Сага про Форсайтiв

Та коли Босіні запропонував показати їм будинок знизу з гайка, Свізін відразу спинився.

— Його добре видно й звідси, — сказав він. — У вас часом немає тут якого-небудь стільця?

Йому принесли стілець із намету Босіні.

— Ідіть собі вдвох, — мовив він добродушно. — А я посиджу тут, помилуюся краєвидом.

Він сидів біля дуба на сонці, кремезний і прямий; одна випростана рука тримала голівку ціпка, друга лежала на коліні, підбите хутром пальто розстебнуте, криси циліндра нависли стріхою над блідим квадратним обличчям, порожній погляд утупився в далечінь.

Він кивнув їм, коли вони рушили полем. Нехай собі йдуть, а він посидить тут у спокої, поміркує. Повітря чисте й запашне, сонце не пече; гарний краєвид, чудо… Голова його похилилася, він її підвів і подумав: «Дивно! Мабуть, я…» Ага! Вони махають йому знизу. Він підвів руку і махнув їм кілька разів. Непосидющі… а краєвид чудо… Голова його схилилася ліворуч, він знову підвів її, вона схилилася праворуч і так і зосталася. Він заснув.

Заснувши, Свізін височів на вершечку горба, як вартовий, підносячись над краєвидом — чудовим краєвидом, — наче неоковирна статуя, що її за поганських часів витесав якийсь митець для когось із первісних Форсайтів як символ панування духу над матерією.

І всі незліченні покоління його предків — йоменів, які щонеділі стояли, руки в боки, озираючи свій клапоть землі незворушним поглядом сірих очей, що таїли родовий інстинкт з його прихованим потягом до насильства, інстинкт привласнювати собі все наперекір усьому світові, ці незліченні покоління, здавалося, сиділи з ним там, на вершечку горба.

Та хоч Свізін і дрімав, проте його ревнивий форсайтівський дух полинув у таємничі нетрі бозна-яких фантазій, він полинув за молодою парою, подивитися, що робить вона в гайку, — в тому гайку, де буяла весна, де пахло свіжим соком рослин і розпуклими бруньками, де виспівували сотні пташок, де килимом прослалися дзвіночки та духмяні трави і сонце золотило верхівки дерев, — подивитися, що там роблять ті двоє, як вони простують поряд вузенькою стежкою, простують поряд так близько, що раз по раз торкаються одне одного; подивитися, як темні очі Айріні, мов злодії, закрадаються в серце весни. Дух його, великий невидимий наглядач, линув слідом невідступно, спиняючись разом із ними подивитися на пухнастий трупик крота, що загинув хіба лиш годину тому, — його сріблясто-коричневе хутро не покроплене ні дощем, ні росою; подивитись на похилену голову Айріні, ніжний вираз жалю в її очах і на обличчя того молодика, що не відриває від неї такого пильного, такого дивного погляду. Разом з ними він перетнув прогалину, де побував дроворуб, потолочивши дзвіночки, де підтяте дерево захиталося і впало біля зраненого пенька. Разом з ними він переліз через стовбур і вийшов на узлісся, де починалися невідомі землі й удалині кувала зозуля.

Мовчки стояв він коло них, збентежений їхньою мовчанкою. Дуже чудно, дуже дивно!

Ось вони рушили лісом назад, наче відчували себе винними, — назад до прогалини так само мовчки, а пташки виспівували, ні на мить не змовкаючи, й пахло… гм! чим пахло?.. тією травою, що її кладуть у… Назад до поваленого дерева, що лежало впоперек стежки.

І невидимий, збентежений форсайтівський дух витав над ними, силкуючися, щоб його почули, й стежив, як Айріні стоїть на поваленому дереві, як вихиляється її струнка постать, як вона усміхається молодикові, а той дивиться на неї такими дивними блискучими очима; ось вона посковзнулась… ой! вона падає, ох! він підхопив її… її м'яке тепле тіло в його обіймах; він цілує її; вона пручається, він вигукує: «Ви ж знаєте — я кохаю вас!» Знає? Он як! Кохає! Ха!

Свізін прокинувся зовсім знеможений. В роті дивний присмак. Де це він?

Отуди к бісу! Він спав!

Йому снився новий суп із присмаком м'яти.

А ті двоє — куди це вони поділися? Ліва нога його затерпла.

— Адольфе!

Негідника немає й близько. Вмостився собі десь і спить.

Свізін устав — високий, плечистий, широкий у своєму хутряному пальті; він занепокоєно оглянув поле і зрештою їх побачив.

Айріні простувала попереду, а молодик — як це його прозвали? ага, Піратом! — ішов за нею покірно, мов цуцик; очевидно, добряче від неї перепало. Так йому й треба, хай не тягає її в таку далечінь дивитися на будинок! Адже будинок слід оглядати з фасаду.

Вони його побачили. Він випростав руку й помахав щосили, щоб їх поквапити. Але вони спинилися. Чого вони там стоять, розмовляють і розмовляють? Ось вони знову рушили. Вона його лаяла, в цьому Свізін не мав ніякого сумніву. Та й варто його вилаяти за такий будинок — збудував якусь потвору; йому, Свізінові, такий будинок зовсім не до вподоби.

І Свізін уп'явся їм в обличчя непорушним поглядом вицвілих очей. Вигляд у цього молодика дуже дивний!

— У вас не вийде нічого путнього! — кисло мовив він, показуючи на дім. — Занадто новомодно!

Босіні дивився на нього, ніби нічого не чуючи, і Свізін згодом змалював його так тітоньці Гестер: «Химерний суб'єкт, дивиться на тебе чудернацьким поглядом, і взагалі він якийсь кострубатий!»

Що саме навіяло йому це несподіване психологічне означення, він не сказав; можливо, опукле чоло Босіні та його вилиці й підборіддя, чи голодний його вираз, що суперечив Свізіновій концепції спокійної ситості — невід'ємної властивості справжнього джентльмена.

Почувши про чай, Свізін повеселішав. Загалом до чаю він відчував зневагу, — його брат Джоліон торгував чаєм, нажив на цьому силу грошей. Але Свізіна так мучила спрага, в роті він відчував такий неприємний присмак, аж був ладен пити що завгодно. Йому хотілося розповісти Айріні про той присмак — у неї така чутлива душа, — але про таке говорити не годиться; отож він тільки облизав язиком піднебіння і злегка цмокнув.

В кутку намету Адольф схилив свої котячі вуса над чайником. Коли вони увійшли, він зразу ж облишив чайник і почав відкорковувати пляшку шампанського. Свізін усміхнувся й, кивнувши Босіні, промовив:

— О, та ви справжній Монте-Крісто!

Славетний роман — один з півдесятка романів, які він прочитав за свій вік — справив на нього величезне враження.

Взявши зі столу свій бокал, Свізін почав роздивлятися вино проти світла: хоч який він спраглий, але пити казна-що не збирається! Потім підніс бокал до уст і сьорбнув.

— Дуже добре вино, — нарешті озвався він, водячи бокалом у себе перед носом. — Але з моїм «Гайдсіком» воно не зрівняється!

Саме цієї миті йому набігла думка, яку він згодом висловив у Тімоті в такій стислій формі:

— Анітрохи не здивуюся, коли виявиться, що цей архітектор закоханий у місіс Сомс!

І відтоді його вицвілі круглі очі, збуджені цікавістю несподіваного відкриття, безнастанно витріщалися.

— Цей молодик, — розказував він місіс Септімус, — стежив за нею відданим поглядом, наче цуцик, — дивак кострубатий. Та це й природно: вона чарівна жінка і, слід зауважити, скромна, як фіалка!

Образ цей виник у нього з неясного спогаду про пахощі, якими віяло від Айріні, наче від напіврозпуклої квітки, що прикриває пелюстками своє гаряче серце.

— Але я не був упевнений у цьому, — провадив Свізін, — аж доки побачив, як він підняв її хусточку.

Очі місіс Смолл аж заблищали від збудження.

— І віддав їй? — запитала вона.

— Віддав? — перепитав Свізін. — Він так і припав до тої хусточки, — думав, мабуть, що я нічого не бачу.

Місіс Смолл застигла, розкривши рота, — з цікавості їй відібрало мову.

— Але сама вона була з ним дуже стримана, — провадив Свізін; раптом він спинився і хвилин зо дві мовчки витріщався перед себе, неабияк стривоживши тітоньку Гестер: він пригадав, що коли вони сіли в фаетон, місіс Сомс удруге подала Босіні свою руку і довго її не забирала… Тоді Свізін хвацько стьобнув коней, — він не хотів, щоб хтось інший тішився її увагою. Але вона дивилася назад і не відповіла на його перше запитання, та й обличчя сховала, понуривши голову.

Десь є картина, якої Свізінові не довелося бачити: на ній зображено чоловіка, що сидить на скелі, а біля його ніг у спокійній зеленій воді лежить горілиць німфа, прикриваючи рукою голі груди. Вона ледь усміхається — в її усмішці таїться цілковита покора і таємна радість. Сидячи поруч Свізіна, Айріні, мабуть, теж усміхалася такою усмішкою.