Дон Кiхот

— На жаль, сеньйоре, — відповів селянин, — у мене з собою нема грошей. Хай Андрес іде зо мною додому, і я заплачу йому все до останнього реала.

— Щоб я пішов із ним? Ніколи! Хай йому біс! — сказав хлопець. — Він спустить із мене шкіру, як тільки ми залишимося з ним самі.

— Він не зробить цього, — сказав Дон Кіхот, — бо я йому наказую, і він виконає все з поваги до мене. А, крім того, він заприсягнеться рицарським орденом, до якого належить, раніше, ніж я відпущу його додому.

— Та подивіться ж, ваша милосте, сеньйоре рицарю, — сказав хлопець, — що ви кажете! Адже мій хазяїн зовсім не рицар і не належить ні до якого рицарського ордену. Це ж Хуан Альдудо, багатій із села Кінтанар.

— Це нічого не значить, — відповів Дон Кіхот, — і Альдудо можуть бути рицарями, тим більше, що всякий є син своїх вчинків.

— Воно правда, — сказав Андрес, — та яких же вчинків сином є мій хазяїн, якщо він не хоче сплачувати мені за мій піт і за мою працю?

— Я не відмовлюся, брате Андрес, — мовив селянин. — Зробіть мені приємність, ходім зо мною, і я, присягаюся всіма рицарськими орденами, що є на світі, сплачу вам, як сказав, все до останнього реала, і навіть напахченими.

— Я звільняю вас від пахощів, — сказав Дон Кіхот. — Заплатіть йому прості реали; мене задовольнить і це. Тільки дивіться, зробіть усе, як ви заприсяглися; а коли ні, я теж присягаюся, що повернуся, знайду і покараю вас, хоч ви й заховаєтесь краще від ящірки. А коли ви, щоб іще глибше відчути свій обов’язок, цікавитесь, хто наказує вам, знайте, що я відважний Дон Кіхот Ламанчський, який виправляє помилки і зловживання та карає за них.

Кажучи це, він стиснув шпорами Росінанта і за короткий час був уже далеко. Селянин стежив за ним очима і, побачивши, що він виїхав із гайка і більше не з’являється, обернувся до свого наймита і промовив:

— Ходи сюди, синку, я хочу сплатити тобі свій борг, як наказав цей виправник несправедливостей.

— Присягаюся, — сказав Андрес, — ви добре зробите, ваша милосте, коли виконаєте наказ цього доброго, хороброго і справедливого рицаря, хай живе він тисячу років! Бо він повернеться і зробить те, що сказав, якщо ви мені не заплатите.

— І я присягаюсь на цьому, — відповів селянин, — а через те, що я тебе дуже люблю, я хочу збільшити свій борг, отже, і платню тобі.

І, схопивши хлопця за руку, він прив’язав його до дуба і побив мало не до смерті.

— Тепер кличте, сеньйоре Андрес, — сказав селянин, — свого виправника несправедливостей. Побачите, чи виправить він цю, хоч гадаю, що я не довів її до кінця, бо мені, як ви й побоювалися, кортить таки спустити з вас шкіру.

Нарешті, він розв’язав хлопця і дозволив йому йти шукати доброго суддю, щоб той виконав свої обіцянки.

Андрес пішов розлютований і присягався знайти Дон Кіхота, розказати йому докладно про все, що сталося, і примусити хазяїна заплатити усемеро. Але все ж таки він пішов, обливаючись слізьми, а його хазяїн дуже радів.

Ось як виправив несправедливість відважний Дон Кіхот Ламанчський, який, надзвичайно задоволений із себе та з пригоди, гадаючи, що дуже щасливо та гідно розпочав свої рицарські подвиги, їхав тим часом додому.

Він доїхав до перехрестя доріг, і йому згадались мандрівні рицарі, що в такому разі спинялися та обмірковували, який вибрати шлях. От і він спинився на одну мить та, добре обмізкувавши справу, пустив поводи, здаючись на волю Росінанта, який, згідно зі своїм попереднім наміром, попрямував до стайні.

Проїхавши миль зо дві, Дон Кіхот побачив купку людей. То були, як згодом виявилося, толедські купці, що їхали по шовк до Мурсії [22]. Їх було шестеро, всі під зонтиками, з ними їхало на конях четверо слуг, а троє хлопців — погоничів мулів — ішли пішки. Ледве вгледівши їх, Дон Кіхот побачив тут нову пригоду і, наслідуючи в усьому, що міг, прочитане в своїх книжках, вирішив, що йому випадає слушна нагода зробити ще одну потрібну річ. Отже, добре спершися на стремена та прибравши гордого й мужнього вигляду, він наготовив спис, притиснув до грудей щит і, ставши посеред дороги, чекав, поки під’їдуть ці мандрівні рицарі (бо він прийняв їх за рицарів). Коли вони наблизились так, що могли вже бачити й чути його, Дон Кіхот голосно і задерикувато гукнув:

— Стійте всі й визнайте, що немає в світі кращої дівчини, як імператриця Ламанчі, незрівнянна Дульсінея Тобоська!

Почувши це й побачивши таку незвичайну постать, купці спинилися й одразу ж збагнули, що мають діло з божевільним, але захотіли дізнатися, що то за визнання, якого від них жадають. Один із них, трохи жартівник і дуже дотепний, промовив:

— Сеньйоре рицарю, ми не знаємо, хто та дівчина, що за неї ви говорите. Покажіть нам її, і якщо вона справді така прекрасна, ми охоче і без ніякого примусу визнаємо те, що ви від нас хочете чути.

— Коли я покажу її вам, — проказав Дон Кіхот, — то яка ж ціна буде визнанню такої всім відомої істини? Справа в тому, що, навіть не бачивши, ви мусите повірити, визнати, ствердити, присягтися й захищати її, а інакше — ставайте на бій зо мною, чванливі недолюдки. Підходьте, за рицарськими правилами, один по одному або кидайтеся ви одразу, як це ведеться серед людей вашої породи, — я чекаю вас спокійно, певний у своїй правоті.

— Сеньйоре рицарю, — відповів купець, — в ім’я всіх принців, що стоять тут перед вами, благаю вашу милість, не обтяжуйте нашого сумління визнанням того, чого ми ніколи не бачили і про що ніколи не чули і що, найголовніше, може образити інших імператриць Алькаррії [23] та Естрамадури [24]. Ласкаво покажіть нам хоч який-небудь портрет цієї дами, нехай із пшеничне зерно завбільшки: з волосинки, кажуть, упізнають овечку, — і ми задовольнимося, упевнимося і тим задовольнимо й вашу милость. Я гадаю, ми вже й тепер погоджуємося з вами, і коли навіть портрет покаже, що вона на одне око крива, а з другого ока в неї тече кіновар і сірка, то ми все ж таки її хвалитимемо, щоб догодити вашій милості.

— Нічого не тече з неї, підла шельмо! — крикнув розлючений Дон Кіхот, — нічого, крім амбри й мускусу! [25] Вона не кривоока й не горбата, а стрункіша від шпиля Гуадаррами [26]; і ви заплатите за своє блюзнірство над великою красою, якою відзначається моя володарка.

Із цими словами він кинувся на них зі списом такий роздратований і лютий, що якби не посковзнувся і не впав серед дороги Росінант, то хоробрий купець зазнав би лиха. Росінант упав, а його хазяїн, одлетівши далеко від нього, ніяк не міг підвестися — так заважали йому спис, щит, шпори, шолом та важкий панцер. Але, борсаючись, щоб підвестися, він, не вгаваючи, гукав:

— Не тікайте, підлі боягузи! Підождіть! Не через свою вину я впав, а через коня.

Один із погоничів мулів — певно, лихий на вдачу — не міг утриматись, щоб не відповісти бідоласі, перелічивши йому ребра. Він підійшов до Дон Кіхота, взяв його спис, поламав його на чотири шматки і побив їх на Дон Кіхотові, не вважаючи на вмовляння своїх хазяїв.

Утомившись, погонич перестав бити бідолашного рицаря, і купці продовжували свій шлях далі.

Побачивши, що його залишили, Дон Кіхот намагався встати, але, побитий, не міг навіть підвестися. Проте, наш рицар почував себе щасливим, вважаючи, що саме такі пригоди трапляються з мандрівними рицарями і що в усьому винен виключно його кінь.

РОЗДІЛ V

У такому стані знайшов Дон Кіхота один селянин, його сусід на селі, що віз до млина молоти пшеницю. Побачивши на землі людину, селянин підійшов і спитав, хто він і чого так жалісно стогне. Дон Кіхот, звичайно, визнав його за героя з рицарських романів і почав розповідати про свою недолю так, як писалося в історії про маркіза Мантуанського й Балдуїна [27]. Селянин здивувався, почувши цю нісенітницю, і, піднявши потрощене на друзки під час бою забрало, витер рицареві запорошене обличчя і, зараз же впізнавши його, сказав: