Вибранi новели (вид. 1928 р.)

Справа таким чином набула дуже серйозного характеру для м-ра Пенніфезера, і було занотовано як безперечне ствердження підозрінь, які постали проти нього, що він страшенно зблід, і, коли в нього запитали, що він має сказати в цій справі, він був абсолютно неспроможний вимовити хоч одне слово. Після цього ті немногі друзі, яких ще не одштовхнули були раніше його розбещені звички, всі як один покинули його і галасували навіть більше від його старих запеклих ворогів, щоб його негайно заарештувати. Але, з другого боку, великодушність м-ра Ґудфеллоу позначилася через цей контраст іще яскравіше. Він узявся гаряче й дуже красномовно боронити м-ра Пенніфезера, при чім він не раз натякував на те, що він сам щиро прощає цього дикого молодого джентлмена — «спадкоємця поважного м-ра Шатлворси» — за образу, що той (молодий джентлмен), безперечно, в запалі пристрасти знайшов за потрібне вчинити йому (м-рові Ґудфеллоу). «Він прощає його за це, ― сказав він, ― від щирого серця; а що до нього самого (м-ра Ґудфеллоу), він настільки далекий від того, щоб робити з цих підозрілих обставин скрайні виводи, які, як він, на жаль, мусив констатувати, дійсно можна зробити проти м-ра Пенніфезера, що він годний докласти всіх зусиль, ужити всякого красномовства, на яке він тільки спроможний, щоб — щоб — щоб зм’якшити, наскільки йому це дозволяє його совість, найгірші риси цієї насправді надзвичайно заплутаної справи».

М-р Ґудфеллоу промовляв щось із півгодини на цю тему, на добру славу для свого розуму і серця; але оті палкі щирі люди рідко бувають послідовні в своїх міркуваннях — вони заходять в усякі помилки, протиріччя й недоречності, ревно прагнучи стати в послузі другові — отак часом з найкращими в світі намірами роблячи справі більше шкоди, ніж користи.

Так і в цім випадкові сталося з усім красномовством «Старого Чарлі», бо хоч він і чесно старався на користь м-ра Пенніфезера, але трапилося якось так, що кожне слово, якого прямою, хоч і несвідомою, метою було не висувати скромного промовця перед слухачами, — що кожне те слово на ділі поглиблювало підозріння, які вже зв’язалися з особою, чию справу він боронив, і збуджувало проти неї лють юрби.

Одною з найбільш незрозумілих помилок, якої допустився промовець, був його натяк на те, що м-р Пенніфезер ― «спадкоємець шановного старого джентлмена м-ра Шатлворси». Люди дійсно ні разу раніше про це не згадали. Вони тільки згадували, що рік чи два тому дядько дійсно скільки разів грозився позбавити свого небожа спадщини (в нього, окроме м-ра Пенніфезера, не було рідні), і вони, отже, завжди дивилися на оце позбавлення спадщини, як на річ установлену — такі простодушні люди були з тих ретлбурзців; але заввага Чарлі їх одразу наштовхнула на цю тему і примусила їх зважити, що загрози могли так і зостатися лише загрозами. І просто звідси постало природне запитання «cui bono?» (кому на користь), питання, що навіть більше, ніж той жилет, звязало страшне злочинство з особою молодого чоловіка. І отут, щоб мене зрозуміли правильно, я мушу на один мент збочити, щоб зауважити, що той надзвичайно лаконічний і простий латинський вираз, якого я вжив, раз-у-раз невірно перекладають і тлумачать. «Cui bono?» в усіх кримінальних оповіданнях і взагалі в усяких — хоч би і в новелах місіс Ґовр (авторки «Сесіль»), дами, що цитує всі мови, від халдейської до чікасавської,* і що їй допомагає в науці «наскільки треба», за систематичним планом, м-р Бекфорд* — в усіх, повторюю, кримінальних оповіданнях, від Булверівських та Дікенсівських аж до Тернапеннієвих та Ейнсвортових*, оці двоє латинських слівець передаються: «для якої мети» або «задля чого», ― ніби «quo bono». Їхнє правдиве значіння, проте, є «кому на користь?». «Cui» — кому; «bono» — на користь, на добро. Це суто-юридичний вираз, і вживається його саме в випадках, подібних до того, що ми оце розглядаємо, де імовірність особи, що вчинила, залежить від імовірної зацікавлености особи в данім учинкові. Отже, в нашому випадкові питання «cui bono» дуже певне торкалося м-ра Пенніфезера. Його дядько, уже зробивши заповіт на його користь, загрожував йому позбавити його спадщини. Але загрозу на ділі не здійснено, первісний заповіт, здавалося, не був змінений. Якби він був змінений, то єдиним можливим мотивом убивства для обвинуваченого був би звичайний мотив помсти і навіть йому суперечила б надія знову зажити ласки в дядька. Та заповіт зостався незмінений, а загроза зосталася тяжити над головою небожа — отож, з’являвся ж відразу щонайдужчий мотив для душогубства, і достойні ретлбурзці дуже логічно зробили отакий висновок.

М-ра Пенніфезера негайно, отже, заарештували, і публіка, попошукавши ще трохи, вирушила додому, тримаючи його під вартою. Дорогою, одначе, трапилась ще одна річ, що стверджувала підозріння. М-р Ґудфеллоу, чиє завзяття ввесь час вело його поперед усіх, раптом одбіг трошки осторонь, нахилився, і всі бачили, як він підняв якусь маленьку річ з трави. Швидко її роздивившися, він нерішуче спробував заховати її в кешеню, але це, як сказано, побачили всі, і, звичайне діло, не дали йому її сховати. Це був еспанський ніж, і з десяток людей негайно впізнали в нім ніж м-ра Пенніфезера. Крім того, на ньому викарбувані були його ініціяли. Лезо ножа було відкрите й скривавлене.

Тепер не було вже ніяких сумнівів в тім, що убив Шатлворси його небіж, і, повернувшися в Ретлборо, його негайно передано владі для допиту.

Тут справи знов набрали дуже несприятливого характеру. Коли в’язня запитано, де він був того ранку, як ізник м-р Шатлворси, він мав нахабство свідчити, що того самого ранку він ходив полювати на оленя в непосереднім сусідстві ставка, де завдяки дотепності м-ра Ґудфеллоу знайшли скривавлений жилет.

Тут виступив сам м-р Ґудфеллоу і з слізьми в очах прохав дозволу дати свідчення. Він сказав, що суворе почуття повинности перед творцем і перед людьми не дозволяло йому довше мовчати. До цього часу щира приязнь до молодого чоловіка (не зважаючи на образу якої він зазнав від того молодого чоловіка) спонукувала його добирати всі можливі гіпотези, які тільки могла підказати йому його уява, щоб пояснити те, що було підозрілого в обставинах, що так серйозно свідчили проти м-ра Пенніфезера; але ці обставини були тепер занадто певні, він не може далі вагатися — він скаже все, що знає, хоча серце його (м-ра Ґудфеллоу) просто розривається надвоє від напруження. Далі він розповів, що напередодні від’їзду м-ра Шатлворси до міста, після обід цей достойний джентлмен сказав своєму небожеві в його (м-ра Ґудфеллоу) присутності, що він збирається їхати завтра до міста для того, щоб покласти дуже велику суму в депозит «Фермерського й Механицького Банку»; згаданий м-р Шатлворси не раз підчас цієї розмови виразно повторював свою невід’ємну постанову знищити первісний заповіт і не зоставити свому небожеві ні одного шилінга. Він (свідок) тепер урочисто закликає обвинуваченого сказати, чи те, що він (свідок) оце розповів, не є правда, до найменших дрібниць. На превелике всіх здивовання м-р Пенніфезер щиро признався, що все це правда.

Шериф уважав тепер за свою повинність послати двох констеблів, щоб обшукати кімнату обвинуваченого в домі його дядька. Вони дуже швидко з’явилися назад з знайомою для всіх, оправленою у сталь портфелькою з бурої шкіри, яку старий джентлмен звичаєм мав при собі протягом багатьох літ. Цінностей там уже не було, і шериф даремно силкувався дізнатися від заарештованого, що він з ними зробив, чи де він їх сховав. Він уперто повторював, що нічого про це не знає. Констеблі також знайшли поміж кроваттю і матрацом нещасливого чоловіка сорочку й носовичок, з його ініціялами, обоє огидно заляпані кров’ю жертви.

В цей момент принесли звістку, що кінь забитого оце здох від рани у стайні, і м-р Ґудфеллоу запропонував негайно оглянути труп коня, щоб, коли можна, відшукати кулю. До цього негайно взялися і, ніби щоб поставити вину заарештованого поза всяким сумнівом, м-р Ґудфеллоу, після довгих пошуків у грудях тварини, надибав і витяг кулю дуже великого калібру, що, як виявилося при спробі, точно пасувала до дула Пенніфезерової рушниці, бувши значно більшою від куль усіх людей в окрузі чи й навколо неї. Що-більше: знайдено, що куля ця мала рівчачок, чи дряповину, під простим кутом до шва, що звичаєм буває на кулі; і після розгляду виявилося, що ця дряповина достоту приходилася до випадкового гребеня чи опуклости в парі форм, які обвинувачений визнав сам за свою власність. Після того, як знайдено цю кулю, шериф одмовився далі слухати свідків і негайно передав заарештованого на слідство, чисто одмовившись видати його на поруки, хоча м-р Ґудфеллоу гаряче протестував проти такої суворости і пропонував з свого боку забезпечення в якій завгодно сумі. Шляхетність «Старого Чарлі» була і тут нарівні з усім тоном його делікатної й лицарської поведінки підчас цілого періоду його перебування в Ретлборо. В цім випадкові гарячі симпатії настільки опанували цього достойного чоловіка, що він ніби зовсім забув, пропонуючи забезпечення за свого молодого друга, що в нього самого, м-ра Ґудфеллоу, не знайшлося б на цій землі хоч би на один долар маєтку.