Цинамоновi крамницi та всi iншi оповiдання

Так розвіялась остання надія незадоволених. Після його трагічної смерті Франц Йосиф І під приводом двірцевої жалоби заборонив червоний колір. Чорно-жовта жалоба стала офіційним кольором. Колір амаранту, трепетне знамено ентузіазму, з того часу лопотіло тільки потайки у грудях його прихильників. Адже Деміург не зміг остаточно викоренити його з природи. Усе-таки сонячне світло потенційно містить його в собі. Вистачить зімкнути очі у весняному сонці — і вбираєш його під повіками з усім жаром, хвиля за хвилею. Саме цією червінню спалюється фотопапір у весняному блиску, що переливається поза всі межі. Бики, що їх женуть із плахтою на рогах сонячною вулицею міста, бачать її в яскравих клаптях і нахиляють голову, готові заатакувати уявних тореадорів, які сполохано відступають на полум’яних аренах.

Часом цілий яскравий день пробіжить у сонячних вибухах, у нагромадженні хмарин, обведених на краях сяйливо і хроматично [157], повнячись на всіх згинах пробивною червінню. Люди ходять із заплющеними очима, одурманені світлом, вибухаючи всередині від ракет, римських феєрверків і бочівок пороху. Згодом, під вечір, той ураганний вогонь світла м’якшає, обрій заокруглюється, гарнішає і наповнюється лазуровістю, ніби садова скляна куля [158] з мініатюрною світляною панорамою світу, зі щасливо впорядкованими планами, над якими, мов остаточний вінець, шикуються на виднокраї хмарини, розкинуті довгим рядом, ніби в’язанки золотих медалей або голоси дзвонів, що взаємно доповнюються у трояндових літаніях.

Люди скупчуються на Ринку, змовкають під отією величезною світляною банею, мимоволі групуються і входять у великий нерухомий фінал, в зосереджену сцену чекання; хмарини громадяться рожевим і ще рожевішим, на дні всіх очей глибокий супокій з відблиском просвітленої далини, і раптом, коли вони отак стоять, — світ сягає свого зеніту, двома-трьома останніми ударами пульсу дозріває до найвищої досконалості. Сади остаточно вже облаштовуються на кришталевій чаші обрію, травнева зелень спінюється й кипить лискучим виноградом, щоб за хвилину вихлюпнутися поза межі; пагорби формуються на зразок хмарин: переступивши найвищу вершину, краса світу відокремлюється і злітає, входячи потужним ароматом у вічність.

І поки люди ще стоять нерухомо, опустивши голови, все ще перейняті ясними та величними візіями, зачаровані цим великим світляним злетом світу, з юрби несподівано вибігає той, кого вони несвідомо чекали, — задиханий гонець, увесь рожевий, у гарному малиновому трико, обвішаний дзвінками, медалями й орденами, біжить чистою площею Ринку між берегами тихого натовпу, ще переповнений летом і звістуванням — надпрограмова надмірність, чистий зиск, який відкинув день, вдало заощадивши з усього свого блиску. Шість і сім разів він оббігає Ринок, описуючи гарні міфологічні кола, красиво вигнуті і прокреслені. Він біжить на очах у всіх, повільно, з опущеними повіками, немов засоромлений — і з руками на стегнах. Важкуватий живіт висне, здригаючись у біговому ритмі. Багряне лице напружилось і блищить від поту під чорним босняцьким вусом, а медалі, ордени і дзвіночки рівномірно підстрибують на засмаглих грудях, як весільна упряж. Його видно здалека — завертаючи на розі по натягнутій параболі, він наближається з яничарською капелою своїх дзвіночків, гарний, мов Бог, неймовірно рожевий, з нерухомим торсом, косуючи блиском очей, він ударами гарапника встигає відбиватися від зграї собак, що його обгавкують.

Тоді Франц Йосиф І, знезброєний повсюдною гармонією, проголошує мовчазну амністію, милостиво дозволяє червоний колір — на цей єдиний травневий вечір у розбавленому й солодкому, карамельному вигляді і, примирений зі світом та своєю антитезою, завмирає у відкритому вікні Шенбрунну; в цю мить його видно на цілий світ, на всіх обріях, по всіх чистих ринкових площах, обступлених затихлими юрмами, де біжать рожеві гінці, видно його, цей маєстатний ц.-к. апофеоз на тлі хмарин; видно, як він спирається орукавиченими руками на балюстраду вікна — у туркусово-блакитному сурдуті, зі стрічкою командора мальтійського ордену, очі звужені наче від усмішки в дельтах зморщок — блакитні ґудзики без доброти і ласки. Так він стоїть із зачесаними назад сніжними бакенбардами, загримований під доброту — перегірклий лис, що здалека імітує усмішку своїм лицем без настрою та геніальності.

По довгих ваганнях я переповів Рудольфові події останніх днів. Я просто не міг довше тримати в собі таємницю, що аж розпирала мене. Він потемнів на обличчі, закричав, звинуватив у брехні, врешті відверто вибухнув заздрістю. «Все це дурня, несосвітенна дурня, — галасував він, бігаючи з піднятими руками. — Екстериторіальність! Максиміліан! Мексика! Ха-ха! Плантації бавовника! Досить уже, кінець, навіть не думай знову користуватись альбомом для таких паскудств. Кінець угоди. Розрив контракту». Від обурення він хапався за волосся. Він був цілком не в собі, готовий на все.

Я почав щось пояснювати, заспокоювати його — дуже переляканий. Я визнав, що на перший погляд ця справа по суті неправдоподібна, та навіть неймовірна. Я сам — це я визнав — не можу надивуватися. Нічого дивного, що йому, непідготовленому, тяжко її відразу сприйняти. Я звертався до його серця і честі. Чи дозволить йому сумління саме тепер, коли справа входить у вирішальну стадію, відмовити мені в допомозі і зіпсувати все своїм виходом із гри? Нарешті я спробував довести, спираючись на альбом, що все це, дослівно все, є правдою.

Трохи зм’якнувши, він розклав альбом. Ще ніколи я не говорив з таким красномовством і вогнем, перевершуючи себе самого. Узявши за базовий аргумент марки, я не тільки відбив усі закиди й розвіяв усі сумніви, а й понад те — дійшов настільки приголомшливих висновків, що й сам завмер, осяяний відкритими перспективами. Рудольф переможено мовчав, і про розпуск нашої спілки мови вже не було.

Чи можна вважати випадковістю, що саме в ті дні прибув великий театр ілюзій, чудовий паноптикум, і став табором на площі Св. Трійці? Я віддавна передбачав це і, сповнений тріумфу, оголосив про це Рудольфові.

Був вітряний і зляканий вечір. Збиралося на дощ. На жовтих і невиразних обріях день уже готувався до від’їзду, квапливо натягував непромокальні сірі покривала над табором своїх возів, що валкою тяглися до пізніх і холодних замеж. Під уже напівопущеною тьмяною завісою виглянули ще на мить далекі й останні шляхи заходу сонця, що спадали великою та пласкою, безконечною рівниною з безліччю озерець та інших віддзеркалень. Жовтий і вражений, уже приречений відблиск ішов від тих світлих шляхів навскіс через півнеба, завіса спадала швидко, дахи відблискували блідо і мокро; стемніло, і відтак почали монотонно співати ринви.

Паноптикум уже був яскраво освітлений. У тому сполоханому і квапливому присмерку темні людські силуети, накриті парасолями, прагнули у споловілому світлі занепалого дня проштовхатися до освітленого наметового передсіння, де з пошаною вручали оплату глибоко декольтованій кольоровій дамі, яка виблискувала прикрасами і золотою пломбою в зубах, — живий бюст, зашнурований і наквецяний, що незрозуміло губився низом у тіні оксамитних заслон.

Через відхилену завісу ми увійшли до яскраво освітленого простору. У ньому було вже людно. Групи у плащах, мокрих від дощу, з настовбурченими комірами, мовчки снували з місця на місце, призупиняючись у тісних півколах. Серед них я легко розпізнав таких, які вже лиш позірно належали до того самого світу, а насправді провадили осібне, репрезентативне і забальзамоване життя на п’єдесталі, життя, виставлене напоказ і по-святковому порожнє. Вони стояли у лячному мовчанні, одягнуті в урочисті сурдути, анґлези [159] і жакети з доброго сукна, вшиті якраз на них — страшенно бліді, з плямами від останніх хвороб, на які померли; їхні очі блищали. В їхніх головах уже віддавна не було жодної думки, тільки навик демонстрування себе з усіх боків, звичка показувати своє порожнє існування, що підтримувала їх останнім зусиллям. Вони давно вже мали б лежати в ліжках, прийнявши ложечку ліків, загорнуті у свої холодні простирадла, із заплющеними очима. Зловживанням було так пізно вночі тримати їх на їхніх вузьких постаментах чи у кріслах, де вони сиділи зафіксовано в тісному лакованому взутті, на відстані далеких миль від свого давнього існування — з очима, що блищать, але цілком без пам’яті.