Цинамоновi крамницi та всi iншi оповiдання

У цілому ж це місто, як і багато інших у цій країні, сповнене достатку й добре загосподарене — в міру заповзятливе і віддане підприємництву, в міру замилуване в комфорті та міщанському добробуті, в міру амбітне і снобістське. Дами розвивають певний ледь не столичний надмір в уборах, панове наслідують столичний триб життя і силкуються підтримувати за допомогою пари клубів і кабаре щось на зразок скромненьких нічних розваг. Розцвітає гра в карти. Їй віддають шану навіть дами, й майже немає вечора, щоб ми не закінчили день в одному з елегантних домів наших друзів за грою, що затягується глибоко в ніч. Ініціатива тут належить знов-таки Елізі, яка виправдовує свою гральну пристрасть турботою про наш товариський престиж — він-бо вимагає, щоб ми часто бували в компаніях, не випадаючи з обігу. Насправді ж вона просто піддалася принадам цього бездумного і дещо збудливого марнування часу.

Часом я спостерігаю, як вона, збуджена грою, вирум’яніла і з блискучими очима, всією душею бере участь у змінних перипетіях азарту. Лампа проливає з-під абажура лагідне світло на стіл, довкіл якого група людей, глибоко зосереджена на віялі карт у долоні, пустилася в уявну гонитву за примарним слідом фортуни. Я майже бачу її — цю вигадану постать, викликану напругою сеансу і ледь не намацально явлену за плечима в того чи іншого. У тиші падають вимовлені впівголоса слова, що означують змінні та круті шляхи везіння. Щодо мене, то я чекаю хвилини, коли тихий і захланний транс охопить усі голови, коли всі, позбувшися свідомості, застигнуть, каталептично [268] похилені, мов над столиком викликання духів, а я непомітно вийду з цього заклятого кола і сховаюсь у самоту своїх думок. Часом, вийшовши з гри, я можу, ніким не зауважений, підвестися з-за столу і тихцем перейти до іншої кімнати. Там темно, лиш вуличний ліхтар засилає здалека світло. Сперши голову на віконну шибу, я довший час отак стою й думаю…

Над зосенілою гущавиною парку ніч невиразно роз’яснюється червонястою смужкою. У спустошеній гущавині дерев сполохані ворони будяться з непритомним кряканням, обмануті симптомами цього фальшивого світанку, зриваються галасливими зграями; це безголів’я, що кружляє і зойкає, насичує хвилюванням і гамором рудувату темряву, переповнену гірким ароматом чаю та облетілих листків. Цей розгардіяш кружлянь і злетів, розлопотівшись на все небо, згодом поступово осідає і влягається, поволі спадаючи на поріділу гущавину дерев і обсідаючи її неспокійною швидкоплинною масою, перейнятою тривогою, розмовами, що змовкають, зойками запитань — і поволі заспокоюється, всідаючись певніше і єднаючись потроху з тишею цієї шелесткої прив’ялості. І знову встановлюється глибока і пізня ніч. Минають години. Притиснувши до шиби гаряче чоло, я відчуваю і знаю: нічого поганого мені вже не станеться, я знайшов собі пристань і спокій. Тепер надійде довга череда років, ваговитих від щастя і ситих, нескінченний потік добрих і блаженних часів. Кількома останніми дрібними й солодкими вдихами я по вінця наповнюю свої груди щастям. Я перестаю дихати. Знаю: як і колись життя, мене прийме з розпростертими обіймами поживна і сита смерть. Я лежатиму, насичений до дна, серед зелені на гарному й доглянутому тутешньому цвинтарі. Моя дружина — як чудово пасуватиме їй вдовина вуалька — буде носити квіти світлими й тихими тутешніми передполуднями. Із дна тієї повняви без меж підноситься наче важка і глибока музика — жалобні, врочисті, глухі такти маєстатичної увертюри. Я чую потужні й ритмічні удари з глибин. Скинувши брови і задивившись у далеку точку, я відчуваю, як волосся повільно встає на моїй голові. Я завмираю і слухаю…

Дещо голосніший гамір балачок будить мене з омертвіння. Сміючись, допитуються про мене. Я чую голос дружини. Повертаюся зі своєї схованки до освітленої кімнати, мружачи напоєні темрявою очі. Товариство вже розходиться. Господарі стоять у дверях, розмовляють із тими, що на виході, обмінюються прощальними люб’язностями. Нарешті ми самі на нічній вулиці. Дружина допасовує свій гнучкий вільний крок до моїх кроків. Ми добре потрапляємо в ногу і, здіймаючись вулицею вгору, трохи опустивши голову, вона ногою розкидує шелесткий килимок зів’ялого листя, що встеляє проїжджу частину. Вона втішена грою, щастям, яке не підводить, випитим вином і сповнена малими жіночими проектами. На підставі мовчазної згоди вона домагається з мого боку цілковитої терпимості щодо своїх безвідповідальних уявлянь і дуже не любить усі мої тверезо-критичні зауваги. Зелена смуга світання вже видніється над темним обрієм, коли ми входимо до нашого помешкання. Нас овіває добрий запах прогрітого й задбаного приміщення. Ми не запалюємо світла. Далекий вуличний ліхтар малює срібний візерунок фіранки на протилежній стіні. Сівши одягнутим на ліжко, я мовчки беру Елізину руку і деякий час тримаю у своїй.

Юрій Андрухович

Останній з Атлантиди

Післямова перекладача

Бруно Шульц дебютував у літературі за дев'ять років перед смертю, коли йому виповнювався 41 рік. Такі дебюти називають дещо запізнілими або, в пом'якшеній формі, зрілими — залежно від ступеня симпатії до автора. Проте у випадку Шульца маємо справу передусім із найвищою мірою своєчасним дебютом.

Єжи Яжембський, один із найпроникливіших дослідників Шульцової творчості, відзначає в ній відсутність розвою, тобто своєрідну блискавичність її втілення. Шульца неможливо періодизувати, розкласти на раннього й пізнього, простежити за змінами його письма, співвідносячи їх із життєвими віхами.

Однак це не значить, що його біографія не має значення — якраз навпаки. Воно є, але воно цілком специфічне. При цьому важливо пам'ятати, що сам Шульц протестував проти занадто конкретного прочитання реалій у його творах, прив'язування їхнього змісту до біографічної й топографічної конкретики.

Якщо вірити спогадам Анджея Хцюка («Атлантида», 1969), то Шульц висловлювався приблизно так: «Щиро кажучи, дійсності немає. Є тільки одна істина і дійсність — та, що її створив митець». Тут я різко обриваю цитату, бо далі в ній Шульц усе-таки дає задній хід і говорить про «поразку літератури, вписаної в життя, чи перемогу життя, вписаного в літературу».

Спробуймо ж і собі вписати перше у другу — принаймні пунктирною лінією.

Бруно Шульц народився 12 липня 1892 року у Дрогобичі в родині торгівця тканинами Якуба Шульца та Генрієтти Гендель-Кумеркер. Батьки не надто дотримувалися єврейських звичаїв, зокрема й релігійних, і провадили радше світський спосіб життя. Вдома у Шульців розмовляли польською. В біографії Бруно як письменника ця деталь, безумовно, дуже важлива. Хоч поруч із рідною польською він вільно володів німецькою — на час його дитинства і юності офіційною мовою Австро-Угорщини.

Батько й мати як два своєрідні антиподи стали згодом центральними образами Шульцовоі прози. Цього ніяк не можна сказати про сестру і двох братів, які присутні в його творах напрочуд мало.

Дрогобич тих часів — провінція на два-три десятки тисяч мешканців, але завдяки нафті провінція цілком особлива. Достатньо згадати, що в ньому розташувались як найбільша в Галичині «рафінерія» (нафтопереробний завод), так і найбільша в Галичині синагога. Зрозуміло, що обидві ці реалії якнайтісніше між собою пов'язані.

Підліткові та юнацькі роки Бруно Шульца в цьому не позбавленому спокус і викликів місці позначені доволі успішним навчанням у гімназії, аутсайдерською самотністю та комплексами відвертого «слабака», тривалою батьковою хворобою з усе глибшим занепадом родинного підприємства — аж до цілковитого банкрутства, ліквідації та крайнього зубожіння.

По закінченні гімназії Бруно Шульц деякий час навчається у Львівській політехніці на архітектора, але покидає її. Втім, цьому епізодові ми завдячуємо сталими архітектурними візіями в його прозі, її пластичністю.