У черевi дракона

Мирослава засміялася.

То що ж ти — весь міжзоряний простір заасфальтував? Жах!..

— Повторюю: не можна, люба, абсолютизувати систему образів, закладених природою в рецептори наших відчуттів. Сам у собі вакуум — це плоть, тобто матерія. Розумієш?..

— Гаразд. Якось я про це читала. Це важко уявити, та якщо пишуть у журналах…

— Ну й слава Богу… Раз так, то я зможу пояснити суть своєї формули. То є Сила Моносу. Або ж Сила Монади… Ти, мабуть, розумієш: і щоб пробити асфальт, живий паросток мусить мати силу. Це неминуче. Оскільки сила опору всюди однакова, то й Сила Моносу також є сталою величиною.

— Монос — це що? Як ти його розумієш?..

Від слова «єдиний».

— То це ж Бог! — злякано вигукнула Мирослава.

— В перший мент це саме так і сприймається. Тому я тоді…

Мирослава рвучко підвелася.

— Одна розумна людина про тебе сказала: «Всі йдуть не в ногу — тільки він в ногу».

— Ця фельдфебельська премудрість для філософії не годиться.

Її постать на тлі нічного неба нагадувала силует, вирізаний із чорного паперу. Лише тепер Мирон помітив, що вогнище за мостом погасло.

— Хто ж та розумна людина? — запитав він, хоч добре розумів, кого вона мала на увазі.

— Не варто…

Там, де у хмарах кублився місяць, зяяв жовтуватий отвір — мовби увесь земний світ ховався в темній печері, а через той отвір можна видертися кудись в інший світ, сповнений манливої загадковості. Може, так воно й було насправді?

Мирон вирішив дещо уточнити.

— В атеїстичній пропаганді існує штамп, який формулюється так: «У Всесвіті ніде немає місця для Бога». Розумієш: ніде!.. А тут у нашій власній Галактиці з’являється простір, більший від Сонячної системи, про який нам відомо: звична фізика там кінчається…

Мирослава взяла його за рукав.

— Твої дослідження нікому не заважатимуть, якщо… якщо не позначаться на захисті докторської. Я гадаю, що костюм уже готовий. У літфондівській майстерні шиють дуже гарно. Ти помічав, у яких костюмах ходить Копиця? — Вона жартівливо скуйовдила йому волосся. — Де вже тобі!.. У ресторані також треба наперед домовитися. Що б ти робив, якби в тебе не було Мирослави?

Мирон зрозумів: він зовсім не здатний пояснити, що таке монада. Не здатний тому, що й сам не уявляє, в якому вигляді в ній існує життя. Поки що для нього найбільш переконливо виглядала формула Іоанна Богослова: «Світло, в якому немає жодної темряви». Раз там немає атомів — значить, немає речей. А немає речей — немає тіней. Рівно розлите Світло, насичене безмірними духовними силами…

Та це знов тільки віра, бо як можна довести, що галактична монада — не лише центр потужних енергій, а й центр потужного мислення. Мабуть, лише за аналогією: в центрі нашої планетної системи міститься джерело життя, котре ми називаємо Сонцем. І так само центр Галактики є джерелом життя — це неминуче.

— Пора спати, — сказала Мирослава. — Вже пізно.

Сонце не бере жодної участі у творенні життя на Землі — його монада захована так глибоко, що змушена жити лише сама в собі. Земне життя створене галактичною монадою. Поверхня Сонця — рефлектор, що кидає світло галактичної монади на Землю. Ні, не так, як поверхня Місяця, — все це відбувається інакше: коли відтинок дроту перетинає магнітне поле, в ньому з’являється струм. Чом же не повинна виникати енергія на поверхні Сонця, раз воно перетинає силові поля галактичної монади?..

— Спи, я ще трохи посиджу.

— Лягай, Мироне. Я ж бачу: ти стомлений. Треба відпочити перед дорогою. Щоб завтра нам бути в Києві.

Змовкли молоді голоси на околиці Краснограда. Погасли вікна, лише вуличні ліхтарі де-не-де проріджували темряву. Мирослава клацнула дверцятами автомашини й пригорнулася до Сергійка. Мирон заліз у свій намет, нап’ятий із брезенту, яким покривалася «Волга». Сон прийшов не одразу: відчуття було таке, ніби Київ чимось йому загрожував. Такого з Гривою раніше не траплялося — завжди повертався додому з певністю, що там був ґрунт, який ніколи не захитається під ногами. Зараз цієї певності не було — в серце закрадалась бентега.

Розділ дев’ятнадцятий

Жовтий підвівся назустріч Миронові Сидоровичу, потиснув руку. Вікно за його спиною було прочинене. Незважаючи на те, що директор розстебнув білу теніску, краплини поту проступали на щоках, на підборідді, на шиї. Подав Гриві тоненьку брошурку.

— Ваш автореферат.

Мирон Сидорович безтямно дивився на руку Жовтого, що тримала над столом крихітну брошурку. Автореферат? Хіба вони умовлялися, що він буде розмножений друком?..

— Не розумію, — спантеличено процідив крізь зуби Мирон Сидорович.

— Що ви не розумієте? На середину вересня призначено захист.

Нарешті Грива збагнув, що йдеться зовсім не про той автореферат, який він приготував для академіка Смородина, — Жовтий подавав офіційний документ (стислий виклад докторської), який перед захистом розсилався в бібліотеки вузів та інші установи. Колись він його склав, передав Кларі Петрівні та й забув про нього.

— Вигляд у вас курортний, — посміхнувся Іван Корнійович. — Нахапалися кримського сонця.

Треба було перекинутись кількома банальними фразами — так велів звичай. Мирон Сидорович запитав про здоров’я Катерини Трохимівни, а Жовтий про здоров’я Мирослави.

— А не можна трохи відкласти? — сам не тямлячи навіщо, запитав Грива.

Вузький проріз очей Івана Корнійовича іще повужчав — здавалося, очі зникли зовсім і ця людина втратила здатність щось бачити. А проте Жовтий бачив навіть глибоко приховане — він розумів, що то була нехіть, породжена збайдужінням до теми. Йому було також ясно, коли й чому збайдужів Грива до своєї докторської. І все ж захист повинен відбутися — майже так само, як пасажирський поїзд має прибути на станцію призначення. Наука планувалася, плани затверджувались — в них було все наперед обумовлено. Дарма що наукові дослідження не піддаються конвеєрним методам, — зовнішні атрибути для декого здатні замінити саму сутність науки. Жовтий не був би директором інституту, якби не вмів узгоджувати адміністративного, підзвітного з творчим, справді філософським.

Членкор вийшов із-за столу, сів у крісло навпроти Гриви.

— Що саме вас непокоїть, Мироне Сидоровичу? Всі вже знають вашу дисертацію. Та й вас також знають. І це, мабуть, найголовніше.

— Ні.

— Що — ні?..

— Найголовніше те, що я сам себе не знаю.

Жовтий торкнувся коліна співрозмовника — жест, може, й не вельми галантний, зате сповнений внутрішньої щирості.

— Мироне Сидоровичу! Звичайно, я вас розумію. Ви переросли свою дисертацію. Але ж те, в чому ви її переросли, іще не здобуло повної ясності. Чи не так? Тут потрібні роки й роки. Хіба захист докторської — то найвища вершина?..

— Вона вже мені чужа — ось у чому справа.

— Тоді, коли ви її писали, вона ж вам не була чужа?

— Можливо.

— Отож-бо! Підіб’ємо підсумок. Один етап завершено, другий розпочато… Найближче і найдорожче для нас те, чого ми ще не встигли завершиш. Хіба ж це тільки у вас? В кожної творчої людини. Але не можна знищувати завершеного! Його слід доводиш до пуття. А відтак хай собі лягає на полицю. Адже ж то шмат нашої біографії…

— Так. Але що робиш в тому разі, коли наступна праця заперечує попередню?

Жовтий поблажливо посміхнувся.

— Що робиш? Заперечувати! Саме в цьому й полягає закон заперечення заперечення. Кому ж це знати, як не нам з вами?..

Мирон Сидорович вийшов від директора з відчуттям внутрішньої роздвоєності: він і сам розумів, що захист скасувати не можна; але ж у глибині душі наростав протест проти директорської софістики. Адже, захищаючи дисертацію, Грива мусив стверджувати те, що нині заходить у цілковиту суперечність з його переконаннями, — по суті, лицеміриш, займатися пристосовництвом. З другого боку, Жовтий правий, коли каже, що його гіпотеза поки що не здобула повної ясності. Та й чи вона можлива — повна ясність? Щоб її здобути, треба стати Богом…