Жак-фаталiст (збiрка)

А ота жінка, що виморює себе, навідує в'язниці, не проминає жодних благодійних зборів, ходить, опустивши очі, й на чоловіків не зважується просто глянути, невпинно борючись із звабою своїх чуттів, — хіба від цього всього в неї серце не палає, зітхання не вихоплюються, кров не клекоче? Хіба не змагають її бажання, не малює їй уночі уява сцен із «Монастирського воротаря» [115] та «аретінових постатей» [116]? Чим стає вона тоді? Що думає про неї її покоївка, коли схоплюється в сорочці й біжить на допомогу конаючій господині? Жустіно, йдіть лягайте, то не вас ваша господиня кличе у своїм шаленстві.

І чим був би друг Рамо, якби він одного дня почав виявляти зневагу до багатства, жінок, смачної страви, неробства й Катона вдавати? Лицеміром. Мусить Рамо бути тим, що він є, — щасливим розбійником серед багатих розбійників, а не фанфароном чесноти, ні, навіть доброчесною людиною, що їсть свого сухаря на самоті або вкупі із жебраками. Без манівців скажу вам, — не до смаку мені ні ваше щастя, ні щастя таких мрійників, як ви.

Я. Бачу, мій любий, що воно вам невтямки, та й неспроможні ви його зрозуміти.

Він. Тим краще, чорт забирай, тим краще! Через нього я був би помер з голоду, нудьги, а може, й гризоти.

Я. По всьому цьому одну лише пораду можу дати вам — повернутися чимшвидше до господи, звідки ви так необачно дали себе прогнати.

Він. І робити те, що ви не відкидаєте в прямому значенні і що трохи бридко мені у фігуральному?

Я. Яке дивацтво!

Він. Нічого дивного в цьому немає. Підлим охоче буду, але — щоб без принуки. Охоче гідності своєї зречуся… Ви смієтесь?

Я. Так, ваша гідність смішить мене.

Він. У кожного вона своя. Я охоче забуду свою гідність, але за своїм уподобанням, а не з чужого наказу. Хіба так і поплазую я, коли скажуть мені: плазуй? Я — що черв'як: обидва ми плазуємо, коли дають нам волю, але підводимося, коли нам наступлять на хвоста. Мені наступили на хвоста, і я підвівся. Крім того, ви ж гадки навіть не маєте, про що йдеться. Уявіть похмурого, бридкого, хандрижного, загорнутого у два-три звої свого халата типа, який сам собі не подобається, якому все не подобається, який від сили посміхнеться, коли ти перед ним тіло й дух стома різними способами вигинаєш, який байдуже дивиться на всі потішні гримаси твого обличчя й ще потішніші гримаси розуму — бо, між нами, отець Ноель [117], отой ниций бенедиктинець, що своїми гримасами так уславився, — він, попри свій успіх при дворі, проти мене, без ніякої хвальби, — дерев'яний танцюрист. Хоч би я як мучився, щоб саму божевільню перевершити, — нічого не виходить. Засміється чи не засміється — ось про що мушу думати у своїх корчах, а самі зміркуйте, як шкодить така непевність талантові. Мій зануда, встромивши голову в нічного ковпака, що закриває йому очі, подібний до нерухомого бовванця, якому до підборіддя почеплено нитку, що спускається аж під крісло. Чекаєш, коли вже смикнеться нитка, вона ж не смикається, а коли й зрушиться, буває, щелепа, то тільки щоб промовити вам прикре слово — слово, яке покаже вам, що на вас і не дивились, що ваше кривляння пішло на марне. Це слово — відповідь на те, що ви спитали його чотири дні тому. По цьому слові вискова пружина розтягається, і щелепа закривається.

Потім почав удавати свого типа. Сів на стільця — голова мов скам'яніла, капелюх аж на повіки насунувся, очі приплющив, руки спустив, щелепою ворушить, як автомат, і каже: «Атож, ваша рація, панно, у цьому тонкість потрібна».

— Бо воно міркує, міркує без упину й угаву — ввечері, вранці, за туалетом, за обідом, за кавою, за грою, у театрі, у ліжку і, прости Господи, мабуть, і в обіймах коханчиних. Цих останніх міркувань я не мав спромоги почути, але й інші мені обридли достобіса… Сумний, понурий, як доля, — отакий наш хазяїн.

Навпроти нього — така собі принда недоторкана, якій не гріх навіть сказати, що вона гарна, бо таки гарна ще, хоч обличчя вже там і там пооране, а тіла набереться й на пані Бувійон [118]. Люблю тілеса, коли вони гарні, але ж занадто — то занадто, та й рух же матерії притаманний!.. Item [119], вона лихіша, бундючніша й дурніша за гуску. Item, хоче бути розумною. Item, треба її переконати, що вона розумна, як ніхто. Item, вона нічого не тямить, а теж міркує. Item, треба плескати її міркуванням руками й ногами, скакати з радощів, дубіти від захвату: «Як це чудово, делікатно, влучно сказано, тонко постережено, незвичайно відчуто! І звідки воно береться в жінок? Без вивчення, самою силою інстинкту, самим природним глуздом! Диво та й годі. А нам торочать, що досвід, наука, мислення та виховання щось там важать!..» І такі інші дурниці, і плакати від утіхи; десять разів згинатися, коліно вперед схиливши, а другу ногу назад подавши, простягати до богині руки, шукати бажання в її погляді, не зводити очей з її рота, чекати її наказу й блискавкою виконувати його. Хто може стати на таку роль, як не бідолаха, що двічі-тричі на тиждень знаходить там, чим угамувати журу своїх нутрощів! Що ж думати про інших, приміром про Паліссо, Фрерона, Пуенсіне [120], Бакюляра [121], які мають дещо і чию підлоту не можна виправдати урчанням страдницького шлунку?

Я. Не думав я, що ви такий вимогливий.

Він. Та ні. Спочатку я дивився, як інші роблять, і собі так робив, навіть трохи краще, бо я щиріший, до того ж, кращий комедіант, голодніший, обдарований кращими легенями. Певно, я походжу по прямій лінії від славетного Стентора [122]…

І щоб дати мені відповідне поняття про силу своєї утроби, він почав так кашляти, аж шибки в кафе трохи не посипались і шахісти покинули грати.

Я. Але до чого цей хист?

Він. Не здогадуєтесь?

Я. Ні, я трохи обмежений.

Він. Припустімо, зайшла суперечка й перемога непевна. Я підводжусь і рикаю громогласно: «Так воно, як панна каже… Оце зветься міркувати! Хоч у заклад з усіма нашими розумниками піду. Геніальний вислів». Тільки ж не треба завжди отак-о схвалювати: одноманітно було б, фальшиво, приїлося б. Тут розважливість, різноманітність потрібна. Треба вміти підготувати й розташувати свої мажорні й рішучі тони, влучити нагоду й момент. Приміром, коли думки поділились, коли суперечка доходить останньої точки шаленства, коли ніхто вже нікого не слухає і всі говорять разом — треба сидіти осторонь, десь у найдальшому від бойовища кутку, підготувати свій вибух довгою мовчанкою і впасти раптово, як бомба, в середину суперечників. У цій майстерності рівного мені немає. А де я справді дивний, так це в майстерності протилежній: маю дрібні вібрації в голосі, якими посмішку супроводжу, маю безмежну різноманітність ухвальних мін: ніс, рот, чоло, очі — усе йде в діло; маю хвисткість у крижах, свій спосіб вигинати спину, зводити й спускати плечі, витягати пальці, схиляти голову, сплющувати очі й бути враженим, немовби голос ангельський і Божий мені з небес зійшов, — а це облещує. Не знаю, чи гаразд ви тямите всю силу цієї пози. Не я її винайшов, але ніхто мене в ній не перевершив. Ось гляньте, гляньте.

Я. Справді, щось виняткове.

Він. То як, по-вашому, чи встоїть проти цього мозок у жінки хоч трохи гонористої?

Я. Ні, треба визнати, що ви хист блазенства й приниження довели так далеко, як тільки можна.

Він. Хай вони всі гамузом хоч з-під шкури пнуться, а такого не осягнуть ніколи. Найкращий з них, Паліссо, наприклад, завжди буде лише добрим учнем. Та коли ця роль і розважає спочатку, коли й зазнаєш деякої втіхи, глузуючи в душі з дурості тих, кого вона захоплює, то згодом воно вже не вражає; крім того, після певного числа винаходів мусиш повторюватись, розум і мистецтво мають свої межі. Тільки Богові та деяким рідкісним геніям шлях стелиться все далі в міру того, як вони йдуть вперед. Такий, мабуть, Буре [123]: у нього є такі штуки, що мене — так, мене самого, — вкрай зворушують. Собачка, книга блаженства, смолоскипи на версальському шляху [124] — це речі, що мене приголомшують і впосліджують; через таке й охоту до ремесла утратиш.