораль їхня якщо не кохання — то честь. Їхні матері навчили їх, що таке людяність та повага. Попри своє цілком міське виховання, вони є частиною величезного світу мес та скиній, священних садків та рабства, повернення пір року та злиднів. Їхня сільська простота має мирський характер, але навіть раціоналізм, який заперечив існування Богів (для чоловіків, але не для жінок), — теж сільський, як у Стої чи Епікура. Вони надзвичайно важко сприймають те, що скрута в житті без справедливості поступається лише радості. Цуплять майно у панівного класу в суспільстві, а коли конче необхідно, то часом убивають когось із тих, хто до нього належить. Що ж до решти — то вони на них зовсім не зважають: ба більше, вони фактично гадають, що тих не існує. Цей клас живе у незначущому іншому світі, керуючись у житті іншими (придуркуватими) правилами, які настільки підірвали до себе віру, що в дійсності не мають жодного сенсу.

Злочинці з Видіння — то зовсім інша справа. Взірець на дорозі — ані пари з вуст. Але цілком зрозуміло, й наразі прийшов час про це сказати, що його було туди поставлено задля вбивств та знищення. Хтось поставив. І цей «хтось» може вважати себе задоволеним. Геноцид доведено до щирцю. Усіх, хто був раніше, більше немає.

Ті, що зараз стоять на їхньому місці, не знають законів Злочинного світу, не знають ані що таке честь, ані що таке людяність. Навіть їхні тату запозичені.

Спочатку роздивимося тих, хто стоїть ліворуч.

У їхніх тілах більше не залишилось ані краплі далекості від класу багатіїв. Тісто, з якого вони були зроблені, й замісила те тісто саме далекість від офіційної історії, дійсно стало жалюгідним, від нього стало відгонити убогістю та інакшістю. Якась нова доля, укупі з колишньою, вже безсилою, взяла на себе клопіт зробити заміс із цієї плоті. Замість того, щоб по-звірячому уколошкати її й стерти з лиця землі за допомогою жорстокого геноциду, вона знайшла набагато простіше (остаточне) рішення — зробити новий заміс. І ось маєш. Блідо-синюшна, з порожнім, потухлим поглядом. Глузлива усмішка — ніби скалічене від народження благання про милосердя. Вирази облич, що ледь проступають на блідо-жовтій шкірі й уже не бурливих очах, наче останнє здригання цілком придушеного життя, якого так старанно позбавили інших, що заразом придушили й у самих собі. І пояснення, що ця крадіжка відповідає тому, що потрібно приховувати власну злочинну діяльність, недостатньо, щоб розтлумачити, звідки у них та цілковита природність, з якою ці злочинці умудряються поводитися, як ідеальні професіонали, як очкасті зарозумілі, коли не розгульні, службовці. Зневажливий, пихатий вигляд, що спотворює їхні обличчя, заховані під довгими шевелюрами, які спадають до плечей, чи за гривами на червонуватих чолах, — це усвідомлення того, що вони досягли у суспільстві більшого успіху за інших, від котрих вони, зрештою, зовсім нічим не відрізняються. Фахівці чи службовці, які обкрадають та грабують, — ось їхній життєвий ідеал. Пустоту, яку залишило по собі життя, що покинуло їхні тіла, наче вода, що, висохнувши, залишає на березі повно смердючого сміття, заповнили буржуазійною, професійною гідністю, гідністю фахівців та організаторів, і від їхньої Вульгарності та Убогості, які досі за хай яку ціну чіпляються за їхні Тіла, смердить тілом, над яким познущалися й жорстоко вбили.