Самостiйна дiрка
Самостiйна дiрка читать книгу онлайн
Нищівна сила слова найпопулярнішого в післявоєнний час гумориста і сатирика спрямована проти фашизму, українського націоналізму, фальшивої буржуазної демократії. Поряд з цими гострополітичними творами — тут і високопоетичні усмішки про людей, що прикрашають нашу землю, славлять трудовими здобутками Батьківщину.
Цикл «Самостійна дірка» написано під впливом вражень від поїздок у тільки-но звільнені від фашистських окупантів західні області України. Таких поїздок в Остапа Вишні було щонайменше дві. Одна з них описана в нарисі «Дуглас», опублікованому в газ. «Радянська Україна» 9 лютого 1945 р. В Галичині, а згодом і на Буковині Остап Вишня познайомився з багатьма людьми, відвідав чимало сіл і міст, побачив сліди кривавих злодіянь бандерівських головорізів. Тоді, очевидно, й був задуманий цикл сатиричних творів про фашистських найманців. «Розуміється, що, сидівши в Києві, не вивчивши всього цього матеріалу на місці, мені трудно було б щось про них уїдливе написати, — згадував пізніше памфлетист. — Треба, значить, було їхати в західні області, знайомитися з обстановкою каїнової роботи ворогів, говорити з місцевими людьми, що докладніше знали роботу цих запроданців, доводилося говорити і з самими «героями» темної ночі та густої хащі» («Отак і пишу»).
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Ви гостям раді… А чи раді гості вам?
Не дуже вони вам раді, бо вони бездержавні, а значить, і безправні.
З чого ж тут радіти?
Самостійна і ні від кого не залежна історія
Кожна держава повинна мати свою історію. І кожний народ повинен мати свою історію.
Факт?
Безсумнівний факт.
Отже, зовсім не дивно, що на сторінках одного паперового клаптя, що зветься українською націоналістичною газеткою «Українське слово», одна дуже самостійна писака взяла та й заголосила:
«Погано ми ще знаємо історію України, її героїчне минуле. Тож тепер докладемо всіх зусиль, щоб»
і т. д., і т. д.
Тепер, значить, ми вже докладемо всіх зусиль, тепер, значить, ми вже вивчимо справжню історію, настоящу, українську, тепер уже ми станемо на вірний шлях до настоящого національного і культурного відродження.
І от другий клапоть — «Карпатські вісті» — одразу ж послужливо подає, з чого ту історію вивчати починати.
Він так і пише:
«Культ минулого. Практична лекція історії».
Історія таки справді дуже оригінальна. Такої нам іще не доводилося не те що вивчати, а навіть чути.
До того українська, до того самостійна, до того незалежна, до того духовний скарб, що ніяке українсько-берлінське серце не зможе витримати, щоб не запалахкотіти.
В «практичній лекції історії» говориться, що починати історію треба з вивчення тої території, на якій уперше було виявлено поселення чистокровних українців, а саме з берлінського «Тіргартена» і з «Алеї перемог».
Так і пишеться:
«Практичну лекцію історії дістаємо біля берлінської колони. Від неї біжить «Алея перемог». Посередині кожної групи стояла постать монарха від часів раннього середньовіччя аж до передостаннього цісаря Фрідріха III…»
Фрідріх III! От так українська історія!
А далі читаємо ще:
Фрідріх Великий…
Фрідріх Вільгельм III.
Вільгельм I.
Вільгельм II.
Один з гетьманів, Фрідріх Великий, дуже кохався в собачках.
Історія самостійної України занотувала це в дуже зворушливих виразах:
«Біля палацу поховані улюблені його собаки, над якими плити з їхніми іменами».
Аж сльози бринять на очах в авторів історії.
«Собачок поховали…»
Не плачте, самостійні панове.
І вас поховають.
Поховають біля Гітлерової шибениці і напишуть зворушливого напису:
«Тут поховано Гітлерових собак.
Не дуже ним улюблених, проте, собак».
Хлюст
«А Бандеру хіба не заарештували німці? Хіба він не сидить у німецькій в'язниці?»
Стоїть українсько-німецька самостійна державна дірка.
Глупої ночі, на всі боки озираючись, присідаючи й підстрибуючи, як наполоханий вовк, наблизилася до дірки людина.
— Тю! Хто ж це на дірку купу костриці висипав?!
— Та яка там костриця?! То моя голова, а не костриця. Це — я! Український фюрер усього Правобережжя! Голову на прогулянку випустив! Задуха в державі! Територію треба розширювати, а то тхне, хоч плач! Ніде населенню розпросторитись. Воно к весні йдеться, гори розтали, і моря вийшли з берегів — нема ногою де ступити!
— А для мене місце знайдеться?
— Та як-небудь! А ти звідки?
— Од батька!
— Ну, як воно там? Чи скоро вже Київ візьмемо?
— Київ?! Який там Київ, коли й самого батька взяли!
— Як? Хто взяв?!
— Німці!
— Кого? Бандеру?! Батька нашого?!
— Та його ж!
— Куди?
— У в'язницю взяли!
— Та ну?
— От тобі й «ну»! Ось листа мені дав, щоб дружині його як-небудь передав!
— От тобі й маєш! Ну, лізь у дірку, поговоримо.
Купа костриці зникла в дірці, а за нею, крекчучи, поліз туди державно-самостійний дипломатичний кур'єр від самого верховного фюрера українсько-німецької самостійної й ні від кого не залежної держави.
— Хлопці! — промовила костриця. — Гість у нас! Візьми котрий лопату та підгорни гори до стінки, бо нема куди людині й ноги простягти. Та канал би од моря прокопали, отам, поза південним кордоном, бо, бачите, уже по всій території море пішло. Та копай обережно, щоб солома в головах не підпливла! Копай глибоченько, може, який закордонний корабель припливе…
— Копали вже…
— Копай, я тобі кажу! Це справа не проста, а справа державна — канали копати!
— Казали, що міністром буду, а воно тільки те й робиш, що гори підгортаєш та канали копаєш!
— Не базікай! Копай! Більшу дірку викопаєм, то й тебе міністром на лівий закуток призначимо! Ну, сідай, кур'єре. Так як же ж воно так? То казали, що гетьманом усієї самостійної України буде, а то взяли та в тюрму? Що ж воно це таке?
— А я знаю?!
— А хто ж знає?
— Вони знають!
— А нам хіба не цікаво знати? А що ж він там у листі до дружини пише? Не читав?
— Не читав, бо запечатаний! Хлібом заклеєний і державним пальцем припечатаний!
— А, може, як-небудь можна? Прочитаємо, хлібом заклеїмо й пальцем припечатаємо! Га?
— Пальці ж у нас не державні!
— Як не державні?
— Та воно-то державні, так не верховні!
— Та хто додивиться?!
Умовила костриця державного дипломатичного кур'єра, і листа вони розпечатали…
Самостійний український фюрер самостійної українсько-німецької держави пише до своєї самостійної фюрерихи:
«Гутен таг, майне лібер Химіє Калистратівно!
Во первих рядках мого до вас листа, хайль Гітлер!
Во других рядках мого до вас листа, хайль Гіммлер!
Во третіх рядках мого до вас листа, хайль Герінг!
Во четвертих рядках мого до вас листа, хайль Кох!
Теперички, після всіх «хайль», майн лібер Химіє Калистратівно, сповіщаю я вас, що я, — слава тобі, майн гот! — сиджу в тюрмі. Покликали мене сам гер Гіммлер (хайль!) і дали спочатку ручку поцілувати. Я поцілував та й кажу: «Дозвольте ще й нижче поперека!» А вони кажуть: «Ніззя, бо в мене, — кажуть, — там після Франкфурта-на-Одері чиряк сів!» Вони з Одера на самохідному доті їхали й нижчепопереком в амбразуру вгрузли та й перестудилися. «Поцілуєш, — кажуть, — після Франкфурта-на-Майні, а тепер, — кажуть, — у тюрму сідай, бо треба, — кажуть, — так зробити, що ми вроді з тобою посварилися і що ніби ти проти нас! Ферштейн?» [5] — питають. «Ферштейнаю, — кажу, — ласкавий пане!» І знову їх у ручку! «А своїм, — кажуть, — бандерівцям перекажи, щоб по схронах ховалися. Ферштейн?» — питають. «Ферштейнаю, — кажу, — ласкавий пане!» І знову їх у ручку. «А ти, — кажуть, — у тюрмі сидітимеш. Радянська влада й увесь народ думатимуть, що ти й усі твої дер банди проти нас! А раз проти нас, то, значить, за них! Ферштейн?» — питають. «Ферштейнаю», — кажу, і знову їх у ручку. «А про тюрму не турбуйся, буде непогано! Годуватимуть! Афідерзейн!» Уклонився я їм низенько, ще раз ручку поцілував, і вони пішли… Отже, майне лібер Химіє Калистратівно, все гаразд! Їсти дають. Ранком кава, на обід вурст [6] з пшоняної каші, а ввечері вурстхен [7] з свинячого кізяка, — в них, кажуть, найбільше вітамінів «Г». Живу, одне слово, непогано (хайль Гіммлер!), сидітиму, доки скрізь дізнаються, що мене заарештовано, — а потім випустять. Полатай підштанки, та латки клади краще з ковдри, бо скоро на гетьманський престол сяду, так щоб не муляло.
Обнімаю тебе, майн лібер фюрериха, майбутня фюреро-гетьманова, Химіє Калистратівно!
Подивилася костриця на дипломатичного кур'єра, а кур'єр — на кострицю.
Костриця й каже:
