Твори в 4-х томах. Том 4

Працюючи на веранді, зверненій до моря, він бачив, як усі троє — старший, середній і менший — лежать на березі разом із Роджером. Вони розмовляли, копирсалися в піску, про щось сперечалися, але про що — він не чув.

Старший хлопець був довготелесий, смаглявий і мав такі самі, як у Томаса Хадсона, шию, плечі й довгі ноги плавця, з великими ступнями. Обличчям він трохи скидався на індіанця і хоч загалом був веселої вдачі, проте в хвилини спокою його обличчя прибирало мало не трагічного виразу.

Якось Томас Хадсон подивився на хлопця, коли на його обличчі лежав той смуток, і запитав:

— Про що ти думаєш, синку?

— Про блешні, — відказав хлопець, і його обличчя враз проясніло. Очі й рот — ось що надавало обличчю трагічного виразу, коли він замислювався, а коли починав говорити, воно оживало.

Другий хлопець завжди нагадував Томасові Хадсону мале видреня. Волосся в нього було подібне кольором до видрового хутра, та й на дотик майже таке саме, як у водяного звіряти, а все тіло бралося влітку незвичайною темно-золотавою засмагою. Він завжди нагадував батькові якесь звіреня, що живе собі незалежним, здоровим, сповненим веселощів життям. З усіх тварин найбільше полюбляють пустувати видри і ведмеді, а хто не знає, як ведмеді схожі на людей. Та цьому хлопцеві не стати ведмедем: він ніколи не буде таким дужим і кремезним, та й справжнім спортсменом йому теж не стати, і він сам цього не хотів; зате був у нього такий собі симпатичний норов малої тваринки, здоровий глузд і своє власне життя. Він був приязний, мав чуття справедливості й добру товариську вдачу. А ще мав суто картезіанський звичай піддавати все сумніву, любив сперечатись і вмів як слід позбиткуватися з інших — без зла, проте часом дуже дошкульно. Були в нього й інші риси, про які ніхто не знав, і обидва брати дуже поважали його, хоча й не проминали жодної нагоди пошпигати й загнати в кут, коли знаходили якесь вразливе місце. Звичайно, всі троє не раз сварилися проміж себе й досить-таки дошкуляли один одному, та загалом виховані були добре й дорослих шанували.

Найменший хлопчина мав біляве волосся, а будовою скидався на кишеньковий лінкор. Зовні він був викапаний Томас Хадсон, тільки менший, ширший і коротший. Від сонця шкіра його вкривалася ластовинням, обличчя було лукаве, і від самого народження він здавався старим. До того ж був по-бісівському в'їдливий і не давав спокою обом старшим братам; відчувалося в ньому щось лихе, чого ніхто, крім Томаса Хадсона, ніколи не міг збагнути. Ні батько, ні син не думали про це, але обидва примічали цю властивість один в одного, знали, що вона погана, і батько розумів, звідки вона в хлопця. Вони були дуже близькі, хоч Томас Хадсон ніколи не жив разом з цим сином так довго, як з двома іншими. Цей наймолодший хлопець, Ендрю, незважаючи на малі літа, був чудовий спортсмен, а до верхової їзди мав просто-таки дивовижний хист, відколи вперше сів у сідло. Брати дуже пишалися ним, проте надто заноситись йому не давали. Навряд чи хто й повірив би в його подвиги, — але ж багато людей на власні очі бачили його верхи, спостерігали, як він долає перешкоди, і помічали в ньому холодну професійну скромність. То був хлопець, що народився лихим, але справляв враження дуже доброго, а те лихе, що було в ньому, здавалося такою собі зачіпливою веселістю. Але він таки був лихий хлопчина, й інші це знали, та й сам він знав. Він тільки справляв враження доброго, а тим часом оте лихе в ньому росло й визрівало.

Всі четверо лежали на піску під зверненою до моря верандою: найстарший хлопець, Том-молодший, — з одного боку від Роджера, найменший, Ендрю, — з другого, а середній, Девід, простягся на спині поруч Тома й лежав, заплющивши очі. Томас Хадсон почистив своє малярське приладдя і спустився до них.

— Привіт, тату, — озвався найстарший хлопець. — Добре попрацював?

— Купатися будеш, тату? — запитав середній.

— Вода чудова, тату, — сказав найменший.

— Як себе почуваєте, батьку? — осміхнувся Роджер. — Як ваше малювання, містере Хадсон?

— Малювання на сьогодні закінчене, панове.

— Ура! — вигукнув Девід, середній з братів. — То, може, вирушимо на підводні лови?

— Після обіду.

— Чудово, — сказав найстарший.

— А не буде надто неспокійно на морі? — запитав Ендрю, найменший.

— Хіба що для тебе, — відказав йому старший брат Том.

— Ні, Томмі. Для всіх.

— Коли вода неспокійна, риба не виходить з-поміж каміння, — сказав Девід. — Вона боїться великих хвиль так само, як і ми. Мабуть, її теж мучить морська хвороба. Тату, в риби буває морська хвороба?

— Авжеж, — відказав Томас Хадсон. — Іноді, коли заштормить, морських окунів у рибальських баркасах так захитує, що вони дохнуть.

— А що я тобі казав? — мовив Девід до старшого брата.

— Так захитує, що аж дохнуть? — перепитав Том-молодший. — А чим доведено, що вони дохнуть саме від морської хвороби?

— Є всі підстави вважати, що то справді морська хвороба, — сказав Томас Хадсон. — От не знаю тільки, чи хворіють вони на неї, коли плавають вільно.

— Ну, тату, хіба ж вони можуть вільно плавати між камінням? — сказав Девід. — Вони там мають свої нори й інші схованки. Але тільки ховаються в них від великої риби, а хвилею їх кидає точнісінько так само, як у баркасі.

— Ні, не так само, — заперечив Том-молодший.

— Може, й не зовсім так, — погодився Девід.

— Але все-таки кидає, — сказав Ендрю. Тоді прошепотів до батька: — Якщо вони й далі отак сперечатимуться, ми нікуди не поїдемо.

— А тобі не хочеться?

— Дуже хочеться, але я боюся.

— Чого ж ти боїшся?

— Усього, що під водою. Тільки-но видихну повітря, одразу й починаю боятися. Онде й Томмі хоч як чудово плаває, а під водою теж боїться. Єдиний з нас, хто не боїться, — це Девід.

— Я й сам не раз боявся, — сказав йому Томас Хадсон.

— Ти? Справді?

— Мабуть, немає таких, щоб не боялися.

— А от Девід не боїться. Куди б не заплив. Зате він тепер боїться коней, бо вони вже не раз його скидали.

— Гей, ти, базікало. — Девід чув, що він каже. — А як мене скидали?

— Не знаю. Так часто бачив, що вже й не пригадую.

— То я скажу тобі. Хто-хто, а сам я знаю, як це виходило. Торік я їздив на старому Ферті, а він щоразу, тільки-но затягали попругу, надимав черево, так що потім сідло зсувалося разом зі мною.

— А я ніколи не мав з ним такого клопоту, — хвалькувато мовив Ендрю.

— От чортяка, — сказав Девід. — Певно, ти дуже йому сподобався, як і всім, хто тебе знає. А може, хтось розповів йому про тебе.

— Я читав йому вголос, що про мене пишуть у газетах, — сказав Ендрю.

— Б'юсь об заклад, що після того він одразу пускався шаленим чвалом, — докинув Томас Хадсон. — Що ж до Девіда, то все дуже просто: йому довелося починати на тому старому, заїждженому скаковому коні, що у нас набрався сили, а розігнатись не мав де. В наших місцях таким коням нічого робити.

— Та я ж і не кажу, що зміг би його приборкати, — мовив Ендрю.

— І добре робиш, — сказав Девід. Тоді додав: — Ні, чорт, мабуть, ти таки зміг би. Напевне зміг би. Слово честі, Енді, ти навіть не уявляєш собі, що він виробляв піді мною. Отож я й почав боятися, що заб'юся об сідло. Ет, хай йому чорт. Боявся, і край.

— Тату, ми все-таки поїдемо на підводні лови? — запитав Ендрю.

— Якщо море буде неспокійне, то ні.

— А хто скаже, чи воно спокійне?

— Я скажу.

— Гаразд, — мовив Енді. — Як на мене, то воно вже й тепер аж надто неспокійне. Тату, а той старий кінь і досі на ранчо? — запитав він.

— Мабуть, що там, — відказав Томас Хадсон. — Бачиш, я здав ранчо в оренду.

— Та невже?

— Атож. Наприкінці минулого року.

— Але ми зможемо туди їздити? — швидко запитав Девід.

— Ну звісно. Велика хатина на березі річки залишається за нами.

— Зроду не бачив кращого місця, ніж те ранчо, — сказав Енді. — Звичайно, не кажучи про цей острів.

— А я думав, що тобі найдужче подобається Рочестер, — шпигнув його Девід. Коли Енді був зовсім малий, його залишали на літні місяці з нянькою в Рочестері, а старші хлопці виїжджали на Захід.