У черевi дракона

У таборі ми продовжували боротьбу, викрадали й передавали на волю документи, влаштовували різні політичні акції — страйки, відмовлялися від праці, зривали з себе нашивки, не дозволяли стригти себе. Звичайно, нас карали, практично ми не вилазили з ШІЗО та ПКТ. Ми з нинішнім депутатом Верховної Ради УРСР (розмова відбувалася весною 1991 p. — І.В.) Генріхом Алтуняном сиділи там місяцями. Але й у таких умовах я писав. А от коли заарештували дружину, все мені урвалося.

На Уралі, коли мене туди перевели, відбував покарання мій друг, російський поет з Умані Віктор Некіпєлов, з яким я був знайомий ще до арешту. Він лежав у санчастині і, як мені сказали, в дуже тяжкому стані. Я відвідав його. Віктор не знаходив собі місця від болю (у нього було якесь урологічне захворювання). „Миколо, рятуй, — сказав мені, — я помираю“. Я, звичайно, пішов до начальника. Потрібен, кажу, уролог для Нєкіпелова. А він мені: „Нет уролога. У нас єсть свой врач, он знает, что делать“. А тим лікарем був хлопчисько, який тільки-но закінчив медичний заклад. Він робив не те, що треба, а те, що веліло начальство. Я почав наполягати. Це геть вивело йото з рівноваги: „Вы что, приехали сюда указывать, что нам делать?“

Тоді я вийшов, зустрів Алтуняна та й кажу: „Знаєш що, Генріху, давай закличемо до страйку“. А ми там одне одного знали. Там сиділи хлопці з нашої Гельсинкської групи, з Москви були. Застрайкували. Виробництво зупинилося. Десять днів цехи, де виробляли деталі до електричних прасок, були порожніми. Уролога таки привезли, Віктора тоді ми врятували, а нас з Алтуняном знову запакували в ШІЗО. Забув сказати, що разом з урологом приїхала й медична комісія, яка позбавила мене II групи інвалідності, перевівши в III. „Ви потеряли право именоваться инвалидом войны II группы“, — сказав мені начальник.

Мене перевели на важку фізичну роботу, і було вже не до писань. Хоча писати мені й не забороняли, але все написане відбирали».

Як бачимо, для написання роману Миколі Руденку не потрібно було видумувати ні героїв, ні колізій.

У «Силі Моносу» є, сказати б, усі атрибути високоякісного художнього твору: динамічний сюжет, майстерно виписані колоритні постаті дійових осіб, іскрометні, глибокі за змістом діалоги, які ведуть люди інтелектуальні, впливові в наукових державних колах. Він захоплює з перших сторінок, але дуже скоро стає зрозумілим: аби встигнути за думкою героїв (принаймні тих, які й рухають сюжет), почуватися на рівні їхнього мислення, слід напружити власний інтелект: деякі рядки доводиться перечитувати двічі чи й більше, а потім і взяти ручку та папір, щоб записати фізичні формули і вдуматися в них. Бо це таки в основі своїй річ наукова, а великі істини осягаються нелегко.

Мабуть, ніхто з нинішніх читачів «Сили Моносу» не пригадає іншого художнього твору, де були б фізичні формули. І це не ті формули, що, буває, беруться з товстих монографій визнаних наукових світил і вводяться в художній твір для наукового антуражу. Це оригінальні формули, крім роману, їх немає більш ніде. Вони вказують шлях до того, як заглянути за межу, де вичерпується сучасна фізика і вступає в права те, що йде після неї, тобто метафізика. А останньої радянська наука не визнавала. Отже, формули Миколи Руденка — то не довільний набір цифр і латинських літер, це відкриті ним і коротко записані космічні закони світобудови. Це свого часу підтвердив американський фізик-теоретик, професор Стенфордського університету Роман Татчин. Ознайомившись із рукописом, він написав автору: «Перевіривши ваші рівняння, я бачу, що вони справді правильні. Додавши ще пару ліній, я дійшов до ще двох сталих. Потрібно вам знати, що ті дві сталі є добре знані в сучасній ядерній фізиці, вони називаються „довжина Планка“ і „маса Планка“.

… Ваша структура монад становить модель, якою зручно видобувати вищезгадані сталі. Поза тим дальші інтерпретації чи заяви щодо прикмет „монад“ як „розум“ чи „мислення“, я вважаю, переступають границю фізики і переходять у метафізику».

Коли роман «Сила Моносу» був оприлюднений у журналі «Вітчизна», я попросив свого доброго знайомого доктора фізико-математичних наук професора Михайла Курика прочитати твір. Через деякий час він зателефонував мені й сказав, що річ надзвичайно цікава не тільки в художньому, а й науковому плані. А ще додав, що з двох наведених там фізичних формул можна вивести ряд фундаментальних констант, які визначають будову Всесвіту. І пошкодував, що в романі немає виводів цих формул, вони подаються, так би мовити, в готовому вигляді.

Зустрівшись з Миколою Даниловичем, я запитав, чому він не оприлюднив виводів формул і похідних із них? Його очі примружилися у мудрій посмішці:

— Над цим хай фізики потрудяться. Я написав те, що було мені дано і велено передати людям.

Не пригадую чому, але ми цієї розмови не продовжили. Очевидно, він думав, що я знаю, Хто й коли дав йому ці формули. Можливо, це був Той, хто з’явився йому в стовпі вогню, що впав на голову в Кончі-Озерній? А може, й не там, бо то була перша, але не остання зустріч зі Світлом чи Світовим Розумом.

Письменник сам чудово розумів, що його твір, точніше наукові формули, які є в ньому, декому будуть не до шмиги. В одній із приміток до роману він зазначив з цього приводу: «… ніхто із знавців фізики не міг заперечити формул по суті — від них просто відмахувались як від чогось такого, що перебуває за межами фізичної реальності. Приблизно так, як від перпетуум-мобіле.

Ось чому з’явився цей роман: автор за його допомогою прагне розкрити філософську сутність субстанціональної фізики — тобто такої фізики, яка перебуває на грані фізичного й метафізичного. Час її народження вже наспів. Кому ця ідея не до вподоби, той знайде дуже простий вихід — відкине геть цю книгу. Автор, чемно вклонившись, погодиться з такою критикою: читач завжди правий».

І все ж я чомусь певен, що серед майбутніх читачів «Сили Моносу» знайдуться й такі, хто зрозуміє не тільки формули, а й те, що Микола Руденко, мабуть, першим у світі відкрив і науково обґрунтував будівлю Всесвіту, в якій є місце для Бога.

Майстер епічних полотен Микола Руденко досконало володів також прийомами й засобами драматургії та «малої прози», в чому читач легко переконається, прочитавши вміщені в книжці драматичні твори та оповідання.

1987 року, не добувши на засланні лише рік зі свого дванадцятилітнього терміну «перековки», Микола Данилович з дозволу властей разом із дружиною, яка теж відбувала заслання, виїздить на лікування до ФРН, а невдовзі до США, де подружжя знайшло політичний притулок. Звідти він регулярно виступає по радіо «Голос Америки» та «Свобода», розвінчуючи горбачовську «перебудову» і пророкуючи їй безславний кінець.

1990 року його запрошують в Україну для участі в Міжнародному фестивалі української поезії «Золотий гомін», який відбувався у Києві та Львові. Зустрічали його тріумфально. Але велика радість незабаром спричинила для нього велике горе: повернувшись зі Львова, він буквально через кілька днів осліп на єдине видюще око. Лікарі сказали, що це наслідок колишніх стресів та недавніх приємних емоцій. Микола Данилович, звичайно, не бажав змиритися з вічною темрявою. Поїхав до Одеси в знаменитий інститут Філатова. Там його ретельно оглянули, і професор Олександр Новохацький пообіцяв хоча б не повністю, та все ж повернути зір давно сліпому лівому оку. Може, мовляв, перебитий колись нерв оживе.

Він сконструював для пацієнта спеціальні окуляри, які радше нагадували собою пристрій для роботи в шкідливому середовищі, і показав, як тренувати сліпе око. І ось одного дня, глянувши на монітор комп’ютера, письменник побачив літери. Боячись повірити в таке щастя, він заплющив очі, а розплющивши, глянув ще раз. Літери не зникли! Він негайно зателефонував до свого рятівника в Одесу, щоб поділитися радістю. Олександр Сергійович ще чи не того ж самого дня виїхав до Києва, не забувши прихопити свою апаратуру. Він довго й на всі лади розглядав око Миколи Даниловича, попросив його прочитати слово на моніторі комп’ютера, потім самому щось написати і нарешті знічено сказав: