Життeвi аналогii

— Ох, і спасибі ж вам!.. Дай же ж вам, господи, чого ви тільки в світі самі собі бажаєте... Хай вас цариця небесна прихоронить і на полі, і на морі, і на всякому ступені.

Сльози текли по схудлому обличчю невпинно.

Хору підняли, одягли. Діти, передчуваючи щось, почали плакати.

Бондаренчиха прощалася з ними, мов ішла вже на той світ. Лікар і Катруся потішали її. Дядько Тимоха й лікар повели хору. Вона ледве пересувала ногами і все стогнала.

Надворі її підняли, посадили на віз. Лікар примостився скраю й підтримував під спину. З сусідніх дворів повиходили жінки, висипали діти. Хтось плакав. Тимоха поправляв черезсіделень і перекидався словами з мужиком, що сперся обома руками на ворота.

— Ну, Тимохо, з богом! — сказав лікар. — До побачення, Катерино Юр'ївно! Як-небудь справитеся, правда? А ви, баби, коли-неколи зайдіть та поможіть дівчині.

— Но! — крикнув Тимоха. Віз рушив.

— Прощавайте, кумо! Дай, боже, тобі швидче одужати! — кричали услід сусідки, а якась бабуся благословляла.

Двоє старшеньких дітей з плачем бігли за возом, а маленька дівчинка хотіла й собі, та не могла поспіти і, сівши на пісок, закричала, що було сили. Якась сусідка взяла її на руки.

На повороті лікар вільною рукою скинув фуражку й махнув нею на прощання. Катруся кивнула кілька раз головою й пішла в хату.

Увійшла, глянула веселими очима на всю цю неприкриту бідність — і тихо сама собі сказала: «Боже, поможи!

З того дня почалося інше життя. Не без боротьби, правда, прийшлося Катрусі переходити до хати Бондаренчихи. Коли вона тільки заїкнулася про таке своє нечестиве бажання, то всі буквально виторопилися на неї. Зоя Володимирівна аж перелякалася і не знайшла навіть, що сказати. Соня й мадам Коншіна вважали це особистою образою, решта сміялася; грубовато дотепували, докоряючи в зайвім оригінальнічанню, але Катруся якось навіть не помічала нічого з того, відповідала жартами, сміхом і, взагалі, почувала себе наче на якійсь висоті, куди не долітають дрібні сплески житейського моря.

— Сподіваюся, що це хоч на де-який час? — ображеним тоном казала m-me Коншіна.

— Але обідати, сподіваюся, ти все ж будеш приходити до нас? — теж ображено питала Соня.

— А як же, а як же!.. Та я зовсім буду у вас, зовсім! От тільки хіба ночувати доведеться там, бо діти ж самі.

А одвівши Соню вбік, вона пробувала її переконати.

— Ну, подумай тільки, Сонечко! Вони ж зосталися самі, розумієш? — самі, оті дрібні! Що ж вони будуть робити? Ти й сама напевно зробила б так само, будучи на моїм місці. Я ж цілком свобідна, ніякої роботи в мене тепер нема... ну, яке ж я право маю відвернутися від нещасної людини? Коли б ти тільки бачила, якими очима вона дивилася на мене, від'їздячи!.. Попроси свою матусю, щоб вона не сердилась на мене. Ти ж сама бачиш, що сердитися тут нема защо.

— Все ж... якось... Я думаю, можна було би на цей час найняти яку жінку. А так — приїхати й на другий же день кинути дім, це... має вид свідомої... ну... погорди чи що... В усякім разі небажання знаходитися в нашім товаристві. Ми турнір оцей затіяли, а ти не хочеш навіть помогти.

— Сонечко! Ти міряєш усе на «гречно» й «негречно», а не подумаєш навіть про те, що до даного випадку, де одним із елементів є людське горе, ця мірка цілком не підходить. Може так і треба розсуждати в салоні, у вітальні, але до гнилої хати Бондаренчихи воно таки зовсім, зовсім не підходить. А найняти бабу — це, на мій погляд, означає просто від усього відкупатися грошима. Отже, насамперед, я того не хочу, а потім — за які гроші я би те робила? А головне — в ім'я чого? Аби вільніше та веселіше жилося літом на дачі? Не дуже висока ціль... Що ж до того турніра, то... я буду помогати вам. Тільки знаєш... з-за якогось там турніра зоставити на волю божу чотирьох малих дітей, я не можу. Ти пробач, що я так з тобою говорю, але мені боляче, що й ти вже починаєш пересякати всіма отими вашими забобонами й говориш a-la Зоя Володимирівна. Але їй це простимо, бо так зіклалося все її життя, а тобі...

Ця розмова посварила подруг на де-який час, але потім усе якось обійшлося. M-me Коншіна послала вимити та вимазати хату Бондаренчихи, щоби надати їй, як вона висловлялася, більш культурного вигляду; хотіла навіть прислати килим, але Катруся рішуче запротестувала,— і без того діти боялися на перших порах іти до своєї хати, а Катруся ж хотіла цілком не займати основних підвалин їх життя. Вона одягала їх у ту ж саму одежу, тільки чистішу; їсти навчилася варити від Лепестини; день свій діти проводили так само, як і при матері, тільки трохи вчилися й т. ін.

А сама Катруся чула себе такою щасливою, як ніколи. З раннього ранку й до пізнього вечора в неї не пропадала ні одна хвилинка дурно; вона якось з охотою поринула в усі оті дрібні господарські турботи, і тепер не чула вже жодних докорів совісти, як бувало раніш, коли ловила себе на хвилинах безділля. Чула себе потрібною, чула, що є на світі істоти, для яких і вона щось значить, — і це почуття давало певність її рухам.

— Як багато є на світі людей, які може згодилися би віддати одну половину життя, аби лише другу прожити з почуттям власної необхідности!.. Скільки їх, добрих душами, щирих серцем, мучаться, відчуваючи, як життя котиться без смислу, безцільно течуть дні, що от минув рік, і ще рік, і ще,— а все так само порожнью кругом, так само нічого не зроблено, так само від цього життя нема нікому жодної користи. І мучаться і питають себе: «Пощо жити»? О, боже!.. А як же багато діла кругом? Бідні, далекі браття мої!.. Погляньте довкола себе, придивіться до тої праці, що здається вам малою й нікчемною. А в ній криється тайна. От візьміться, лишень, за ту дрібну працю — і побачите, як виросте вона у вас під руками...

Ішов час. Катруся жила і в дворі, і в Бондаренчихи; але сільське життя все більше й більше оплутувало дівчину. Варт було лише доторкнутися до тої залізної сіти, як вона заворушилася всіма своїми смоктальцями, наче спрут. Окрім хорої вдови Бондаренчихи, знайшлося ще багато вдів на селі, І всі вони, більш чи менш безпомічні, лежали по своїх хатах; окрім занедбаних і неграмотних Бондаренчат, бігало по вулицях ще багато дітей, і всі вони були неграмотні й більш чи менш занедбані. Допомагаючи одним — як можна було зоставити без допомоги других? і село з кожним днем, з кожною годиною все більш і більш розкривало свої болячки перед зляканими очима дівчини. Тисячі літ ніхто не торкався тих ран, тисячі літ вони горіли й боліли й самолікувалися, люди терпіли з однією надією на далекого бога, бо більш ні нащо й ні на кого було надіятися. І Катрю до глибини душі порушувала ця надзвичайна покірливість і терпіння. Це забуття своїх людських прав на який хоч minimum щастя, і з усім жаром молодости, з усією першою нерозсудливістю кинулася Катря в роботу, не шукаючи дяки.

— Спасибі вам, баришне, що врятували вдовину долю,— сказала Бондаренчиха, вернувшися з лікарні, і ці прості щирі слова були вищою нагородою дівчині. Вона довго думала над тією фразою, дивувалася простій її формі.

«Спасибі, що врятували вдовину долю»... — тихо повторяла про себе.— Наче пісня яка...

Ближче пізнала Катруся й земського лікаря. Показалося, що то була сердечна, душевна людина, що теж віддавала в труд усе і вже встигла віддати свою молодість. До Катрі відносився лікар по-товариському й щиро висловляв здивування, що дівчина знає стільки з медицини.

— Мені доводилося бачити курсисток, що укінчили навчання, але вони знали далеко менш за вас. Ви взагалі виправдуєте мою думку, бо я, бачите, завжди тримався тої гадки, що обов'язкове закінчення якихось курсів потрібне лише для тої категорії людей, для якої взагалі має значіння диплом і те, що більш-менш єднається з ним. Людині ж, яка прагне знання й хоче його мати для практичного вжитку, можна здобути те знання й без вищої школи; ріжниця буде хіба лише в тім, що при свобідному вивченню потратиться в два рази менш часу, та Й саме знання буде соліднішим. Правда, люди, котрі хотіли би обійтися без школи, мусять бути наділені ініціятивою, енергією й твердою волею, а таких небагато. Звичайна ж більшість потрібує підштовхування, підтягання, прикладу й т. ін., потрібує оточення, що справді іноді цілком механічно, просто, як то кажуть, за вуха притягає суб'єкта до праці. Люди ж самостійні, з виробленим процесом мислення — тим непотрібне ярмо: вони й самі можуть вести себе, куди захотять.