Над прiрвою у житi

Вийшовши з магазину, я вгледів аптеку-закусочну й завернув до неї. Ану ж, думаю, дзенькну каналії Джейн — може, вдома вже. Я зайшов у будку й набрав номер. На жаль, до телефону підійшла її мати, довелося покласти трубку. Не хотілося заходити в довгі балачки і т. ін. Я взагалі не люблю розсюсюкувати по телефону з матерями дівчат. Та слід було принаймні — запитати, чи Джейн уже приїхала на канікули. Язик мені не відсох би. Але ж не хотілося, хоч умри. Для таких розмов потрібен настрій.

Та треба було ще діставати оті кляті квитки до театру. Я купив газету й почав переглядати репертуари. У неділю показували тільки три п'єси. Отож пішов я й купив два квитки в партер на «Я знаю кохання». Вистава була, здається, добродійна чи щось таке. Дивитися п'єсу мені не дуже кортіло, але ж я знав Саллі Гейс, цю королеву кривляк, — вона, каналія, слиною захлинеться, як почує, що грають Ланти і в мене два квиточки! Саллі любить так звані «серйозні», «вишукані» і т. п. п'єси, особливо коли там грають Ланти й ін. А я не люблю. Мені взагалі не до шмиги всі оті походеньки по театрах, якщо хочете знати правду. Кіно, певна річ, іще гірше, але й театри теж не велике щастя. По-перше, я терпіти не можу акторів. Вони поводяться на сцені якось неприродно. Тільки думають, що природно. Правда, в декотрих, у справжніх, виходить хоч і не зовсім, а все ж таки природно. Але не так, щоб цікаво було дивитися. А якщо актор справді гарний, то в нього на лобі написано, що він про себе все знає, і це зразу псує враження. Візьміть, наприклад, сера Лоуренса Олів'є. Я бачив його в «Гамлеті». Торік мене й Фібі брав з собою Д, Б. Спершу він повів нас обідати, а тоді ми пішли в кіно. Д. Б. той фільм уже бачив і за обідом розповідав про нього так, що мене аж нетерплячка вхопила подивитись його чимскоріше. Але постановка мені не дуже й сподобалась. Я взагалі не розумію, що в тому сері Лоурейсі Олів'є такого особливого. Голос, звичайно, потрясний, сам на вигляд збіса шикарний, на нього приємно дивитися, коли він ходить по сцені чи б'ється на дуелі тощо, але ж куди йому до Гамлета — такого, яким його змальовував Д. Б.! Він скидався швидше на якогось генерала, ніж на такого собі пригніченого дивака, в якого не всі дома. Найдужче мені сподобалось у фільмі те місце, де брат Офелії,— в самому кінці він б'ється на дуелі з Гамлетом, — від'їздить, а батько все дає й дає йому поради. І поки батько затуркує йому вуха своїми порадами, Офелія весь час клеїть дурня — то витягне у брата з піхов кинджал, то подрочиться з ним, то ще щось, а він усю дорогу вдає, ніби уважно вислуховує оті дурні батькові поради. Ото клас був! Я аж млів від утіхи. Але таких місць — одне, друге, та й усі. А каналії Фібі припало до вподоби тільки одне місце, де Гамлет гладить по голові свого собаку. Це так смішно, каже Фібі, просто, мовляв, чудо. Так воно, зрештою, й було. Тре7 ба, мабуть, прочитати ту п'єсу самому. А це якраз і погано — те, що я завжди беруся читати такі речі сам. Коли грає актор, я майже не слухаю. Все потерпаю, що він ось-ось зробить щось фальшиво, напоказ.

Отож купив я квитки на виставу з Лантами, взяв таксі й поїхав до парку. Краще було б, звичайно, сісти в метро абощо — адже гроші в мене помалу кінчалися, — але не терпілося скоріше забратися з того чортового Бродвею геть.

В парку було противно. Ніби не дуже й холодно, але сонце показуватись усе не хотіло, і довкола жодної тобі живої душі — тільки собачий послід, харкотиння та недокурки сигар біля лавок, де сиділи діди. А лавки такі мокрі, що, здавалося, сядеш — і промокнеш до живого тіла. Все це страшенно пригнічувало, і часом, хтозна навіть чому, на тілі в мене аж сироти виступали. Зовсім не відчувалося, що скоро буде Різдво. Не відчувалося, що взагалі що-небудь буде. І все ж я поспішав до головної алеї — туди, де Фібі звичайно каталася на ковзанах. Вона любить кататися ближче до оркестру. Аж смішно: саме там любив кататися на ковзанах і я, коли був малий.

Та коли я дійшов до головної алеї, Фібі ніде не було видно. Катались якісь діти, двоє хлопчиків, підкидаючи вгору м'яча, гралися в «штандер», але Фібі ніде не було. Раптом я побачив дівча її років — воно сиділо саме на лавці й прикручувало ковзана. Може, думаю, ця мала знає Фібі і скаже, де її можна знайти абощо. Я підійшов, сів поруч з нею на лавку й запитав:

— Ти часом не знаєш Фібі Колфілд?

— Кого? — каже. На малій були штани і десятків зо два светрів. Очевидно, ті светри їй в'язала мати — такі вже незграбні, як мішки.

— Фібі Колфілд. Ходить у четвертий клас. Живе па Сімдесят першій вулиці. Отам через…

— А ви знаєте Фібі?

— Ну звісно. Я ж її брат. Не знаєш, де вона?

— Це та, що з класу міс Келлон, еге? — питає дівча.

— Не знаю. Здається, так.

— Тоді вона, мабуть, у музеї. Бо ми ходили тої суботи.

— В якому музеї? — питаю. Дівча знизало плечима.

— Не знаю, — каже. — В музеї.

— Я розумію, але в якому саме — в тому, де картини, чи в тому, де індіанці?

— Де індіанці.

— Дуже тобі вдячний.

Я встав і хотів був уже йти, та раптом пригадав, що сьогодні ж неділя.

— Сьогодні ж неділя! — кажу малій. Вона звела на мене очі.

— А-а, — каже. — Тоді її там немає.

їй хоч умри не вдавалося прикрутити ковзана. Рукавичок на ній не було, рученята геть почервоніли, закоцюбли. Поміг я їй прикрутити того клятого ковзана. Слухайте, цілу вічність не брав у руки ключа від ковзанів! Та дарма, впорався. Ви мені хоч років через п'ятдесят дайте в руки такого ключа, хай навіть серед ночі, потемки, я й тоді його вмить упізнаю. Отож прикрутив я тій малій ковзана, вона мені подякувала тощо. Таке вже миле, таке чемне дівча! Страх як люблю, коли поможеш отакому дівчатку прикрутити ковзана абощо, а воно тобі так мило, чемно: «Дякую!» Діти здебільш усі такі. Серйозно кажу. А ти не хочеш, питаю в малої, випити зі мною гарячого шоколаду або чогось такого? А вона: «Ні, дякую». Мене, каже, чекає подруга. Діти завжди чекають одне одного. Це мене просто вбиває.

Хоч була й неділя, і Фібі з класом, звичайно, нікуди не пішла, і хоч погода стояла вогка, паскудна, я все ж таки поплентався через увесь парк до Природничого музею. Я здогадався, це про нього казало оте дівча з ключем. Усю цю петрушку з відвідинами музею я знав напам'ять. Фібі ходила в ту саму школу, де вчивсь і я, коли був малий, і ми часто вибиралися до того музею. Наша училка, міс Еглетінджер, тягала нас туди мало не що клятої суботи. Іноді ми розглядали звірів, іноді всілякі там давні індіанські вироби: глиняний посуд, солом'яні кошики й іншу муру. Коли я згадую про це, на душі в мене стає тепло-тепло. Навіть тепер. Оглянувши вЬе це індіанське причандалля, ми, пам'ятаю, здебільшого йшли до великої аудиторії дивитися кіно. Про Колумба. Щоразу нам крутили фільм про те, як Колумб відкрив Америку, і як він мучився, поки каналія Фердінанд з Ізабеллою дали йому гроші на кораблі, і як потім матроси влаштували йому бунт і т. ін. Той Колумб нікого з нас особливо й не цікавив, але ми щоразу набирали з собою цукерок, гумової жуйки і т. ін., і в аудиторії завжди приємно пахло. Пахло так, мовби надворі дощ, — навіть коли дощу й не було, — а ти сидиш у єдиному на цілому світі сухому, затишному, приємному куточку. Я страшенно любив той дурнячий музей. Пригадую, щоб потрапити до аудиторії, треба було пройти через індіанський відділ. То була довжелезна-довжелезна зала, і розмовляти там дозволяли тільки пошепки. Попереду йшла вчителька, а за нею весь клас. Ми ставали по двоє, кожне мало свою пару. Зі мною майже щоразу йшла одна дівчина, Гертруда Левіна. Вона дуже любила ходити за руку, а долоня в неї завжди була липка або спітніла і т. ін. Підлога там скрізь кам'яна, і коли хто-небудь приносив у жмені камінці й випускав їх, вони, мов скажені, розскакувалися по підлозі і здіймалася жахлива тріскотнеча, а училка спиняла весь клас і верталася назад подивитись, що там у біса сталося. Але вона ніколи не гнівалась, міс Еглетінджер. Далі ми поминали отой довжелезний-довжелезний індіанський військовий човен — такий завдовжки, як три кадилаки разом. У човні було десятків зо два індіанців — одні сиділи на веслах, інші просто стояли й на всі боки дивилися, і обличчя в усіх розмальовані, як на війну. А на кормі сидів страшезний чоловік у масці — їхній чаклун. У мене від його вигляду мурашки за спиною бігали, але він однаково мені подобався. І ще одне: коли хто-небудь з нас торкався рукою весла або ще чогось, черговий у залі відразу казав: «Діти, нічого не чіпайте!» Але голос у нього був дуже приязний, не те що в якого-небудь проклятого полісмена. Потім ми йшли повз таку величезну скляну вітрину, в ній сиділи індіанці й терли паличку об паличку— добували вогонь, а одна жінка ткала килим. Та жінка, що ткала килим, нахилилась, і в неї виглядали груди. Ми всі щоразу довго роздивлялись її, навіть дівчата — вони були ще малі й ніяких грудей, як і ми, хлопці, не мали. А перед самими дверима до аудиторії ми проходили повз ескімоса. Він сидів на озері над ополонкою і вудив рибу. Біля ополонки лежали дві рибини, які він уже піймав. Слухайте, в тому музеї вітрин було навалом. А на другому поверсі їх стояло ще більше. Там у них і олень пив із ямки воду, і птахи летіли на зиму у вирій. Передні птахи — ті, що ближче до нас, — були опудала й висіли на дротинках, а задні — просто намальовані на стіні, однак складалося враження, ніби всі вони насправжки летять у вирій, а як задереш голову й подивишся на них знизу, то здавалося, ніби вони аж поспішають у вирій. Але найдужче мені подобалося в тому музеї ось що: там усе завжди лишалося на своєму місці. Ніщо там не змінювалося. Приходь туди хоч сто тисяч разів, а ескімос так само вудить рибу й дві рибини вже піймав, птахи так само летять у вирій, олень так само п'є з ямки воду, і роги в нього такі самі гарні, а ноги такі самі тонкі, й та сама індіанка з голими грудьми тче той самий килим… Ніщо не змінювалось. Змінювався тільки ти сам. Не те що з кожним разом робився багато старшим абощо. Я маю на увазі зовсім не це. Просто ти ставав інший, і край. Скажімо, ти вже не в куртці, а в пальті. Або твоя пара, з якою ти йшов на екскурсію минулого разу, захворіла на скарлатину, і тепер поруч хтось інший. Або замість міс Еглетінджер клас привела до музею інша вчителька. Або ти саме почув, як батько з матір'ю страшенно сварились у ванній. Чи побачив на вулиці калюжу, а в ній усіма барвами веселки вигравала масна пляма. Одне слово, ти в чому-небудь уже не той — я тільки не вмію пояснити, що я маю на увазі. А якби й умів, то навряд чи захотів би це робити.