Гра в бiсер

Але й у ті перехідні десятиріччя культура не спала мертвим сном, а саме в період свого занепаду і уявного самозаперечення, яке від її імені проголошували митці, професори й фейлетоністи, вона пробудила сумління в окремих своїх носіїв, і ті виплекали в собі особливу пильність і якнайсуворіший самоконтроль. Навіть в епоху розквіту фейлетону то тут, то там траплялися невеличкі групи людей, які мали твердий намір зберегти вірність духові і будьщо пронести крізь те лихоліття зерно доброї традиції, дисципліни, методу й інтелектуальної честі. Наскільки ми тепер можемо судити про ті далекі події, процес самовипробування, самоосмислення й свідомого опору занепадові відбувався, здається, головним чином у двох групах. Учені, що не забули про свою відповідальність перед культурою, заглибилися в працю над історією музики і над методами її навчання, бо ця наука саме тоді досягла свого розквіту, і якраз у добу фейлетону два славетні семінари опрацювали зразковий, а усіх поглядів бездоганний робочий метод. І неначе сама доля захотіла винагородити зусилля маленької, але мужньої когорти: в найтяжчі часи сталося радісне диво, були знайдені одинадцять рукописів Йоганна Себастіана Баха, що колись належали його синові Фрідеману! То була випадковість, проте вона подіяла як божий знак. Другим центром опору духовному виродженню було Братство мандрівників на Схід, члени якого плекали не так інтелект, як дух, виховували в собі шанобливість і побожність, — звідси наша сучасна форма духовності і Гра в бісер дістали важливі імпульси, особливо це стосується методів споглядання. Мандрівники на Схід зробили також свій внесок у розвиток нових поглядів на сутність нашої культури і на можливість її подальшого існування — не стільки завдяки своїм досягненням у науковому аналізі, скільки завдяки набутій давніми таємними способами здатності магічно входити в будьяку минулу епоху і в будьякий духовний стан. Наприклад, серед них були музиканти й співаки, що, як запевняють джерела, вміли виконувати композиції ранніх епох з такою бездоганною чистотою, як їх виконували тільки в давнину, — скажімо, грали й співали музичні твори 16чи 16років так, наче зовсім не знали ще всіх тих витончених, віртуозних способів, що ввійшли в моду пізніше. А це було щось нечуване для тих часів, коли всіх музикантів опанувала манія динаміки й експресії і коли за диригентською технікою і «тлумаченням» мало не забували про самий твір; розповідають, що коли оркестр мандрівників на Схід уперше публічно виконав сюїту з догенделівських часів без жодних крещендо й декрещендо, з наївністю й цнотливістю, властивою іншій добі й іншому світові, деякі слухачі взагалі нічого не зрозуміли, але деякі уважно вислухали її і вирішили, що вперше в житті. почули музику. А один з мандрівників спорудив у залі зустрічей Братства між Бремгартеном і Морбіо [8] бахівський орган, точнісінько такий, який спорудив би собі сам Йоганн Себастіан Бах, якби мав кошти й можливість. Відповідно з засадами, які вже тоді панували в Братстві, творець органа приховав своє ім’я і назвався Зільберманом за своїм попередником із вісімнадцятого сторіччя.

Так ми підійшли до джерел, з яких виникло наше теперішнє розуміння культури. Одним із тих найважливіших джерел були наймолодші науки — історія музики й музична естетика, потім — піднесення математики, яке невдовзі почалося, до цього додалася крапля мудрого досвіду мандрівників на Схід і тісно пов’язане з новим розумінням і тлумаченням музики, бадьоре й покірне водночас, мужнє ставлення до проблеми старіння культури. Але немає потреби широко розповідати про всі ці речі — вони відомі кожному. Головним наслідком цієї позиції, чи, краще сказати, цього нового влиття в культурний процес, була далекосяжна відмова від створення нових мистецьких вартостей, поступовий відхід людей духу від світової метушні і — що мало не менше значення і стало вершиною всього — виникнення Гри в бісер.

Виникненню Гри найбільше прислужилися великі успіхи науки про музику, досягнуті невдовзі після, тобто ще в часи розквіту фейлетону. Ми, спадкоємці цієї науки, вважаємо, що краще знаємо музику великих творчих епох, особливо сімнадцятого й вісімнадцятого сторіч, посвоєму навіть краще її розуміємо, ніж люди всіх давніших часів, у тому числі й самої доби класичної музики. Певна річ, у нас, нащадків, виробилося зовсім інше ставлення до класичної музики, ніж було в людей, що жили в творчі епохи; наше натхненне й не завжди до кінця вільне від покірної меланхолії шанування справжньої музики — далеко не те, що їхнє миле, наївнорадісне втішання музикою, на яке ми не раз, буває, заздримо, тількино забудемо, за яких умов і в яке лихоліття воно постало. Ми вже впродовж багатьох поколінь вважаємо, що період від кінця середньовіччя До наших часів найбільші, невмирущі здобутки мав не в філософії чи в поезії, як вважало ще майже все двадцяте сторіччя, а в математиці й музиці. Відколи ми — принаймні переважна більшість нас — відмовились від творчого змагання з майстрами тих епох, а також від культу гармонії і чуттєвої динаміки у виконанні музичних творів, що панував серед музикантів протягом сторіч, з часів Бетховена й початку романтизму, відтоді ми вважаємо, що краще й правильніше — звичайно, посвоєму, нетворчо, поепігонському, але як шанобливо! — тлумачимо культуру, яка дісталася нам у спадок. У нас уже немає тієї щедрої творчої енергії, що була притаманна давнім епохам, і нам важко зрозуміти, як у п’ятнадцятому й шістнадцятому сторіччях так довго могли зберегтися в незайманій чистоті музичні стилі, чому серед велетенської кількості написаної тоді музики, здається, взагалі не можна знайти поганої і чому ще навіть вісімнадцяте сторіччя, в якому почалось виродження, спромоглося на цілий фейєрверк стилів, мод і шкіл, осяйноскороминущих і самовпевнених, — але ми віримо, що в музиці, яка тепер зветься класичною, ми осягнули таємницю, дух, доброчесність і побожність тих поколінь і взяли їх собі за приклад. Скажімо, ми невисокої чи навіть дуже невисокої думки про теологію і церковну культуру вісімнадцятого сторіччя або про філософію Просвітництва, проте вбачаємо в Бахових кантатах, «Страстях» і прелюдіях найбільшу сублімацію християнської культури.

До речі, в нас є один стародавній, вартий глибокої пошани приклад такого самого ставлення культури до музики, як наше, — Гра в бісер надає цьому прикладові особливе значення. Ми пам’ятаємо, що в Китаї, легендарній країні «давніх імператорів», музиці в державному житті й при дворі належала провідна роль: процвітання музики вважали рівнозначним процвітанню всієї культури й моралі, навіть держави, і капельмейстерам наказували суворо оберігати чистоту давніх тональностей. Занепад музики вважали певною прикметою занепаду уряду й держави. І поети розповідали страшні казки про заборонені, диявольські, чужі небу тональності, наприклад, про тональність Цінь Шаня і Цінь Цзи, про «музику загибелі» — як тільки, бувало, її блюзнірські звуки залунають в імператорському палаці, над ним починають збиратися хмари, стіни двигтять і падають, імператор і вся держава гинуть. Не будемо перераховувати всіх висловлювань давніх авторів, наведемо лише кілька уривків з розділу про музику книжки Лі Бувея «Весна й осінь»: «Джерела музики лежать у сивій давнині. Вона повстає з міри, а коріння її — у великому Єдиному. Велике Єдине породжує два полюси, а вони породжують силу темряви й силу світла.

Коли на землі мир, коли всі речі перебувають у стані спокою і все в своїх перетвореннях наслідує Найвище начало, тоді музика може бути викінченою. Коли прагнення і пристрасті не звертають на хибний шлях, тоді музика стає досконалою. Досконала музика має свій грунт. Вона повстає з рівноваги. Рівновага виникає з справедливості, а справедливість із сенсу всесвіту. Тому про музику можна говорити тільки з людиною, яка збагнула сенс всесвіту.

Музика тримається на гармонії неба й землі, на відповідності темного й світлого.

Держави, що почали занепадати, і люди, приречені на загибель, також мають свою музику, але музика їхня не буває ясна, радісна. Тому чим галасливіша музика, тим сумовитіші стають люди, тим більша загроза нависає над державою, тим дужче занепадає морально володар. Таким чином втрачається сама сутність музики.