Навколо свiту за вiсiмдесят днiв

Паспарту відчув, як по тілу в нього пробігли мурашки, але його впевненість у порядності свого пана не похитнулася.

Та в який спосіб можна було втримати містера Фоґґа в купе і запобігти його зустрічі з полковником Проктором? Звичайно, це було зовсім нескладно — наш джентльмен мало рухався і був спокійний за вдачею. До того ж детектив знайшов чудовий вихід: за кілька хвилин він звернувся до Філеаса Фоґґа:

— У поїзді жахливо тягнеться час, пане!

— Так, — відповів джентльмен, — а втім він рухається.

— На кораблі ви, здається, зазвичай грали у віст? — продовжував Фікс.

— Так, — мовив Філеас Фоґґ, — але тут це важко здійснити. Я не маю ні карт, ні партнерів.

— О! Карти ми знайдемо легко. В американських потягах продається все що завгодно. Що ж до партнерів, то коли місіс Ауда…

— Звичайно! — жваво відгукнулася жінка. — Я граю у віст. Адже це входить до програми англійського виховання.

— А я насмілюся вважати себе непоганим гравцем, — зауважив Фікс. — Отже, утрьох і з «дурнем»…

— Залюбки, пане, — відповів Філеас Фоґґ, утішений тим, що навіть у поїзді може пограти в улюблений віст.

Паспарту поквапився сходити до стюарда й незабаром повернувся з двома колодами карт, фішками, жетонами й обтягнутою сукном дошкою. Усе розклали. Почалася гра. Місіс Ауда грала у віст доволі вправно і навіть заслужила комплімент від суворого Філеаса Фоґґа. Детектив був просто блискучим гравцем і виявився гідним суперником нашого джентльмена.

«Ну, отепер ми його втримаємо, — зрадів Паспарту. — Він не зрушить з місця!»

Об одинадцятій годині ранку поїзд досяг вододілу між двома океанами. Це був Бриджерський перевал. На висоті семи тисяч п’ятисот двадцяти чотирьох англійських футів над рівнем моря він вважався однією з найвищих точок залізничної колії, що проходить через Скелясті гори. Приблизно за двісті миль від перевалу нарешті на мандрівників чекали широкі рівнини, що простягаються аж до Атлантичного океану, які природа ніби зумисно створила для залізничної колії.

Гірськими схилами в напрямку Атлантичного океану текли численні річки, притоки або притоки приток Норт-Платт-рівер. Весь обрій на північ і схід заступало величезне півколо північної частини Скелястих гір, увінчаних піком Ларамі. Між цими горами й залізницею лежали великі, добре зрошувані долини. Праворуч колії здіймалися перші відноги гірського масиву, що, повертаючи на південь, досягав початку річки Арканзас, однієї з найважливіших приток Міссурі.

Пів на першу перед пасажирами промайнув форт Галлек, що домінує над цією місцевістю. Ще кілька годин, і Скелясті гори залишаться позаду. Можна було сподіватися, що рух поїзда через цей важкий перевал закінчиться без пригод. Сніг ущух. Стало холодніше й сухіше. Великі птахи, сполохані локомотивом, розліталися врізнобіч. Жоден дикий звір — вовк чи ведмідь — не показувався на рівнині. То була неозора гола пустеля.

Після вельми вишуканого сніданку, поданого у вагон, містер Фоґґ і його партнери наново взялися за свій безкінечний віст. Зненацька пролунав пронизливий свисток. Потяг зупинився.

Паспарту вистромився у вікно, але не побачив нічого, що пояснило б цю зупинку. Станції поблизу не було.

Місіс Ауда й Фікс занепокоїлись, аби містер Фоґґ не надумав зійти з поїзда. Але наш джентльмен задовольнився словами Паспарту:

— Погляньте, що там таке.

Француз вискочив із вагона. Десь із сорок пасажирів уже вийшли з поїзда на рейки, серед них був і полковник Стемп В. Проктор.

Потяг стояв перед семафором, червоний сигнал якого перепиняв шлях. Машиніст і кондуктор, що теж спустилися на насип, про щось жваво сперечалися з колійним обхідником, якого начальник сусідньої станції Медисин-Боу відрядив назустріч поїзду. Дехто з пасажирів також устряг у суперечку. Серед них був і полковник Проктор; він, як завше, голосно говорив, підсилюючи слова наказовими жестами.

Наблизившись, Паспарту почув, як сторож казав:

— Проїхати неможливо! Міст через Медисин-Боу хисткий і не витримає ваги потяга.

Підвісний міст, про який ішлося, з’єднував береги потоку за милю звідти. За словами колійного обхідника, він ось-ось упаде, бо порвалися кілька тросів, на яких він висів. Обхідник не перебільшував, стверджуючи, що міст не витримає ваги поїзда. Варто зауважити, що коли вже безтурботні американці стають обережними, то лише безумець не наслідуватиме їхній приклад.

Не наважуючись повідомити містерові Фоґґу про останні події, Паспарту слухав, зціпивши зуби, з кам’яним, як у статуї, обличчям.

— Ще цього бракувало! — кричав полковник Проктор. — Сподіваюся, ми не залишимося пускати коріння в снігу!

— Полковнику, — звернувся до нього кондуктор, — на станцію Омаха надіслали телеграму з проханням направити зустрічний поїзд, та він навряд чи прийде в Медисин-Боу раніше, ніж за шість годин.

— Шість годин! — вигукнув Паспарту.

— Так, — підтвердив кондуктор, — і за цей час ми тільки-но встигнемо пішки дійти до станції.

— Пішки! — хором зойкнули всі пасажири.

— А далеко йти до цієї станції? — запитав один із них.

— Це за дванадцять миль, по той бік річки.

— Дванадцять миль по снігу! — голосно обурився Проктор.

Полковник вибухнув градом прокльонів, лаючи на чому світ стоїть залізничну компанію й кондуктора. Розлютований Паспарту ладен був учинити так само. Тепер перед ним постала перепона, яку не здолати навіть усіма банківськими білетами його пана.

Втім, незадоволені були всі: крім запізнення, вони мали пройти пішки такий довгий шлях рівниною, засипаною снігом. Біля потяга здійнявся ґвалт, залунали гучні вигуки й крики, які, природно, могли б привернути увагу Філеаса Фоґґа, якби цього джентльмена не поглинула гра.

У всякому разі, треба було доповісти про ситуацію, і Паспарту, похнюпившись, подався був до вагона, аж раптом машиніст поїзда, справжній янкі на прізвище Форстер, зауважив:

— Панове, мені здається, є можливість проїхати!

— По мосту? — запитав один із пасажирів.

— Так, по мосту.

— На нашому потязі? — поцікавився полковник.

— На нашому потязі.

Паспарту зупинився й нашорошив вуха.

— Але ж міст може впасти! — застеріг кондуктор.

— Байдуже, — відповів Форстер. — Я гадаю, якщо пустити поїзд на максимальній швидкості, є певні шанси проскочити.

— Хай йому біс! — вихопилося в Паспарту.

Однак декому з пасажирів ця пропозиція сподобалася. Особливо вона припала до душі полковникові Проктору. Цей нерозсудливий чоловік вважав план машиніста цілком здійсненним. Він навіть нагадав, що деякі інженери взагалі пропонували обходитися без мостів, пускаючи поїзди через річки на граничній швидкості. Зрештою всі пасажири, зацікавлені у швидкій переправі, пристали на бік машиніста.

— П’ятдесят шансів за те, що ми успішно переїдемо!.. — вигукнув хтось із них.

— Шістдесят! — перебив його інший.

— Вісімдесят!.. Дев’яносто зі ста!..

Паспарту оторопів: хоча він і сам був готовий на все, аби тільки переправитися через Медисин-Боу, але така спроба здавалася йому надто вже «американською».

«Усе ж можна зробити значно простіше, а вони про це й не думають!» — міркував він і звернувся до одного з пасажирів:

— Пане, спосіб, запропонований машиністом, здається мені ризикованим, проте…

— Вісімдесят шансів! — відповів пасажир і відвернувся.

— Я це знаю, — провадив Паспарту, звертаючись до іншого джентльмена, — та варто лише подумати…

— Нічого думати! — відповів американець, знизуючи плечима. — Адже машиніст гарантує можливість переїзду!

— Звичайно, але обачніше… — не вгавав Паспарту.

— Що?! Обачніше! — заволав полковник Проктор, якого це випадково почуте слово вивело з себе. — Вам же кажуть: на граничній швидкості! Розумієте? На граничній швидкості!

— Я знаю… Я розумію… — повторював Паспарту, якому не давали закінчити думку. — Але було б ліпше, раз вам не подобається слово «обачніше»…

— Що? Як? Чого він лізе зі своїм «ліпше»?! — закричали зусібіч.