Бурлачка

Вряди-годи тією стежкою йшли молодиці та дівчата, зглядалися між собою й осміхалися, показуючи пальцями на Василину та Михалчевського. До пізнього вечора вони стояли над скелями, доки висипали густі зорі й заблища­ли на небі й у воді під чорними скелями.

- Приходь же до нас, Василино, знов у неділю та знов підемо в Круглик,- сказав Михалчевський до Василини, й з тими словами він обняв Василину й не міг одірвати своїх гарячих уст од її лиця.

Другої неділі Василина знов прийшла до Михалче­вських. Стара Михалчевська знов повела її у гості в Круглик до своїх родичів. Поки стара Михалчевська гостювала та балакала з старими, Василина з дочкою Мостицького бігала по садках, ходила до дівчат на кутку, гуляла в лісі, котрий ріс на горах зараз за садками, рвала квітки та ягоди.

- Ой рідний мій краю! Садки мої, ліси мої! Як гляну на вас, як ходю у вас, то неначе подобрішаю й поздоровшаю,- говорила Василина, гуляючи у садках з ді­вчатами.

Минуло ще кілька неділь, Василина все приходила у неділю та в празники до Михалчевської, сиділа, у неї, помагала в роботі або ходила з нею у гості до сусід, до родичів й потроху почала забувати оранду. Бурлаки поча­ли одхилятись од Василини і вже більше не зачіпали її.

Після Петра [6] Василина одного дня вразила Марію однією звісткою.

- Чи ти пак знаєш, Маріє, що я цієї неділі повінчаюсь з Михалчевським,- сказала Василина.

- Невже? - крикнула Марія.- Чи вже ж ти, Василино, покинеш мене?

- Мушу покинути, моя голубко, бо перейду жити до Михалчевського,- сказала Василина.

Марія заплакала й задумалась.

- Як же я оце зостанусь, сама в хаті? Важко мені буде жити без тебе, Василино. Я полюбила тебе, як рідну сестру, й звикла жити з тобою. Отака моя доля! Все я сама та сама, як билинонька у полі.

У неділю після Петра Михалчевський повінчався з Василиною. На вбогому весіллі було мало гостей. Зійшли­ся близькі сусіди та родичі Михалчевського, погуляли та й розійшлися. Весілля було неначе удовине, не гучне. Зате ж Михалчевський та Василина були щасливі.

- Коли ти, серце, зросла в садках, то я обсаджу чере­шнями ввесь наш город, а берег засаджу червоною кали­ною, щоб мій садок нагадував тобі Комарівку,- говорив Михалчевський до Василини.

Іван справді обсадив навкруги свій город черешнями, насадив за хатою груш та яблунь, а в березі коло криниці посадив кущі калини. Садок пішов угору, верби буйно розрослися над водою, на калині показались червоні ягоди, а Василина вже мала сина й дочку.

Тихе життя у сім’ї з добрим ласкавим чоловіком, з доброю свекрухою, у чистій хаті, котра тонула у садочку та у вербах, неначе заколихали Василину в теплі та у добрі. Все минувше життя здавалось, для неї якимсь ва­жким сном, що снився довго-довго, але минув, як тільки ранок, розігнав ніч. Тільки один страшний слід од мину­вшого зостався у її душі: то згуба її дитини. Той слід, як криваві плями на пальцях, за котрі розказують в казках, вона не могла ні змити, ні замолить, ні виплакать. Вона не говорила за той страшний гріх нікому, нікому, навіть чоловікові. Як тільки починалась весна, як починалося повіддя в Росі, як розвивалися садки, на Василину находив якийсь ляк од води й лісу, навіть страх од скель. Вона боялась в той час води і по заході сонця ні за що в світі не могла піти до річки або до криниці по воду. Васи­лині здавалось, що з Росі або з криниці випливе її дитина зеленоокою русалкою й потягне її на дно або залоскоче на смерть.

Василина думала, що той страх колись минеться, ко­лись таки забудеться, як забувається все на світі... Але раз вона запізнилась за Боровицею й верталась по заході сонця через панський садок... Вона йшла й навіть забула за свій страх, але тільки що спустилась по стежці у глибоку долину, де дзюрчала Боровиця, де густе дерево кидало на воду, на розсипане каміння чорну тінь, у неї у вухах задзвеніло й зашуміло. Страх напав на неї, неначе хто хапав її руками за плечі. Вона ступила на камінь. Вода бризнула й облила ногу. Василині здалося, що за ногу вхопилося дві маленькі холодні ручки...

Вона перескочила через річку й кинулась бігти через садок. Над самою Боровицею стояло два здорові камені, прикриті зверху третім. Там чорніла вузька печера, зовсім як двері у льох. В печері біліла вербова корчака, що весною була занесена водою. Василині здалось, що в пече­рі стоїть біла дівчина, що вона заворушилась, от-от вийде з темної ями. Василина крикнула на ввесь садок і кину­лась бігти на круту скелисту гору. Їй здалось, що під чорними скелями на дикому висячому винограді гойдаю­ться маленькі діти, скакають додолу, скакають по камінні, хлюпаються у Боровиці. Василина вибігла сама не своя на гору й насилу добігла додому, обминаючи Рось як можна далі.

І як тільки надворі все цвіло, все зеленіло й пахло серед розкішного співу соловейків, Василину давила якась страшна кара, якийсь камінь лежав на її душі, доки не ми­нав дивний час весни. Вона боялась русалок.

Ще довго збирались у Марії вечорниці, довго гуляла в неї вечорами фабрицька челядь. Але час йшов та йшов. Марія постарілась, й її хлопці почали забувати. І на її душі під старість, неначе на воді, виплив наверх давній важкий гріх. Вона зав’язалась чорною хусткою, вбралась у чорний керсет, попродала намиста й квітчасті хустки й почала щороку ходити у Київ на прощу. Щопразника, щонеділі вона ходила до церкви на службу й на вечерню, й все га­птувала рушники та підризники на церкву. Вона часто ходила по хатах з другими богомольними молодицями, просила на церкву то борошна, то полотна, то пашні,- чо­го тільки можна було, потім продавала й справляла з другими молодицями до церкви або ризи, або корогву, або ставила новий образ.

Через кілька літ, весною, як уже підросли у Василини діти, Михалчевський та Василина пішли у Комарівку до Василининого батька. Василина йшла знайомим шляхом і згадувала, неначе важкий сон, як вона колись йшла в Сте­блів тим шляхом, тікаючи од батька, од матері. Тепер вона верталась тим шляхом щасливою. Другого дня заси­ніли далеко-далеко журавські садки, а ще вище, за ними, засиніли смугою на синьому небі комарівські садки та лі­си. Василина впізнала ті далекі смуги рідних гір, рідних лісів і заплакала, мов дитина.

- Не знаю, чи застану я живими батька та матір: може, померли,- говорила Василина, ловлячи очима ліси та гори рідного села.

Вони ввійшли в Журавку. Перед ними на високому косогорі зеленів, як море, панський садок, а внизу білів панський дім. Василина почувала, що її здавило коло серця. Вона одвернула очі од того розкішного садка, од тих білих стін та здорових вікон.

- А хто у вас посесором? - спитала Василина у одного чоловіка.

- Жид Лейба,- сказав чоловік.

- Чи це той самий, що колись держав шинки у пана Ястшембського? - спитала Василина.

- Той самий. Теперечки він живе отам у панському дворі й держить посесію, а Ястшембського скрутив за дов­га та й випер з Журавки. Он у тих панських покоях тепер сам Лейба ще й шинк держить! - сказав чоловік.

Лейба й справді скрутив Ястшембського. Панна Броніслава не вийшла за його заміж. В неї були таки самі цікаві тітки, як і в Ястшембського; вони випитали в жид­ків, що у Ястшембського в кишені свистить дюдя, й пове­зли Броніславу назад з України на Волинь. В Ястше­мбського не стало грошей навіть на плату робітникам. Він позичив у свого шинкаря Лейби дві тисячі карбованців під заставу лісу. Тим часом недалечко од того лісу якийсь пан поставив сахарню. Лейба возив та возив посесорський ліс, доки набив добре кишеню. А тим часом проценти на довги росли. Ястшембський заплутався й му­сив за довги оддати посесію жидові, хоч вона була запи­сана на його ймення. Ястшембський мусив йти на службу за управителя до других панків, а Лейба сів у його посесії й завів шинк у домі, де колись Ястшембський справляв бали й для панни Броніслави, й для Василини.

- А зайдім у шинк до Лейби! - не втерпіла-таки Васили­на.

- То й зайдім та вип’ємо по чарці,- сказав Михалче­вський.