Тридцятирiчна жiнка

— Ця вбога мансарда буде для вас притулком — тут найбезпечніше. Я дав слово, що збережу таємницю, тому дозвольте, я вас замкну.

Незнайомець нахилив голову на знак згоди.

— Я просив лише притулку, збереження таємниці й води, — мовив він.

— Воду я зараз принесу, — відповів маркіз і, старанно замкнувши двері, навпомацки спустився до вітальні, щоб узяти там свічку й піти до буфетної по карафу з водою.

— Що там сталося? — зацікавлено спитала маркіза.

— Нічого, люба, — холодно відповів чоловік.

— Але ж ми добре чули, що ви когось провели нагору…

— Елено, — сказав генерал, дивлячись на дочку, яка підвела на нього погляд, — знайте, що честь батька залежить від вашої стриманості. Ви нічого не чули.

Дівчина відповіла ствердним кивком голови. Маркіза була спантеличена й ображена, що чоловік звелів їй замовкнути, навіть не заговоривши до неї. Генерал пішов по карафу та склянку й повернувся до кімнати, де замкнув бранця. Той стояв біля каміна, прихилившись до стіни, з непокритою головою; капелюха він поклав на стілець. Незнайомець явно не сподівався, що його побачать при такому яскравому світлі; коли він зустрівся поглядом з пронизливим поглядом генерала, його чоло насупилось, а на обличчі з'явився стурбований вираз; але він зразу полагіднів і подякував своєму рятівникові люб'язною усмішкою. Коли хазяїн дому поставив склянку й карафу з водою на камін, незнайомець, ще раз кинувши на нього палахкотючий погляд, заговорив.

— Пане, я, звичайно, здаюся вам дивним, — сказав він тихо, і голос його вже не уривався спазмами, як раніше, хоча все ще передавав внутрішню напругу. — Пробачте, мої примхи — вони спричинені необхідністю. Якщо ви залишитеся тут, я прошу не дивитись на мене, коли я питиму.

Маркіз рвучко відвернувся — його дратувало, що він повинен підкорятися вимогам людини йому неприємної. Незнайомець дістав з кишені білого носовичка й обгорнув ним пальці правої руки; потім схопив карафу й одним духом випив з неї усю воду. Маркіз не мав наміру порушувати свою безмовну обіцянку, але його погляд машинально впав на трюмо; завдяки розташуванню двох дзеркал він виразно побачив незнайомця і помітив, що носовичок умить став червоним від доторку рук, які були в крові.

— А, ви подивились на мене! — вигукнув утікач, коли, випивши воду й знову закутавшись у шубу, він з підозрою втупив погляд у генерала. — Я пропав! Вони вже йдуть, вони близько!

— Я нічого не чую, — сказав генерал.

— Вам нема потреби дослуховуватися — не те що мені.

— Ви весь у крові. Ви що, билися на дуелі? — спитав генерал, стривожено роздивляючись червоні плями, які розповзалися на одежі незнайомця.

— Авжеж, бився на дуелі, — підтвердив той, і його губи скривились у гіркій посмішці.

В цю мить здалеку долинув тупіт копит — кілька коней мчали галопом; але ці звуки були слабкі, як перші проблиски світанку. Своїм досвідченим вухом генерал уловив, що скакають вимуштрувані кавалерійські коні.

— Це жандарми, — сказав він.

Він подивився на свого бранця так, ніби хотів розвіяти сумніви, які, певне, навіяв йому своєю мимовільною нескромністю, взяв свічку і повернувся до їдальні. Щойно він поклав ключ від мансарди на камін, як цокіт копит почувся виразніше; він наближався до будинку з такою швидкістю, що генерал здригнувся. І справді, через мить коні зупинилися біля під'їзду. Один з вершників, перемовившись із товаришами, спішився й гучно постукав. Генералові довелося піти відчинити двері. Побачивши шістьох жандармів у капелюхах із срібними галунами, які блищали в місячному світлі, він не зміг опанувати внутрішньої тривоги.

— Ваша ясновельможносте, — звернувся до нього бригадир, — ви не чули, не пробігав тут хтось недавно в напрямку до застави?

— До застави? Ні, не чув.

— Ви нікому не відчиняли двері?

— Ви що, думаєте, я завжди сам відчиняю двері?

— Але даруйте, генерале, мені здалося…

— Та ви жартуєте зі мною! — гнівно вигукнув маркіз. — Як ви смієте?

— Та ми нічого, ваша ясновельможносте, — смиренно провадив бригадир. — Пробачте нас за надмірну старанність. Ми добре знаємо, що пер Франції не впустить уночі вбивцю в дім, але ми хотіли дістати деякі відомості…

— Убивцю! — вигукнув генерал. — І кого ж він…

— Щойно зарубали сокирою барона де Моні, — пояснив жандарм. — Але вбивцю розшукають. Ми певні, що він десь поблизу, і ми влаштуємо на нього облаву. Прошу пробачення, генерале.

Жандарм сказав це, уже сідаючи на коня, і, на щастя, не міг бачити маркізове обличчя. Бригадир звик робити всілякі припущення і напевне запідозрив би щось не те, якби побачив це відкрите обличчя, на якому відбивалися всі порухи душі.

— А хто вбивця, відомо? — запитав генерал.

— Ні, — відповів вершник. — У шухляді письмового столу було багато золота й банкових білетів, але він нічого не взяв.

— Отже, це помста, — сказав генерал.

— Мстити старому дідові? Ні, ні, грабіжникові просто щось перешкодило.

І жандарм пустив коня навздогін своїм супутникам, які були вже далеко. Генерал стояв як громом прибитий — і не дивно. Незабаром він почув, що повертаються його слуги. Вони завзято про щось сперечалися — їхні голоси долинали від перехрестя, де дорога завертала на Монтрей. Коли вони прийшли, генерал люто на них накинувся — йому треба було вилити свій гнів. Від громових перекотів його голосу двигтів весь дім. Та він відразу вгамувався, коли камердинер, найсміливіший і найкмітливіший із слуг, пояснив, що вони запізнилися не з своєї вини; мовляв, біля застави їх затримали жандарми та агенти поліції, що розшукують якогось убивцю. Генерал замовк. Камердинерові слова нагадали йому, в якому безглуздому становищі він опинився, і він сухо звелів слугам негайно вкладатися спати, а вони були вкрай здивовані, що він так легко повірив вигадці свого камердинера.

Та тим часом, як у дворі відбувалися ці події, випадок, на перший погляд малозначущий, змінив становище інших учасників цієї драми. Тільки-но маркіз вийшов, як його дружина, що поглядала то на ключ від мансарди, то на Елену, нахилилася до дочки і сказала впівголоса:

— Елено, батько залишив ключ на каміні.

Дівчина підвела голову й боязко поглянула на матір, чиї очі горіли цікавістю.

— Ну то й що, мамо? — спантеличено запитала вона.

— Мені хотілося б знати, що робиться нагорі. Там ніхто досі й не ворухнувся — невже справді в мансарді хтось є? Сходи поглянь…

— Я? — злякано перепитала дівчина.

— Ти боїшся?

— Ні, мамо, але мені вчулися там чоловічі кроки.

— Якби я могла піти сама, я не стала б просити про це вас, Елено, — з холодною погордою заявила мати. — Якщо батько повернеться й не побачить мене, він напевне поцікавиться, де я, а вашої відсутності він не помітить.

— Якщо наказуєте, я піду. Але я втрачу пошану батька…

— Он як! — насмішкувато сказала маркіза. — Я жартувала, а ви мої слова сприйняли всерйоз. Якщо так, то я вам справді наказую піти й подивитися, що робиться нагорі. Ось ключ, дочко! Ваш батько просив мовчати про те, що відбувається в його домі, але ж він нікому не забороняв заходити в ту кімнату. Ідіть і пам'ятайте, що дочка не має права судити матір…

Промовивши останні слова з усією суворістю ображеної матері, маркіза взяла ключ і передала його Елені. Дівчина мовчки підвелась і вийшла з вітальні.

«Мати завжди зуміє домогтися його прощення. А я, звичайно, загублю себе в очах батька. Чи не хоче вона, щоб він мене розлюбив, і тоді вона вигнала б мене з дому?»

Такі думки снувалися в її голові, коли вона йшла темним коридором, у кінці якого були двері до таємничої кімнати. Коли Елена підійшла до них, у сум'ятті її думок було щось фатальне. Від цих гарячкових роздумів хлюпнули через вінця тисячі почуттів, доти зачаєних у її серці. Вона й так уже не сподівалася на щасливе майбутнє у своїй долі. Підносячи ключ до шпарки, вона судомно тремтіла і так хвилювалася, що їй довелося з хвилину постояти, приклавши руку до серця, наче вона могла погамувати його сильні й лункі удари. Нарешті Елена відімкнула двері. Мабуть, скрипіння завіс не привернуло уваги вбивці, незважаючи на його тонкий слух, — притулившись до стіни, наче був прикутий до неї, він весь поринув у свої думки. Його слабко осявало світляне коло, відкинуте ліхтарем, і в цій півсутіні він скидався на похмуру статую лицаря, з тих, які стоять по кутках темних гробниць у готичних каплицях. На його високому смуглявому чолі блищали краплі холодного поту. Неймовірною відвагою дихали ці риси, спотворені від тяжких роздумів. Палахкотючі очі, сухі й нерухомі, здавалося, спостерігали битву, що відбувалася перед ним у темряві. Вихор шалених думок відбивався на його обличчі, а твердий, ясний вираз свідчив про шляхетну душу. Стан, постава, могутнє тіло незнайомця відповідали його незламній вдачі. Цей чоловік був сповнений якоїсь страшної сили і вдивлявся в темряву, ніби бачив там своє майбутнє. Звикши до мужніх облич видатних людей, які оточували Наполеона, і більше заклопотаний думкою про те, що являє собою душа непроханого гостя, генерал не звернув уваги на його незвичайну зовнішність. Та на Елену, як і на всіх жінок, насамперед справляло враження усе зовнішнє, і вона була приголомшена грою світла і тіней, виразом величі і жаги, тим поетичним хаосом, що надавав незнайомцеві схожості з Люцифером, який підвівся після падіння. Зненацька буря, що відбивалася на його обличчі, втихла мов чарами, і незбагненна владна сила, джерелом і втіленням якої, можливо несамохіть, був цей чоловік, підхопила його з невтримною швидкістю повені. Судомні зморшки на обличчі розгладились, від чола заструмував бурхливий потік думок. І дівчина, заворожена чи то незвичайною зустріччю, чи таємницею, якої вона торкнулася, замилувалася тепер його приємним і привабливим обличчям. Кілька хвилин вона стояла мовчки, мов зачарована, охоплена хвилюванням, досі не відомим її юній душі. Та незабаром, чи тому, що в Елени вихопився вигук або мимовільний жест, чи тому, що вбивця, повернувшись із світу марень у світ дійсності, почув чиєсь дихання, він обернув голову, ледь роздивився в сутіні прекрасне обличчя та чудові форми дівчини, і ця нерухома постать, мабуть, видалася йому ангелом, небесним видінням.