Цинамоновi крамницi та всi iншi оповiдання

Сталося так, що решта цього блискучого колеґіуму набагато швидше від вічно відсталого та нещасливого ерцгерцоґа загорілась і перейнялась моїм задумом. Їхній запал не знав меж. Я змушений був щосили гамувати їх. Нелегко сказати, чи вони осягнули всю широту ідеї, за яку мали боротися. Змістове наповнення не було їхньою сферою. Приречені самоспалитись у вогні якоїсь догми, вони були в захваті від того, що завдяки мені оволоділи паролем, в ім’я котрого могли загинути в боротьбі, у вихорі піднесення. Я заспокоював їх гіпнозом і насилу втискав у них, як важливо зберегти таємницю. Я пишався ними. Який ще вождь мав коли-небудь у своєму розпорядженні такий блискучий штаб, генералітет, сформований із таких полум’яних духів, таку гвардію — хоч і з самих тільки інвалідів, зате яких же геніальних!

Нарешті прийшла та ніч, буряна й набрякла вихором, у своїх надрах сколочена аж до дна тим, що в ній закипало, величезне й безмежне. Блискавиці раз у раз шматували темряву, світ розкривався, розпанаханий до найглибших тельбухів, демонстрував яскраві, жахні й бездиханні нутрощі і замикав їх із гуркотом назад. І плинув далі — в шумі парків, поході лісів, хороводі рухомих обріїв. Під покровом темряви ми вийшли з музею. Я крокував на чолі цієї натхненної когорти, яка пересувалася, вся жахливо шкутильгаючи, розмахуючи обрубками і скриплячи деревиною милиць. Блискавиці стрибали по оголених лезах шабель. Так у темряві ми дійшли до брами вілли. Вона була відчинена. Занепокоєний цим, передчуваючи підступ, я наказав запалити смолоскипи. Повітря розчервонілося від просмолених скіпок, наполохані птахи збилися високо в червоному блиску, в цих бенгальських спалахах ми виразно побачили віллу, її тераси та балкони, вже наче в заграві пожежі. З даху звисав білий прапор. Уражений лихим передчуттям, я ввійшов у подвір’я на чолі моїх воїнів. На терасі з’явився мажордом [173]. Він сходив, кланяючись, монументальними сходами; наближався з ваганням, блідий і непевний у кожному русі, дедалі виразніший у відблисках зі скіпок. Я спрямував йому в груди вістря мого леза. Мої вірні бійці застигли, піднявши вгору задимлені смолоскипи, в тиші чутно було, як гомонять, лягаючи горизонтально, язики полум’я.

«Де пан де В.?» — спитав я.

Він розвів руки в непевності. «Виїхав, пане», — сказав у відповідь.

«Зараз ми перевіримо, чи це правда. А Інфанта?».

«Її Високість виїхала також, усі виїхали…».

Я не мав підстав цьому не вірити. Хтось поза сумнівом зрадив мене. Кожна хвилина була все дорожчою.

«На коней! — закричав я. — Треба відрізати їм дорогу».

Ми виламали двері до стайні, з темряви на нас дихнуло теплом і тваринячим запахом. За мить ми вже сиділи верхи на румаках, які з іржанням грали під нами. Підхоплені їхнім галопом, ми під цокотіння копит по бруківці розтягнутою кавалькадою вилетіли на нічну вулицю.

«Лісом до річки!» — кинув я позад себе й повернув у лісову алею. Навколо нас буяли глибини хащів. У темряві відкрилися, немов нагромаджені один на одного, краєвиди катастроф і потопів. Ми летіли серед водоспадів шуму, збурених лісових мас, полум’я смолоскипів великими клаптями відривалося й летіло за нашим витягнутим галопом. Через мою голову проносився ураган думок. Чи Б’янку викрадено, а чи низька батькова кров перемогла в ній материнську й тим самим — високу місію, котру я намарне силкувався їй прищепити? Алея ставала тіснішою, переходила у просіку, на кінці якої відкривалася велика галявина. Там ми їх урешті й наздогнали. Вони побачили нас іздалеку й зупинили екіпажі. Пан де В. вийшов і схрестив руки на грудях. Йшов до нас повільно, нахмурений, блимаючи окулярами, пурпуровий у відблисках смолоскипів. Дванадцять блискучих лез витягнулося в бік його грудей. Ми підходили мовчки, великим півколом, коні йшли ступою, я прикрив очі рукою, щоб краще бачити. Світло від смолоскипа впало на екіпаж, і в глибині сидінь я побачив смертельно поблідлу Б’янку, а поруч із нею Рудольфа. Він тримав її руку і притискав собі до грудей. Я неквапом зліз із коня й непевним кроком рушив до екіпажу. Рудольф став поволі підніматися, наче хотів вийти мені назустріч.

Спинившись перед екіпажем, я озирнувся на кавалькаду, що звільна підходила широким фронтом, із лезами, готовими до атаки, й мовив: «Панове, я даремно вас турбував. Ці люди вільні і поїдуть вільно, ніхто їх не зачепить. Жоден волосок не впаде з їхньої голови. Ви, панове, виконали ваш обов’язок. Ховайте шаблі до піхов. Не знаю, до якої міри ви зрозуміли ідею, що на службу їй я вас запріг, до якого ступеня вона проникла у вас і стала кров’ю вашої крові. Ця ідея, як бачите, банкрутує на всій лінії фронту. Ви, як я думаю, це банкрутство переживете без великої шкоди — раз уже пережили банкрутство вашої власної ідеї. Ви вже незнищенні. А щодо мене… але не будемо про мою особу. Я тільки хотів би, — тут я звернувся в бік екіпажу, — щоб ви не думали, ніби те, що трапилося, застає мене цілком зненацька. Це не так. Я віддавна все це передбачав. Якщо я напозір так довго впирався у своїй помилці, не допускаючи до себе кращого знання, то тільки тому, що мені не личило знати речі, які виходять поза мої межі, як не личило випереджати події. Я хотів протриматися на посту, який мені визначила доля, до кінця виконати свою програму, залишитися вірним тій ролі, що її сам для себе загарбав. Бо — визнаю це тепер зі скрухою — всупереч підказкам своїх амбіцій я був усього лиш самозванцем. У своєму засліпленні я взявся переповідати Писання, я хотів тлумачити Божу волю, з фальшивим натхненням хапаючись за сліпі докази та обриси, що миготіли де-не-де в альбомі для марок. На жаль, я поєднував їх лише в довільні фігури. Я нав’язав цій весні власну режисуру, підклав під її неохопний розквіт власну програму, я хотів її скорити, перенацілити згідно із власними планами. Якийсь час вона несла мене на гребені свого розквіту, терпляча й байдужа, заледве мене відчуваючи. Її нейтральність я прийняв за поблажливість, ба — за солідарність і згоду. Я думав, що з її вигляду розгадую, краще за неї саму, її найглибші наміри, що читаю її душу, що виявляю все, чого вона, збаламучена своєю неосяжністю, сама не вміє виразити. Я нехтував усіма ознаками її дикої та нестримної незалежності, лишав поза увагою ґвалтовні непередбачувані пертурбації, що збурювали її дощенту. У своєму самозвеличенні я зайшов так далеко, що наважився втрутитися в династичні справи найвищого рівня, я мобілізував, панове, вас проти Деміурга, зловживаючи вашою відкритістю ідеям, вашою шляхетною довірливістю, щоб заразити вас фальшивою світоборчою доктриною і використати ваш полум’яний ідеалізм у власних шаленствах. Я не хочу з’ясовувати, чи справді був покликаний до тих найвищих речей, по які сягнула моя амбіція. Мабуть, я був покликаний лише для того, щоб ініціювати початок, тож явився використаним і покинутим. Я порушив свої кордони, хоч і це було передбачено. По суті справи, я із самого початку знав свою долю. Як і доля он того нещасного Максиміліана, це була доля Авеля. Був момент, коли моя Жертва пахла Богові мило, а твій дим стелився низом, Рудольфе [174]. Але Каїн завжди виграє. Цю гру було вирішено заздалегідь».

У цю хвилину повітрям трусонув далекий вибух і вогняний стовп здійнявся над лісами. Усі повернули голови.

«Зберігайте спокій, — сказав я, — це Паноптикум. Покидаючи музей, я залишив у ньому бочівку пороху з підпаленим ґнотом. Ви вже не маєте дому, шляхетні панове. Ви бездомні. Сподіваюся, це не надто сильно вас засмучує?».

Але ці могутні особистості, ця еліта людства мовчала й безпорадно поблискувала очима, несвідомо виструнчена бойовою лавою в заграві далеких пожеж. Вони лиш позирали один на одного — зовсім бездумно, кліпаючи повіками.

«Ти, Ваша Милосте, — звернувся я до ерц-герцоґа, — не мав рації. Мабуть, і з твого боку було самозвеличення. Я помилявся, коли від твого імені хотів реформувати світ. Зрештою, це могло взагалі не входити у твої наміри. Червоний колір є таким же, як усі інші, і щойно всі вони разом утворюють повноту світу. Даруй, що я зловживав твоїм іменем задля чужих тобі цілей. Хай живе Франц Йосиф І!».