Украiнська мала проза XX столiття: Антологiя. Упорядник Вiра Агеeва

Тільки б тебе не застукали в караулці між сьомою та дев’ятою.

1984 р.

Оксана Забужко

народилася 19 вересня 1960

Є у творчості Оксани Забужко оповідання, що виглядають, як фрагменти ненаписаного роману. Такі оповідання «Дівчатка» і «Сестро, сестро». Вони відзначаються не лише тим, що в обох зустрічаємося з одним і тим же іменем — Дарця, і не лише тим, що в них поєднуються основні для письменниці теми — жіночого сестринництва, морального конформізму, насильства соціуму, тілесності буття. Оповідання ці прикметні тим, що в них Оксана Забужко просто-таки культивує особливе жіноче письмо. Основується воно на тонкому і напруженому намацуванні якоїсь первісної, прадавньої екзистенціальної першооснови буття — автентики, спорідненої з жіночістю. Там душа і тіло нерозчленовані, і осягнути, наблизитися до цієї невинної крихкості життя можна лише доторками, відчуттями, тактильними чуттєвими намацуваннями. Стильова атмосфера оповідань і виростає з приблизного намацування слів, якими б можна передати автентичність первісно народжуваного світу, де в центрі опиняється невинне золотоволосе оленятко — Лєнка-Ленця, а з нею — ще не зрозуміла, але вже пробуджена любов.

Оповідання «Дівчатка» і «Сестро, сестро» по суті своїй закроєні на екзистенціальному бунті жінки проти відчуженої і забраної в неї соціумом автентичності.

«Дівчатка» — оповідання про дорослішання набоківської Лоліти, яка переживає сапфічні ігри зі своєю подругою, таким чином відкриваючи власне тіло, і про те, як пристосовується до життя дівчинка-відмінниця, входячи у світ дорослих. Лише пройшовши період ініціацій, через зраду, дівчатка дістають право власного життя, нехай навіть з відчуттям одвічної провини.

Прозі Оксани Забужко властивий біологізм, однак не натуралістичний біологізм, як це може видатися спочатку, а екзистенціальний. Письменниця говорить про життя не абстрактно, а зсередини, причому цю серединність мислить не лише соціально, але й біологічно. Вона не боїться говорити про таємне, звичайно закрите для людських очей, — про момент зародження життя, яке бубнявіє тілом і нарощується душею у вогкості і теплоті материнського лона, з волі клітин ділитися і пульсування ритму крові. Власне і там, у душі ще ненародженої Іванни, вже оселяється страх — перший і останній страх — бути ненародженою. Так біологізм стає соціально значущим, коли йдеться про мертвих, абортованих дітей, про життя, зумисне перерване самими людьми, інфікованих страхом. Як завжди, у Оксани Забужко гостро звучать оскарження негуманності і монструзності радянської системи, яка розсіює страх.

Мати сестру — це бажання, в якому часто зізнаються персонажі Оксани Забужко. Феміністична критика наголошує, що пошуки сестри — це своєрідний жіночий бунт проти влади сірої невизначеності, патріархальності, брутальності людських стосунків. Опікування за ненароджену сестру — зрідні материнській, жіночій відповідальності за автентичність світу. Протилежністю до такого ідеального жіночого світу виступає світ людський, соціальний, де «чужі» люди вбивають ненароджену сестру, а «свої» люди — уже народжену і відчуту жіночу любов. Стверджуваний Оксаною Забужко у її оповіданнях варіант жіночого письма — концептуально і стилістично одноцілий, відкриває не використані досі можливості екзистенціальної жіночої прози.

© Тамара Гундорова, літературознавець, член-кореспондент

Національної академії наук України (Київ)

Сестро, сестро…

У тебе мусила б бути сестра — на чотири, ні, на п’ять років молодша. Над цілим твоїм дитинством кружляли безтілесні жіночі імена, міняючись місцями, перекликуючись навзаєм, — ти не знала, до чого їх приточити, а лялькам давати не важилась: імена були не «лялькові», тобто не зняті з живих людей, а якісь нізвідкісні — немов крізь стогін самопливом вигулькнулого імени, що надовго опосідало твій внутрішній слух (а вони всі гули як стогін, найчастіше повторюване — «Іванна»), хтось добивався до тебе — хтось, хто хотів бути названим. У другому класі тобі довелося змінити школу, і то був перший раз, коли зміну оточення ти сприйняла як визволення, як прорив у сферу, де можна виправити власну біографію на ту, котра мусила б бути: ти розповіла новим однокласникам, що маєш сестричку Іванку, яка ще не ходить до школи, і так несамохіть вчинила те, на що твоїм батькам не стало одваги: викликала до життя русяву голівку в пушистих кучерях, підсвічених сонцем. Потім вони напевно б потемніли, як і в тебе свого часу, — однак потім твою побрехеньку викрили, а коли пересох щоденний словесний потічок, у вбогому плині якого Іванка тільки й могла рухатися (сусідці за партою, крізь уранішні позіхи: «Іванка вчора розкапризувалася, не хотіла йти спати — ми з нею загралися аж до десятої»), — то погасла, назавжди випала з того виміру, де ростуть і міняються, й русява голівка в пушистих кучерях.

Так її було вбито вдруге.

Тому що насправді у тебе була сестра. Вона мала зябра і, замість ніг, підібганий скорчений хвостик — на манір рачка чи морського коника. Дівчинка-пуголовок, чоласта, як усі в вашому роду. Очі їй, напевно, ще не прокліпнулися, бо, зрештою, й не мала на що дивитися: довкола була тьма. І вогкість. І тепло. Воля клітин була — ділитися, невтримно й неперервно: мабуть, там, усередині, це мусить відчуватися подібно як коли тіло б’є несамовільний дрож, одначе без тої панічної кволости, котра опосідає при цьому нас, уже свідомих того, що тіло має бути слухняне, — там же, коли душа ще лиш нарощує його, безнастанний трем швидкопомножуваних клітин мусить відчуватись як тривка, бринюча радість наближення: мовби тебе стрімко й владно несе крізь тунель на світло. І тому тебе не відпускає думка про страх — перший і останній на цьому світі страх твоєї сестри, від якої, мов від потопельника — одіж на березі, тобі зосталися тільки — даленіюча луна імени (чи то Іванна, чи ще якась «анна») й непевний образ чотирилітньо-пушистих русявих кучерів, підсвічених сонцем: про той страх, що прийшов іззовні, задвигтівши цілим тим темним китом, у якому вигойдувався маленький Йона, — грізний поштовх, безгучний, інфразвуковий обвал лавини, тьма довкола зненацька перестала бути затишно-булькотливою, вона помпувала загрозу з такою смертоносною інтенсивністю, що дівчинка-пуголовок заметалася в своєму водоймищі і, мабуть, закричала б, однак для крику в неї ще не було легень, була тільки тонка пелюстка ентодерми, котра марно вібрувала, ледь не перериваючись од надсади, але було ще рано, рано! — а довкруги й далі тривав страх, чистий страх, безпредметний і всевладний, вона борсалася в самому його осерді, сліпо тицяючись навсібіч у пошуках притульного сховку, бо ж їй треба було нарощувати тільце, хирляві ручки, тонковислі ноженята з по-жаб’ячому вивернутими ступнями, — але за тим страхом стрімко підносилося ще щось — мов важезне віко, призначене на те, аби накрити собою розпачливу гарячу грудочку, котра не мала ще навіть голосу, ані взагалі жодного способу подати через тунель будь-який знак про себе — про те, що вона вже тут, є, осьдечки, дайте ж їй тільки наростити тільце!.. Ти тоді ще, звісно, нічого не тямила, тобі минав п’ятий рік, і ти, здається, сповивала ляльку в кімнаті на канапі, коли нараз із кухні, де лишилися сидіти по обіді тато з мамою, залунали здушені горлові звуки, схожі на гавкіт, — звуки жіночого голосу, який ти не впізнала, бо звідки тобі було тоді знати, що так може звучати жіночий голос, — та вже наступної миті розітнувся мамин, таки мамин, але який же очужілий, моторошний, колодязно-нутряний крик — на ціле життя вб’ється він тобі в пам’ять:

— Бандити! Звірі! Прокляті!

Шамотнява, стишений, умовляючий татів голос — це як шурхіт на плівці; коли ти влетіла в кухню, по очах тобі з розгону, навідлі (крупний план!) вдарило мамине мокре, червоне лице в прилиплих пасмах кіс, — оце і все, що випало в тих подіях на твою долю: роль споглядача, безпорадного свідка, що стоїть осторонь із завжди зайнятими — чи то лялькою, чи оберемком книжок — руками.