Твори в 4-х томах. Том 4

Побувавши у високих горах, я тепер майже не зважав на крутизну паризьких пагорбів і залюбки підіймався на них; так само залюбки вибирався й на останній поверх готелю, де наймав для роботи номер, з якого було видно всі дахи та димарі кварталу на схилі високого пагорба. Камін у номері мав добру тягу, і працювати там було тепло й приємно. Я приносив з собою Дрібні апельсини та смажені каштани в паперових торбинках, обчищав і їв ті схожі на мандарини апельсинчики, і кидав їхні шкуринки та спльовував зернята у вогонь, а коли ще хотілось їсти, їв смажені каштани. Від ходіння, холоду й роботи мені завжди хотілось їсти. В тому номері нагорі я тримав пляшку вишнівки, яку ми привезли з гір, і коли закінчував оповідання чи свою денну роботу, то випивав чарчину вишнівки. Закінчивши роботу, я ховав записник чи папір у шухляду стола, а якщо не з'їдав усі апельсини, клав решту в кишеню. Якби я залишив їх у номері на ніч, вони б померзли.

Чудово було спускатися довгими сходами, знаючи, що ти добре попрацював. Я завжди працював, аж поки в мене щось виходило, і завжди припиняв роботу, коли ще знав, що має статися далі. В такий спосіб я міг бути певний, що й завтра мені писатиметься. Та часом, розпочинаючи нове оповідання, я ніяк не міг зрушити з місця, і тоді сідав перед каміном, і стискав над вогнем шкуринки тих своїх дрібних апельсинів, і дивився, як вичавлені з них бризки спалахують синіми пломінцями. А то ставав біля вікна, дивився на паризькі дахи й думав: «Заспокойся. В тебе завжди виходило, вийде і сьогодні. Треба тільки написати одне справжнє речення. Написати щонайсправжніше речення з усіх, які ти знаєш». І зрештою я писав те одне справжнє речення, а від нього вже посувався далі. То було неважко, бо завжди знаходилось одне справжнє речення з усіх, які я знав, або читав, або від когось чув. А коли я далі починав писати вигадливо або, як ото дехто, детально змальовувати щось, то потім переконувався, що можна спокійно повилучати всі ті велемовні прикраси, повикидати їх і повернутися до того-от справжнього простого розповідного речення, яке я написав напочатку. Там, у своєму номері нагорі, я постановив собі писати по оповіданню про все, що я знаю, І намагався не відступати від свого правила, і то була добра, сувора дисципліна.

У тому-таки номері я ще навчився не думати про оповідання, яке пишу, відтоді як закінчував денну роботу, й аж до наступного дня, коли знову брався писати. Таким чином моя підсвідомість і далі працювала над ним, а сам я тим часом слухав, що кажуть інші, і сподівався, що все запам'ятовую і що чогось навчаюся; або ж брався читати, щоб не думати про свою роботу й не втратити снаги до неї. Коли я спускався сходами, добре попрацювавши, я почував себе чудово й мав право гуляти по Парижу де завгодно.

Якщо пополудні я сходив котроюсь із вулиць до Люксембурзького саду, то міг погуляти там, а потім піти в Люксембурзький музей, де були прекрасні картини, здебільшого перенесені тепер до Лувру та галереї «Же-де-Пом». Я ходив туди мало не щодня задля Сезанна, а також щоб побачити картини Мане, Моне та інших імпресіоністів, з якими вперше познайомився в Інституті мистецтв у Чікаго. Полотна Сезанна навели мене на думку, що тієї багатовимірності, якої я намагався надати своїм оповіданням, не досягнеш самими простими, нехай і справжніми, реченнями. Я багато чого навчився від нього, та навряд чи зміг би доладно пояснити кому-небудь, чого саме. До того ж це була таємниця. А коли в Люксембурзькому музеї було замало світла, я йшов далі через сад і спинявся перед будинком № 27 на вулиці Флерюс, де в квартирі-студії мешкала Гертруда Стайн.

Ми з дружиною колись зробили візит до міс Стайн, і вона та її подруга, що мешкала разом з нею, прийняли нас дуже щиро й приязно, і нам страшенно сподобалась велика студія з чудовими картинами. Вона скидалася на пишні зали найкращих музеїв, тільки в ній був ще камін, і було тепло й затишно, і нас частували добрими наїдками, чаєм та натуральними горілками з рожевих і жовтих слив і лісової малини. То були запашні, чисті, як сльоза, трунки, що їх подавали в кришталевих карафках і наливали в маленькі чарочки, і залежно від того, як вони називалися — quetsche, mirabelle чи framboise, — кожен мав смак відповідної ягоди, приємно обпікав язик, зігрівав тебе й викликав почуття невимушеності.

Міс Стайн була дуже огрядна жінка, але не надто висока на зріст, дебела, як селянка. Вона мала прегарні очі й різко окреслене обличчя німецької єврейки, що так само могло належати й жінці родом з Фріулі, і взагалі вона нагадувала мені селянку з Північної Італії — і вбранням, і рухливим обличчям, і гарним густим волоссям, яке вона зачісувала назад так, як це робила, певно, ще в коледжі. Говорила вона не вгаваючи, і спершу тільки про людей та про різні місця.

її товаришка мала дуже приємний голос, була тендітна, із смаглявим обличчям, чорнявим волоссям, підстриженим, як У Жанни д'Арк на малюнках Буте де Монвеля, та гачкуватим носом. Коли ми вперше прийшли до них, вона щось вишивала і так, не полишаючи вишивання, частувала нас наїдками та напоями й розмовляла з моєю дружиною. Вона говорила про щось своє, та водночас дослухалась і до тієї розмови, яку вели ми, і раз у раз втручалася в неї. Згодом вона пояснила мені, що завжди провадить розмови з дружинами. Дружин, як відчули я і моя дружина, тут хіба що терпіли. Але нам сподобалась і міс Стайн, і її подруга, хоч остання мала досить страхітливий вигляд. А картини, тістечка й eau-de-vie [11] були просто-такі чудові. Ми начебто теж сподобались господиням, і вони поводилися з нами, мов з добре вихованими дітьми, від яких можна чогось сподіватися, і, як я відчув, пробачили нам те, що ми закохані й одружені, — з часом, мовляв, усе владнається, — отож, коли дружина запросила їх на чай, вони прийняли запрошення.

Коли вони завітали до нашого помешкання, ми начебто сподобались їм ще дужче; а може, так здалося тільки тому, що кімната була надто мала і ми всі опинилися куди ближче одне до одного. Міс Стайн сіла на наше імпровізоване ліжко й попросила показати оповідання, які я написав, а тоді сказала, що всі вони їй сподобались, крім одного — «Десь у Мічігані».

— Загалом оповідання добре, — сказала вона. — Справді добре. Але воно іпассіodiable [12]. Тобто воно немов картина, яку художник намалював, але не може показати на виставці, і ніхто її не купить, бо теж не зможе ніде показати.

— А коли в ньому немає нічого непристойного? Просто автор намагався вживати такі слова, яких люди вживають насправді. І коли це єдині слова, здатні зробити оповідання правдивим, і автор ніяк не може без них обійтися? Він просто не може не вживати цих слів.

— Би зовсім не зрозуміли суті, — відказала вона. — Не слід писати нічого inaccrochable. У цьому немає ніякого сенсу. Це нерозумно, безглуздо.

Сама вона, як сказала мені, хотіла друкуватись в «Атлантік манслі» й була певна, що доможеться свого. А от я, мовляв, ще не досить добрий письменник, щоб друкуватися там або в «Сетердей івнінг пост», хоча, можливо, я письменник якогось нового типу, цілком своєрідний; та все-таки найперше, що треба затямити, — це ніколи не писати оповідань, які є inaccrochable. Я не став сперечатися й не пробував знову пояснювати, яким прагну зробити діалог. Це стосувалося тільки мене, та й мені самому було цікавіше слухати про інші речі. Того дня міс Стайн розказала нам, крім усього, як купувати картини.

— Або ви купуєте одяг, або купуєте картини, — сказала вона. — Все зовсім просто. Ніхто, крім дуже багатих людей, не може купувати й те, і те. Не зважайте, як ви вдягнені, ніколи не зважайте на моду, купуйте речі тільки зручні й міцні, і ті гроші, які ви мали витратити на одяг, залишаться вам на купівлю картин.

— Але ж навіть якщо я взагалі не купуватиму собі одягу, — мовив я, — то все одно ніколи не заощаджу таких грошей, щоб придбати картини Пікассо, які хотів би мати.