Будденброки

Річ у тім, що він не вельми полюбляв Іду Юнгман. Старий добродій не був обмеженою людиною: він набачився світу, тринадцятого року їздив четвериком на південь Німеччини закуповувати збіжжя для прусської армії, бував у Парижі та в Амстердамі і, як чоловік освічений, не вважав — боронь боже! — що все, за брамою його любої вітчизни суще, варте догани. Та все ж там, де кінчалися ділові стосунки, в громадському житті, він був, більший прихильник суворих розмежувань, аніж консул, його син, і непривітно зустрічав чужих. Отож як одного дня його діти привезли додому з подорожі до Східної Пруссії приймачку, молоду дівчину-сироту, — їй аж тепер минув двадцятий рік, — дочку господаря заїзду в Марієнведері, що якраз перед тим помер, консулові довелося витримати за своє доброчинство сутичку з батьком; старий провадив наступ майже винятково по-французькому і по-нижньонімецькому. А втім, Іда Юнгман виявилася путящою помічницею в господарстві і в догляді за дітьми, бо завдяки своїй лояльності і пруському уявленню про ранги властиво якнайкраще годилася до такого становища, яке вона посіла в домі Будденброків. То була особа аристократичних принципів, що надзвичайна чітко відрізняла перший клас від другого, середній стан від нижчого; вона пишалася своєю роллю відданої служниці людей вищого кола і ганила Тоні, коли та в школі приятелювала з дівчиною, яку, на думку мамзель Юнгман, можна було зарахувати тільки до середнього стану…

Саме тієї миті пруссачка власного особою з’явилася в ротонді і вступила крізь засклені двері до кімнати: досить висока, кістлява, в чорному вбранні, з гладенько зачесаними косами і цнотливим виразом обличчя. Вона вела за руку малу Клотільду, неймовірно худу дівчинку у квітчастій ситцевій сукенці з бляклими, попелястими кісками і з покірною міною старої дівки. Вона походила із зубожілої до краю бічної лінії; батько її, небіж старого пана Будденброка, служив наглядачем маєтку під Ростоком. Дівчинку взяли на виховання в цей дім, бо вона була одного віку з Антонією і дуже покірливої вдачі.

— Усе приготоване, — оголосила мамзель Юнгман, і «р» продеренчало їй аж у горлі: колись вона взагалі не вміла його вимовляти. — Клотільда так ревно помагала на кухні, що Тріні майже не було чого робити.

Мосьє Будденброк глузливо посміхнувся в своє жабо з Ідиної чудернацької вимови, а консул поплескав по щоці свою маленьку небогу й мовив:

— От і добре, Тільдо. Сказано ж бо: молися і працюй. Нашій Тоні треба було б брати з тебе приклад. Вона занадто любить пустувати і бити байдики.

Тоні похилила голову і спідлоба зиркнула на діда, бо добре знала, що він, як завжди, візьме її в оборону.

— Е, ні! — озвався він. — Вище голову, Тоні, courage! [5] Не всім те саме пасує. Кожному своє. Тільда чемна, але ми теж не останні. Я кажу raisonnable [6], Бетсі?

Він звернувся до невістки, що звичайно ставала на його бік, тим часом як мадам Антуалета, мабуть, більше з розважності, аніж з переконання, найчастіше підтримувала консула. Так обидва покоління, ніби в chasse croise [7], подавали одне одному руки.

— Ви дуже добрі, тату, — сказала пані Елізабет. — Тоні постарається стати й слухняною, й розважною… Хлопці вже прийшли зі школи? — спитала вона Іду.

Але Тоні, що з дідових колін підглядала у вікно, майже одночасно з нею вигукнула:

— Том і Христіан уже виходять на Йоганнісштрасе… І пан Гофштеде… І дядько лікар…

Дзигарі на Марийській церкві задзвонили якусь мелодію: дзень, дзінь, бом! — не вельми зграйну, аж важко було вчути в ній якийсь лад, але врочисту; тоді малий і великий дзвони радісно й поважно ознаймили четверту годину; водночас унизу різко задзеленчав на цілий передпокій дзвоник подвійних вхідних дверей — то справді прийшли Том з Христіаном, а з ними перші гості: поет Жан-Жак Гофштеде і домашній лікар Грабов.

Роздій другий

Пан Жан-Жак Гофштеде, міський поет, що, напевне, й цього разу приніс у кишені якогось вірша з нагоди сьогоднішнього свята, був не набагато молодший за Йоганна Будденброка-старшого і вбраний на той самий смак, тільки сурдут мав зеленого кольору. Проте він був тонший і рухливіший за свого давнього приятеля, очі мав невеличкі, меткі, зеленкуваті, а ніс довгий і гострий.

— Щиро дякую, — сказав він, потиснувши руки чоловікам, а дам, — особливо пані Елізабет, що її він надзвичайно поважав, — ушанувавши своїми найвишуканішими compliments [8], тими compliments, на які молоде покоління вже, безумовно, не здатне; вклоняючись, він приємно, лагідно усміхався. — Щиро дякую, високоповажні друзі, за ласкаве запрошення. Цих молодиків, — він показав на Тома й Христіана, що стояли обіч нього в блакитних курточках, підперезаних шкіряними пасками, — ми з лікарем зустріли на Кенігштрасе, вони саме йшли з уроків. Чудові хлоп’ята, правда ж, пані Елізабет? Томас солідний, поважний, він неодмінно буде комерсантом, можна не сумніватися. А от Христіан, мені здається, трохи шибайголова, га? Трохи incroyable [9] … Але я не приховую свого engouement [10]. Я гадаю, що хлопець буде вчитися: він дотепний і має чудові здібності…

Пан Будденброк набрав тютюну з золотої табакерки.

— Мавпа він, та й годі! А може, з нього вийде поет, Гофштеде?

Мамзель Юнгман позсувала на вікнах завіси, і скоро кімнату залляло ледь тремтливе, проте лагідне й приємне світло свічок із кришталевої люстри і з світильників, що стояли на секретері. Волосся пані Елізабет замерехтіло золотом.

— Ну, Христиане, — озвалася вона, — що ти сьогодні вчив?

Виявилося, що в Христіана було письмо, арифметика й співи.

То був семирічний хлопчик, уже тепер майже до смішного схожий на батька: ті самі невеликі, круглі, глибоко посаджені очі, та сама лінія носа, вже великого й горбоватого, а обрис вилиць показував, що його обличчя не довго буде таке по-дитячому кругле, як тепер.

— Ми страх як сміялися, — заторохтів він, і очі його забігали по всіх, хто сидів у покої. — Послухайте, що пан Штенгель сказав Зігмундові Кестерману. — Він нахилився вперед, похитав головою і значуще промовив, вдивляючись поперед себе: — «Зовні, серденько моє, зовні ти гладенький та прилизаний, але душа твоя, серденько, душа твоя чорна…»

Він пропускав «р», «чорна» вимовив як «чегна», а на обличчі його з таким переконливим комізмом вимальовувалась похіть до тієї «зовнішньої» прилизаності, що всі зареготалися.

— Мавпа, та й годі! — ще раз сказав крізь сміх старий Будденброк.

Проте пан Гофштеде нетямився з захвату.

— Charmant! [11] — вигукнув він. — Неперевершено! Ні, де треба знати Марцелюса Штенгеля! Достеменно він! Краще й не скажеш!

Томас не мав такого хисту; він стояв біля свого меншого брата і сміявся щиро, без заздрощів. Зуби в нього були не дуже гарні: дрібні й жовті. Зате ніс був як намальований, а очима й формою обличчя хлопець дуже скидався на діда.

Усі посідали, хто на стільцях, хто на канапі, розмовляли про ранню осінь, про новий будинок, балакали з дітьми… Пан Гофштеде біля секретера милувався чудовою чорнильницею з севрської порцеляни у формі плямистого мисливського собаки. Доктор Грабов, чоловік десь консулового віку, з лагідною усмішкою на довгобразому обличчі, зарослому ріденькими баками, оглядав тістечка, булочки з родзинками й різноманітні сільнички з сіллю, виставлені напоказ гостям. То була «хліб-сіль», прислана господарям від родичів і приятелів з нагоди їхнього новосілля. А щоб усі бачили, що то дарунок не якихось злидарів, хліб був спечений із солодкого, приправленого корінням тіста на маслі й на яйцях, а сіль насипано в золоті сільнички.