Над прiрвою у житi

Лишивсь я у тому склепі сам. І ви знаєте, мені там навіть подобалося. Так тихо, спокійно. І раптом я вздрів на, стіні… Ніколи не здогадаєтесь що! Той самий матюк! Червоним олівцем, просто під склом, на кам'яній плиті.

У цьому ж і все лихо. Не знайдете ви жодного тихого й спокійного місця, бо нема його в цілому світі. Часом може й здатися, що воно є, та коли, ні про що не здогадуючись, прийдеш туди, виявиться, що хтось уже там побував і перед самісіньким твоїм носом написав ті ж таки слова. Спробуйте переконатися самі. Мені здається, навіть коли я помру і мене відтарабанять на кладовище, поставлять наді мною камінь, напишуть «Голден Колфідд», і коли народився, й коли помер, то внизу, під усім цим, хтось надряпає оті самі слова. Я певен, так воно й буде.

Після того, як я вийшов від мумій, мені приспіло до вбиральні. Коли вже казати правду, напала бігунка. Та це що — це півбіди, біда в іншому. Не встиг я вийти з вбиральні, як майже на порозі зомлів. Мені ще пощастило. Добре, хоч не гримнув головою об підлогу, а впав на бік. Смішно, звичайно, та коли я оклигав, мені стало краще. Серйозно кажу. Правда, трохи боліла рука — я забив її, зате клята голова вже не паморочилась.

Було вже десять хвилин на першу, тож я вернувся до виходу й став чекати на Фібі. Може, думаю, я оце бачитиму свою сестричку востаннє. І з рідних нікого більш не побачу… Взагалі я уявляв собі, що все ж таки їх побачу, тільки через багато років. Приїду, думаю, додому, коли мені буде років тридцять п'ять, — хто-небудь саме занедужає і схоче перед смертю побачитися зі мною. Принаймні лиш це примусить мене покинути мою хатину й приїхати додому. Я вже навіть малював в уяві картину свого повернення. Мати, знаю, страшенно розхвилюється, відразу в сльози й почне благати мене залишитись удома й не повертатись до моєї хатини, але я все ж таки поїду. Я буду незворушний, як камінь. Заспокою її, потім відійду в другий куток вітальні, дістану портсигар і закурю. А сам такий байдужий, холодний. Запрошу всіх завітати до мене, коли матимуть охоту, але дуже впрохувати не стану. А от з каналією Фібі домовлюся, щоб приїздила до мене на канікули, і влітку, й на Різдво, й на Великдень. І Д. Б. теж скажу, щоб приїздив, — нехай поживе в мене, коли йому буде потрібен тихий, спокійний куточок для роботи. Але ніяких сценаріїв у моїй хатині я йому писати не дам, тільки оповідання й книжки. Заведу таке правило: щоб ніякого фальшу, ніякого дурисвітства ніхто в моєму домі не творив. А якщо хто-небудь спробує, нехай зразу забирається геть.

Раптом я глянув на годинник у роздягальні: було вже двадцять п'ять хвилин до першої. Я аж злякався — а що як ота бабця з учительської сказала отій другій жінці не передавати моєї записки каналії Фібі? А що як, думаю, бабця звеліла спалити записку абощо? Страшенно злякався." Я хотів неодмінно побачитися з каналією Фібі перед тим, як поїхати. Адже в мене були її гроші, і взагалі.

Нарешті я її побачив. Крізь скляні двері. А впізнав я Фібі по отій ідіотській червоній шапці — її за десять миль видно, ту шапку.

Я вийшов з дверей і рушив кам'яними сходами назустріч Фібі. Я тільки не розумів, на якого біса вона тяґйй 8 собою оту здоровенну валізу. Фібі саме переходила П'яту авеню й несла валізу — таку величезну, як тюрма. Цупить, аж надривається. Коли я підійшов ближче, то побачив, що то — моя стара валіза, яка була в мене ще в Гутонській школі. Ніяк не міг дібрати, на якого дідька вона її тягне.

— Гей! — гукнула Фібі, підходячи ближче. Аж захекалася від отієї дурної валізи.

— Я думав, ти вже не прийдеш, — кажу. — На біса тобі здалася ця валіза? Мені не треба нічого. Я їду, як є. Навіть саквояжів не забиратиму з вокзалу. Що ти сюди напхала?

Фібі поставила валізу.

— Свої речі,— каже. — Я їду з тобою. Можна? Добре?

— Що-о? — кажу. Я ледве не скопитився, коли вона про це сказала. їй-богу, ледве не скопитився. Аж голова обертом пішла — ось-ось, думаю, знову знепритомнію.

— Я спускалася вантажним ліфтом на чорному ході, щоб Чарліна не бачила. А валіза не важка. Тут тільки дві мої сукні, капці, білизна, шкарпетки та ще деякі дрібниці. Спробуй сам. Вона не важка, спробуй… Можна мені з тобою, Голдене? Можна, га? Прошу тебе?

— Не можна. І стули писок!

Мені здавалося, що зараз тільки брик! — і впаду мертвий. Я зовсім не хотів кричати: «Стули писок!» — але мені раптом здалося, що зараз я впаду — і вже не встану.

— Ну чому не можна? Будь ласочка, Голдене, я тобі не заважатиму, я тільки поїду з тобою, і все! Якщо не хочеш, я навіть не братиму з собою одежі. Я візьму тільки свій…

— Нічого ти не візьмеш! Бо нікуди не поїдеш. Я поїду сам. І стули писок!

— Ну Голдене! Прошу тебе, візьми й мене! Я буду така… така… така… Ти й не…

— Ти нікуди не поїдеш! Стули, кажу, писок! Віддай валізу! — Я забрав у неї валізу. Ще хвилина, і я, мабуть, ляснув би її по обличчю. Ледве стримався. їй-богу.

Фібі заплакала.

— А я думав, ти збираєшся грати у виставі! — кажу. — Думав, гратимеш роль Бенедікта Арнольда. — Говорив я з < нею люто, грубо. — Що це ти собі намислила? Не хочеш грати у шкільній виставі, чорт забирай?!

Після цього Фібі заплакала ще гіркіше. Я аж зрадів. Раптом мені захотілося, щоб вона всі очі собі виплакала. Я вже ненавидів її. По-моєму, я так лютував на неї через те, що вона ладна була відмовитись від ролі в п'єсі, аби лиш поїхати зі мною.

— Ходімо, — сказав я і рушив сходами знов до музею. Здам, думаю, оцю дурну валізу, яку Фібі притягла з собою, в гардероб, а о третій годині, коли закінчаться уроки, вона забере її по дорозі додому. Не цупитиме ж вона валізу з собою в школу! — Ходімо! — кажу. — Ходімо!

Та Фібі не зрушила з місця. Стоїть, каналія, і не хоче йти за мною. Тоді я пішов до гардеробу сам, здав валізу й вернувся. Фібі так само стояла внизу на тротуарі, але, коли я підійшов до неї, відвернулася. Це вона вміє, каналія. Тільки що-небудь не до-її — відразу до тебе спиною.

— Я вже нікуди не їду, — кажу. — Передумав. Годі розпускати нюні, й стули писок. — Найсмішніше те, що вона вже й не плакала. Але я однаково сказав — про всяк випадок. — Ходімо вже. Я проведу тебе до школи. Ходімо ж! А то спізнишся.

Фібі навіть не озвалась. Я спробував був узяти її за руку, але вона не далась. І все відвертається, каналія.

— Ти обідала? — питаю. — Ти вже обідала?

Мовчить, не відповідає. Тільки раптом як зірве з голови червону мисливську шапку — ту, що я їй подарував, — та як жбурне мені просто межи очі! А тоді круть — і знов повернулась до мене спиною. Слухайте, я трохи не луснув, однак сказати нічого не сказав. Тільки підняв з землі шапку й запхав собі до кишені.

— Ходімо, чуєш! — кажу. — Я проведу тебе до школи.

— Я до школи не піду]

Я вже й не знав, що їй на це відповісти. Уявляєте, стою і не знаю, що їй, каналії, сказати!

— До школи тобі доведеться піти, — озиваюся нарешті. — Ти ж бо хочеш грати у вашій виставі, правда? Хочеш бути Бенедіктом Арнольдом, правда?

— Не хочу!

— А я кажу — хочеш! Ну, звісно, хочеш! Не стій, ходімо! По-перше, я нікуди взагалі не їду. Слово честі. Я йду додому. Як тільки ти вернешся до школи, я піду додому. Спершу катну на вокзал, заберу саквояжі, а тоді відразу просто…

— А я тобі кажу, що до школи більш не піду! — знову своєї Фібі. — Роби собі що завгодно, а я до школи більш не піду. І стули писок!

Зроду ще Фібі не казала мені: «Стули писок!» Який жах! Боже, який жах! Це було гірше, ніж лайка. А вона, каналія, стоїть і так само не дивиться на мене. І щоразу, як тільки я пробую покласти їй на плече руку, скидає її.

— Слухай, хочеш погуляти? — раптом кажу я. — Хочеш, підемо до зоопарку? Якщо я дозволю тобі не йти вже сьогодні до школи, а до вечора погуляти, ти викинеш з голови оці примхи?

Мовчить, не відповідає. Тоді я знов за своє:

— Якщо я дозволю тобі пропустити після обіду уроки й піду з тобою гуляти, ти викинеш з голови свої примхи? Візьмешся за розум і підеш завтра до школи?