Енн iз Острова Принца Едварда

— Я думаю, більшість прикрощів у житті стається через непорозуміння, — відповіла Енн. — Мені вже час іти, Рубі. Пізно… і тобі не варто сидіти на вогкім повітрі.

— Ти скоро знову прийдеш, так?

— Так, дуже скоро. І якщо зможу чимсь тобі допомогти — буду рада.

— Я знаю. Ти вже допомогла мені. Тепер усе не здається таким жахливим. Добраніч, Енн.

— Добраніч, мила.

Попід місячним сяйвом Енн повільно брела додому. Цей вечір щось змінив у її житті — воно набуло нового значення й важливішої мети. Зовні все лишалося несхитне, та в глибині душі почався новий рух. З нею не повинно статися так, як із Рубі, цим бідолашним метеликом. І кінець її земного життя має викликати не тремкий жах перед чимось незвіданим і чужим — чужим, що до нього не підготували її звичні щоденні думки, ідеали та сподівання. Дрібні житейські радощі, такі приємні, поки доречні, не мають становити єдиного сенсу в житті — треба шукати найвище й прагнути його, життя небесне має починатися тут, на землі.

Та розмова в саду виявилася останньою. Більше Енн не бачила Рубі живою. Наступного дня Спілка вдосконалення Ейвонлі давала прощальну вечірку на честь Джейн Ендрюс із нагоди її від’їзду на Захід. І доки легкі ніжки дріботіли в танці, ясні очі сміялися, а веселі розмови линули звідусіль, одна душа в Ейвонлі почула той поклик, від якого ніхто не може ані ухилитися, ані відмовитися. Наступного дня від обійстя до обійстя полетіла звістка, що Рубі Джилліс померла. Вона відійшла уві сні, спокійно й без мук, і на обличчі її застигла усмішка — так, мовби смерть усе ж прийшла до неї як добрий друг, що переводить за поріг нового світу, а не як люта примара, що її вона так боялася.

Пані Лінд виразно зазначила після похорону, що покійниці, вродливішої за Рубі Джилліс, їй іще не випадало бачити в житті. Ейвонлійці згадували й говорили про це ще багато років потому, покійниця лежала в білій сукні поміж квітів, які принесла їй Енн — і хоч Рубі завжди була вродлива, та врода ця була земна, минуща, було в ній і щось викличне, наче Рубі хизувалася собою. Душа ніколи не прозирала крізь неї, розум не робив її витонченою. Проте смерть освятила її лице своїм доторком, виявивши невидимі досі тонкі й чисті риси, зробивши те, що могли зробити для Рубі лише життя, любов, глибоке горе та зріле щастя. І Енн, дивлячись крізь пелену сліз на подругу колишніх дитячих забав, подумала, що бачить обличчя, яке призначав Рубі Бог, і запам’ятала її такою назавжди.

Перш ніж поховальна процесія вийшла з дому, пані Джилліс відкликала Енн у порожню кімнату й подала їй невеличкий пакунок.

— Візьми це, — схлипнула вона. — Рубі хотіла би цього. Це її вишивання. Ще незакінчене — голка лишилася там, куди встромили її бідолашні рученята, коли Рубі востаннє відклала роботу увечері, напередодні смерті.

— По нас завжди лишається незавершене, — зі слізьми на очах мовила пані Лінд. — Проте завжди є й кому завершити його.

— Як важко усвідомлювати, що той, кого ми знали, може померти… справді померти, — мовила Енн, вертаючись після похорону додому разом з Діаною. — Із наших однокласниць Рубі відійшла перша. І рано чи пізно, одна по одній, усі ми підемо за нею.

— Так, напевно, — зніяковіло відказала Діана. Їй не хотілося говорити про це. Значно більше її цікавили деталі похорону: труна, яку пан Джилліс велів оббити білим оксамитом — «бо ж ті Джилліси навіть похоронами хизуються», як запевняла пані Лінд, — сумне лице Герба Спенсера, нестримні ридання однієї із сестер Рубі, — та про все це Енн не стала би говорити. Вона поринула в роздуми, і Діана тоскно відчувала, що цих її думок розділити не здатна.

— Рубі Джилліс любила посміятися, — мовив раптом Деві. — Енн, а на Небесах вона буде сміятися так само часто, як і в Ейвонлі? Скажи, я хочу знати.

— Так, я думаю, буде, — відповіла Енн.

— Що ти кажеш, Енн! — запротестувала Діана із враженою та розгубленою усмішкою.

— А чому ні, Діано? — серйозно запитала Енн. — Чи ти вважаєш, ми не будемо сміятися на Небесах?

— Я… я не знаю, — спробувала вибратися з пастки Діана. — Здається… це не зовсім правильно. Ти ж знаєш, у церкві сміятися не можна.

— Таж Небеса не будуть схожі на церкву… постійно, — відповіла Енн.

— Сподіваюся, — виразно проказав Деві. — Бо інакше я туди не хочу. У церкві нудно. А взагалі я хочу ще жити, аж до ста років, як пан Томас Блуетт із Вайт Сендз. Він каже, що так довго прожив, бо завжди курив тютюн, і він убивав усіх мікробів. Енн, а мені вже скоро можна буде курити тютюн?

— Ні, Деві, я сподіваюся, ти ніколи не будеш курити, — неуважно мовила Енн.

— То що, хай ліпше мене вб’ють мікроби? — обурився Деві.

Розділ 15

ЗВОРОТНИЙ БІК МРІЇ

— Уже через тиждень ми знову будемо в Редмонді, — мовила Енн.

Вона втішалася думкою про повернення до навчання, редмондських аудиторій та друзів — та й мріям про життя в Домі Патті. При згадці про нього в душі її пробуджувалося тепле й радісне відчуття рідного дому, хоч там вона ще ніколи не жила.

Проте й літо видалося дуже щасливе. То був час радісного життя під сонцем та небом, час насолоди всіма дарунками долі, час оновлення й поглиблення давніх дружніх зв’язків, час, коли Енн училася жити відданіше, працювати сумлінніше й радіти повніше.

«Ми здобуваємо знання не лише в коледжі, — думала вона. — Життя вчить нас повсюди».

Проте, на жаль, останній тиждень цих чудових канікул зіпсувала для Енн одна з тих витівок долі, що часом виявляють зворотні боки наших мрій.

— Ти, бува, ще якогось оповідання не написала? — незлостиво запитав її пан Гаррісон одного вечора, коли Енн пила чай разом із ним та його дружиною.

— Ні, — доволі різко відказала Енн.

— Ну, не ображайся. То мені пані Слоун розповіла, буцім з місяць тому на адресу компанії «Роллінгз», що виробляє пекарський порошок у Монреалі, хтось відправив грубенького конверта. Вона подумала, що це на конкурс рекламних оповідань, у яких згадується назва їхньої компанії. Пані Слоун сказала, що почерк на конверті був не твій, та я подумав, що, можливо, це все-таки ти.

— Авжеж, ні! Я бачила оголошення про конкурс, але й не думала брати в ньому участь. Це просто ганебно — писати оповідання, що рекламуватиме пекарський порошок. Нітрохи не краще за Джадсона Паркера з його аптекарським парканом.

Отаку гордовиту промову виголосила Енн, не маючи й гадки про юдоль приниження, що чекала на неї. Того ж вечора до її кімнатки на піддашші з листом у руках влетіла Діана: очі її сяяли, щоки взялися рожевим рум’янцем.

— Енн, це тобі лист! Я була на пошті, і вирішила взяти його теж. Читай швидше! Якщо це те, що я думаю, то я від радості просто здурію.

Здивована Енн відкрила конверт і нашвидку пробігла очима віддрукованого на машинці листа:

«Панні Енн Ширлі

Зелені Дахи

Ейвонлі, Острів Принца Едварда

Вельмишановна панно Ширлі!

Ми раді повідомити, що Ваше чудове оповідання „Покута Ейверіл“ здобуло винагороду в розмірі двадцяти п’яти доларів за перше місце в нашому конкурсі. Чек додаємо до листа. Ми забезпечимо публікацію оповідання в провідних канадських газетах, а також видамо його окремою брошурою для розповсюдження серед покупців. Вдячні Вам за цікавість, виявлену до нашого конкурсу, щиро Ваші,

Компанія „Роллінгз“».

— Я не розумію, — розгубилася Енн.

Діана заплескала в долоні.

— Я так і знала, що перше місце буде твоє. Я знала, Енн! Це я надіслала оповідання на конкурс!

— Але… Діано!..

— Так, це я, — мовила щаслива Діана, всідаючись на ліжку. — Я одразу згадала про нього, щойно побачила оголошення, і спершу подумала, що варто порадитися з тобою. А тоді злякалася, що ти не захочеш, бо ти ж утратила всяку віру в цей твір. От я й вирішила, що надішлю свою копію, а тобі не казатиму. Тоді, якби ти не перемогла, то нічого не знала би про це й не карталася б, адже вони не повертають авторам оповідань, які не пройшли. Але ти перемогла, і це така приємна несподіванка.