Жак-фаталiст (збiрка)

Я. Ви — вибагливий і милуєте, бачу я, тільки людей величних.

Він. Так, у шахах, дамках, поезії, красномовстві, музиці й інших таких дурницях. До чого в цих справах пересічність?

Я. Мало до чого, згоден. Але ж сила людей мусить у них працювати, щоб виник геній. Він один на безліч. Та облишмо це. Я вже не бачив вас цілу вічність. Я ніколи не згадую про вас, коли не бачу, але побачити вас мені завжди приємно. Що ви поробляли?

Він. Те, що робите ви, я і всі: добре, лихе й нічого. Крім того, мені хотілось їсти, я їв, коли траплялась нагода; поївши, мені хотілось пити, і я пив іноді. Тим часом борода в мене росла і, коли виростала, я голив її.

Я. Погано робили. її тільки й бракує вам, щоб бути мудрецем.

Він. А так. Чоло в мене високе й зморшкувате, очі палкі, ніс гострий, щоки широкі, брови чорні й густі, рот гарно окреслений, губи виразисті, лице чотирикутне. Коли б оце просторе підборіддя вкрилося довгою бородою, то як, по-вашому, воно добре виглядало б у бронзі або мармурі?

Я. Поруч з Цезарем [53], Марком Аврелієм [54], Сократом. [55]

Він. Ні. Мені краще було б між Діогеном [56] і Фріною [57]. Я зухвалий, як перший, і охоче відвідую других.

Я. Почуваєте себе добре, як завжди?

Він. Так, як звичайно; але сьогодні не чудово.

Я. Що? Адже зараз у вас черево, як у Сілена [58], й обличчя…

Він. Обличчя, яке можна взяти за його протилежність. То, мабуть, досада, що сушить мого любого дядька, розгладжує його любого небожа.

Я. До речі, про дядька — ви його бачите коли-небудь?

Він. Так, на вулиці.

Я. Хіба він вам не допомагає?

Він. Він коли й робить кому добро, то тільки несвідомо. Це свого роду філософ: він думає лише про себе, а до решти всесвіту йому байдужісінько. Його дочка й дружина можуть собі коли завгодно померти, аби лиш церковні дзвони, що дзвонитимуть по них, видзвонювали й далі квінти та октави, усе буде гаразд. Він щасливий для себе, це й ціную я найбільше в геніальних людях. Вони здатні тільки до чогось одного; поза цим — нічого; вони не знають, що таке бути громадянином, батьком, матір'ю, родичем, другом. Між нами, треба прагнути всім бути схожими на них, але ж не бажати, щоб рід їхній більшав. Потрібні звичайні люди, а люди геніальні — ні; ні, їй-Богу, аж ніяк не потрібні. Вони змінюють лице землі, а в дрібницях дурість така загальна й така потужна, що зреформувати її без шарварку неможливо. Частина задуманого ними здійснюється, частина лишається так, як було; звідси — два Євангелія, блазенське вбрання [59]. Мудрість ченця у Рабле [60] — це правдива мудрість для свого власного й чужого спокою: виконувати сяк-так свій обов'язок, про настоятеля говорити завжди тільки добре, а на світі хай собі ведеться, як випадає. На ньому ведеться добре, бо юрба з нього задоволена. Якби я знав історію, то показав би вам, що зло на землі завжди бралося через геніальних людей; але історії я не знаю, бо не знаю нічого. Хай мене чорт ухопить, якщо я будь-коли чого-небудь учився і якщо мені зле було через те, що я нічого не вчився. Якось я обідав у нашого королівського міністра, в якого розуму на чотирьох; так він нам ясно довів, як два на два чотири, що народам найкорисніша була омана, а найшкідливіша — істина. Не пригадую добре його доказів, але з них очевидно випливало, що геніальні люди — ненависні, і коли б дитина з народження приносила на своєму чолі знак цього небезпечного дару природи, то її треба було б або задушити, або викинути псам.

Я. Проте оті, що так напостають на геніїв, усі виставляють себе за геніальних.

Він. Згоден, що вони так гадають потай, але не думаю, щоб зважувались казати це вголос.

Я. То скромність. Так ви геніїв страх як ненавидите?

Він. Безповоротно.

Я. Але я пам'ятаю той час, коли вас розпач брав, що ви — лише звичайна людина. Ви ніколи не будете щасливий, якщо «за» і «проти» вас однаково засмучують. Треба стати на чомусь і того триматися. Хоч і правда ваша, що геніальні люди здебільшого диваки, чи як там приказка мовить: «не буває великого розуму без дрібки божевілля», але від них не відмовляться ніколи; ту добу, що їх не народила, зневажатимуть. Вони становлять честь народів, що дали їх світу; рано чи пізно їм споруджують пам'ятники і вважають їх за добродійників людського роду. Хай не прогнівиться той величний міністр, що ви його згадували, але я думаю, що коли в омані й можна прожити якусь мить, то згодом вона обов'язково зашкодить, а істина, навпаки, живе тривалий час, хоч би й трапилося так, що вона на якусь мить виявиться шкідливою. Звідси мені хотілося б виснувати, що геніальна людина, яка викриває помилку людства чи вкорінює велику істину, — це істота, завжди гідна нашої пошани. Може статися, що ця істота буде жертвою забобону й законів; але є два Гатунки законів: одні — абсолютно справедливі й загальні, другі — чудернацькі, які свою санкцію почерпують із засліплення й доконечності обставин. Вони накликають на винуватця, що їх порушує, лише минуще безчестя — безчестя, що його час перекладає на судців та нації, але вже навіки. Хто тепер зганьблений — Сократ чи судді, що дали йому отруту?

Він. А що йому з того? Хіба його не засуджено? Хіба не скарано на горло? Хіба не був він бунтівник? Хіба зневагою до нового закону він не підбурив безумців зневажати добрі закони? Хіба не був він зухвалою й химерною людиною? Недалеко ж відбігли ви зараз від несприятливої думки про геніальних людей.

Я. Стривайте, голубе. Суспільство не може мати лихих законів, а якби воно мало лише добрі, то йому ніколи не довелося б переслідувати геніальну людину. Я ж не казав вам, що геній невидимо пов'язаний зі злом, а зло — із генієм. Дурень частіш буває лихим, ніж розумний. Та коли геніальна людина й важка на вдачу, сувора, дражлива, нестерпна, коли вона навіть лиха, то що з того, по-вашому?

Він. Що її слід утопити.

Я. Тихіше, голубе. Не берімо за приклад вашого дядька. Це людина жорстока, брутальна. Він недолюдок, скнара, поганий батько, поганий чоловік, поганий дядько. Але ще не вирішено, чи геніальний же він, чи просунув він далеко вперед своє мистецтво й чи згадуватимуть його твори через десять років. Але Расін? Адже він, безперечно, був геніальний, а за надто доброго не славився. А Вольтер?..

Він. Не переконуйте мене, я послідовний.

Я. Що, по-вашому, краще — чи щоб він був добрим, прип'ятим до свого прилавка, як Бріассон [61], або до свого аршина, як Барб'є [62], щоб він що три роки дарував своїй дружині законну дитину, був добрим батьком, добрим дядьком, добрим сусідою, чесним купцем та й тільки, чи щоб він був шахраєм, зрадником, честолюбцем, заздрим, лихим, але автором «Андромахи», «Британіка», «Іфігенії», «Федри», «Аталії»? [63]

Він. Для нього, їй-богу, мабуть, краще було б, коли б він був першим.

Я. Це суща правда, ще більше, ніж ви думаєте.

Він. Он ви які! Коли ми кажемо щось добре, то це, мовляв, випадково. Тільки ви розумієтесь на цьому. Але, пане філософе, я теж розуміюсь, і розуміюсь не гірше вас.

Я. Гаразд. І що ви маєте на увазі?

Він. А те, що всі оті його чудові твори не дали йому й двадцяти тисяч франків, а якби він був добрим шовкоторговцем на вулиці Сен-Дені чи Сент-Оноре, добрим бакалійником-гуртовиком, відомим аптекарем, то збив би величезний достаток, а коли б збив, то не було б таких утіх, яких він не зазнав би. Час від часу він давав би пістоля такому горопашному блазневі, як я, що смішив би його й при нагоді приставляв би йому дівчину, яка скрасила б його буденне життя з дружиною. Ми б ходили до нього на прийоми, грали б, пили б чудові вина, чудові лікери, чудову каву, їздили б на прогулянки. Отож, бачите — я так усе розумію. Смієтеся?.. Але дайте мені договорити: краще було б і його прибічним.