Навколо свiту за вiсiмдесят днiв

Незабаром між берегів каналу постав велетенський корпус «Монголії»; і коли годинник пробив одинадцяту, пароплав, з шипінням і свистом випускаючи пару, став на рейд.

На облавку пароплава було чимало пасажирів. Дехто з них залишився на палубі, аби помилуватися мальовничою панорамою міста; проте більшість спустилася в шлюпки, що зусібіч оточили «Монголію».

Фікс ретельно вивчав кожного мандрівника, що сходив на берег.

Цієї миті один із пасажирів, рішуче розштовхуючи фелахів, які чіплялися до нього, пропонуючи послуги, наблизився до детектива й чемно попрохав показати, де знаходиться британське консульство. При цьому він показав паспорт, у якому, поза сумнівом, хотів поставити британську візу.

Фікс узяв паспорт і швидко окинув поглядом записані в ньому прикмети власника. Він ледь стримався, аби не виказати радості. Аркуш затремтів у його руці. Прикмети, зазначені в документі, збігалися з тими, які він одержав від начальника лондонської поліції.

— Це ваш паспорт? — запитав він пасажира.

— Ні, — відповів той, — це паспорт мого хазяїна.

— А де ваш хазяїн?

— Залишився на пароплаві.

— Але він сам має прийти в консульство, — заявив агент, — щоб можна було засвідчити його особу.

— Як, хіба це конче потрібно?

— Так.

— А де знаходиться консульство?

— Он там, на розі площі, — відповів детектив, указуючи на будинок за двісті кроків.

— Тоді мені доведеться піти по свого хазяїна, хоча він і не любить, щоб його турбували.

Пасажир розкланявся з Фіксом і повернувся на пароплав.

Розділ сьомий,

Інспектор поліції поквапився з набережної до консульства. Там він зажадав, аби його негайно провели до консула.

— Пане консул, — одразу почав він, — я маю підозри, що наш злодій — на облавку «Монголії».

І Фікс переповів свою розмову зі слугою про паспорт.

— Дуже добре, містере Фікс, — відказав консул, — мені кортить побачити фізіономію цього шахрая. Та, можливо, він і не прийде до мене, якщо це справді той, за кого ви його вважаєте. Злодії не люблять залишати сліди, до того ж формальність із паспортами тепер не обов’язкова.

— Пане консул, — зауважив агент, — коли це розумна людина, що цілком імовірно, то він прийде!

— Візувати свій паспорт?

— Так. Для того й потрібні паспорти, аби псувати життя порядним людям і сприяти шахраям. Я впевнений, що з його паспортом усе гаразд, але, сподіваюся, ви відмовите йому у візі…

— Але чому? Якщо з паспортом усе як слід, — відповів консул, — я не маю права відмовити у візі.

— Проте, пане консул, поки я одержу ордер на арешт із Лондона, було б дуже доречно затримати цю людину тут.

— То це, містере Фікс, уже ваш клопіт, — відповів консул, — однак я не можу…

Консул не встиг договорити. У двері постукали, і клерк провів у кабінет двох іноземців, один із яких був той самий слуга, що розмовляв із детективом.

Це справді були хазяїн і слуга…

Джентльмен подав свій паспорт і коротко попросив консула завізувати його.

Той узяв документ і став уважно вивчати, тоді як Фікс із кутка кімнати оглядав, а точніше, пожирав очима незнайомця.

Закінчивши читати, консул запитав:

— Ви Філеас Фоґґ, есквайр?

— Так, пане, — відповів джентльмен.

— А ця людина ваш слуга?

— Так, француз, на ім’я Паспарту.

— Ви прибули з Лондона?

— Так.

— Прямуєте?..

— У Бомбей.

— Чудово, пане. Вам відомо, що формальність із візою необов’язкова і ми більше не вимагаємо пред’явлення паспорта?

— Я знаю це, пане, — відповів Філеас Фоґґ, — та на підставі вашої візи хочу засвідчити свій проїзд через Суец.

— Прошу, пане.

Консул поставив у паспорті свій підпис і дату, потім приклав печатку. Містер Фоґґ сплатив установлений збір і, сухо вклонившись, вийшов у супроводі слуги.

— Ну як? — запитав Фікс.

— Що ж, він виглядає як цілком пристойна людина.

— Можливо, — відповів Фікс, — та річ не в цьому. Чи не здається вам, пане консул, що цей флегматичний джентльмен скидається на злодія, прикмети якого я маю?

— Згоден, але ж ви знаєте — прикмети…

— Ну, в цьому я розберуся. Мені здається, що слуга не такий потайливий, як його хазяїн, — відповів Фікс. — До того ж він француз і не стримається, щоб не потеревенити. До побачення, пане консул.

По цих словах агент вийшов і вирушив шукати Паспарту.

Тим часом містер Фоґґ з консульства попрямував до набережної. Там він віддав кілька наказів своєму слузі, потім сів у човен, повернувся на «Монголію» і пішов до себе в каюту. Тут він дістав записника, в якому вже було занотовано таке:

Містер Фоґґ заніс усі ці дати в маршрут, розграфлений на стовпчики, в яких з 2 жовтня по 21 грудня було вписано назву місяця, число й день тижня ймовірного прибуття та залишено вільне місце для дати дійсного прибуття в усі основні пункти: Париж, Бриндизі, Суец, Бомбей, Калькутту, Сінгапур, Гонконг, Йокогаму, Сан-Франциско, Нью-Йорк, Ліверпуль, Лондон. Це давало змогу обчислити виграш або втрату в часі на кожній ділянці шляху.

Завдяки методично розміченому маршрутові містер Фоґґ міг будь-коли перевірити, спізнюється він чи випереджає розклад.

Цього дня, в середу, 9 жовтня, він занотував своє прибуття в Суец, куди приїхав точно за розкладом: дотепер він не мав ні втрати, ні виграшу в часі.

Потім замовив сніданок у каюту. Щодо огляду міста, то про це він навіть не подумав, адже належав до породи англійців, які наказують своїм слугам оглядати країни, якими вони проїжджають.

Розділ восьмий,

Незабаром Фікс знайшов Паспарту, що походжав набережною, роззираючись навсібіч собі на втіху і дивуючись усьому побаченому.

— Ну як, друзяко, — запитав його Фікс, — справу з паспортом уладнали?

— А, це ви, пане! — відповів француз. — Щиро дякую, все гаразд.

— Тепер ви оглядаєте місцевість?

— Так, але ми так швидко їдемо, що здається, ніби подорожуєш уві сні. То ми зараз у Суеці?

— У Суеці.

— У Єгипті?

— У Єгипті, ясна річ.

— Тобто в Африці?

— В Африці.

— В Африці! — повторив Паспарту. — От нізащо б не повірив. Уявляєте, я й не мислив їхати далі Парижа, знаменитої столиці, яку цього разу мені вдалося побачити тільки між сьомою годиною двадцятьма хвилинами й восьмою годиною сорока хвилинами ранку — по дорозі з Північного вокзалу на Ліонський, — та й то крізь мокре від дощу скло карети! А шкода! Мені так кортить ще раз побувати на цвинтарі Пер-Лашез і в цирку на Єлисейських полях.

— То, виходить, ви поспішали? — запитав поліцейський інспектор.

— Я ні. Це все мій хазяїн. До речі, мені потрібно ще купити сорочки і шкарпетки! Ми ж виїхали без речей, маючи при собі лише ручний саквояж.

— Я можу провести вас на базар, де ви знайдете все потрібне.