Жак-фаталiст (збiрка)

Пан Манурі подав другу заяву, що справила трохи більше враження. Вживали всіх заходів. Я знову запропонувала сестрам, що полишу їм у цілковите й непорушне володіння батьківську спадщину. Був момент, коли позов мій обернувся якнайсприятливіше, і я сподівалась на волю. Тим жорстокіше було розчарування. Справу мою біло розглянуто на суді й програно. Уся громада довідалась про це, тільки я не знала. Зчинили галас, багато хто радів, покотилися балачки, почалися походеньки до настоятельки й черниць одна до одної. Я вся тремтіла, не могла ні сидіти в келії, ні вийти. Не було жадної подруги, до якої я могла б кинутися в обійми… О жорстокий ранок суду! Я хотіла молитися — не могла, ставала навколішки, зосереджувалась, починала молитву та невдовзі думка мимо моєї волі линула до судців. Я бачила їх, чула адвокатів, зверталась до них, уривала свого оборонця, що кепсько, по-моєму, обстоював справу. Нікого із судців я не знала, проте всіляко їх уявляла — тих зичливими, тих лиховісними, тих байдужими.

Після галасу запала глибока тиша. Черниці замовкли. Мені здалося, що їхні голоси в хорі звучать урочистіше, ніж звичайно, щонайменше в тих, хто співав. Дехто не співав зовсім. По віцправі всі розійшлися мовчки. Я переконувала себе, що чекання непокоїть їх так само, як і мене, але після полуцня галас і рух зненацька всюци поновився, я почула стукіт дверей, бігання черниць, шепіт тихих розмов. Припала вухом до дверей, та, мабуть, проходячи повз мене, усі замовкали й ступали навшпиньки. Я відчула, що позов програно, ні хвилини в цьому не сумнівалась. Почала мовчки кружляти по келії, задихалась, не могла плакати, заломила руки над головою, прихилялась чолом до однієї стіни, до другої, хотіла спочити на ліжку, але калатання серця не давало мені заспокоїтися — я виразно чула його стукіт, від нього піднімалася на мені одежа. У такому була я стані, коли мені сказали, що мене питають. Я вийшла, ноги мене не слухались. Та, яка прийшла до мене, була така весела, що це могло означати одне: звістка, принесена мені, могла бути тільки дуже сумною. Проте я пішла. Коло дверей приймальні я раптом зупинилась і кинулась у закуток між двома стінами — не могла стримати себе, а втім увійшла. У приймальні не було нікого. Я чекала. Тому, хто викликав мене, не дали ввійти раніш від мене. Усі здогадувались, що то посланець від мого адвоката, хотіли знати, що між нами станеться, тому й зібрались послухати.

Коли він увійшов, я сиділа, схиливши голову на руки, притулившись до ґраток.

— Від пана Манурі, — сказав він.

— Щоб повідомити мене, що позов я програла, — відповіла я.

— Нічого не знаю, пані. Але він дав мені цього листа, дуже зажурений був і наказав гнати щодуху.

— Дайте…

Він подав листа. Я взяла, не зрушившись і не дивлячись на посланця; поклала листа на коліна й сиділа. Тоді він спитав:

— Відповіді не буде?

— Ні, — сказала я, — ідіть…

Він пішов, а я сиділа, не маючи сил ні ворухнутись, ні встати.

У монастирі не можна ні писати, ні одержувати листів без дозволу настоятельки; їй віддають і одержані, і написані — отже й мого листа треба було їй віднести. Для цього я зрушила з місця, здавалося мені, що не дійду ніколи — так поволі й пригноблено не йдуть і стратенці з в'язниці на кару. Аж ось і її двері. Віддалік пильнували мене черниці. Вони не хотіли нічого втратити з видовища мого горя й приниження. Я постукала, мені відчинили. У настоятельки було кілька черниць — я помітила їх по подолах їхніх суконь, бо підвести очі не зважувалась. Тремтячою рукою подала їй листа. Вона взяла, прочитала, віддала.

У своїй келії я кинулась на ліжко, поруч поклала листа, але не читала його, не встала обідати, не зворухнулась навіть аж до пообідньої відправи. О третій з половиною я вийшла, коли задзвонили. Зібралось уже кілька черниць. При вході до хору була настоятелька. Вона спинила мене, сказала стати зовні навколішках; решта громади ввійшла, двері зачинились. По відправі всі вийшли. Я їх пропустила, підвелася за ними останньою — з тієї хвилини я почала сама себе змушувати до всього, чого від мене хотіли. Мені заборонили ходити до церкви, я ж сама собі заборонила ходити до трапезної й на прогулянку. Я бачила свій порятунок тільки в тому, що тут потрібні мої таланти і моє впокорення. Рада була б, коли б про мене назавжди так ніби забули, як уже було це впродовж кількох днів. До мене приходило кілька відвідувачів, але побачитись мені дозволили тільки з паном Манурі. Увійшовши до приймальні, я застала його в такому самому стані, як і сама була, коли приймала його посланця, — він стояв, схиливши на руки голову, руками спершись на ґратки. Я зрозуміла його, не сказала нічого. Він не зважувався ні глянути на мене, ні заговорити.

— Пані, — сказав він, — я писав вам, ви прочитали мого листа?

— Одержала, але не читала.

— Так ви не знаєте…

— Усе знаю, пане; про свою долю я здогадалась і скорилась їй.

— Як з вами поводяться?

— Покищо не думають про мене, але з минулого я бачу, що готує мені майбутнє. Єдина в мене є розрада — що без надії, яка підтримувала мене, не зможу ще раз витерпіти те, що перетерпіла, — помру. Моя провина не з тих, що їх прощають у чернецтві. Я не прошу в Бога зм'якшити серця тих, на чию волю він полишив мене. Прошу тільки, щоб він надав мені сили страждати, порятував від розпачу й невдовзі покликав мене до себе.

— Коли б ви були мені рідна сестра, то й тоді я не зробив би краще… — промовив він плачучи. Серце в нього було чуле. — Пані, — додав він, — якщо я зможу в чомусь бути корисний вам, розпоряджайтеся мною. Я побачуся з головою суду, він шанує мене, побачуся з вікаріями і архієпископом.

— Не варто ні з ким бачитись, пане, усе скінчено…

— А якби вам можна було перемінити монастир?

— Надто багато є перешкод.

— Яких саме?

— Важко дістати дозвіл, треба дати новий уклад або старий справити з цього монастиря. Та й що знайду я в іншому монастирі? Своє незламне серце, невблаганних начальниць, не кращих, ніж тут, черниць, ті самі обов'язки, ті самі покарання. Краще вже тут мені дожити свої дні, тут вони будуть коротші.

— Але ж ви, пані, зацікавили багатьох чесних людей. Здебільшого вони багаті. Вас не затримуватимуть тут, коли ви нічого звідси не братимете.

— Мабуть.

— Черниця своїм виходом чи смертю збільшує добробут тих, хто залишається.

— Але ті чесні люди, ті багаті люди не думають уже про мене, і побачите, які вони будуть холодні, коли йтиметься про те, щоб дати мені їхнім коштом уклад. Чому ви гадаєте, що світським людям легше визволити з монастиря черницю без покликання, ніж людям побожним примістити в нього покликану? Хіба легко такій дають уклад? Ех, пане, всі ж відвернулись від мене, коли позов програно, ніхто до мене не приходить.

— Тільки вповноважте мене, пані, на цю справу, я буду щасливий.

— Я нічого не прошу, нічого не сподіваюсь, нічого не заперечую; єдина моя надія втрачена. Коли б то я могла сподіватись, що Бог перемінить мене і замість утраченої надії вийти з чернецтва в мені з'являться потрібні для нього прикмети… Але це неможливо. Ця одежа прикипіла до моєї шкіри, до моїх кісток і душить мене ще більше. Ох, що за доля! Бути назавжди черницею і почувати, що завжди будеш поганою черницею! Усе життя своє битись головою об ґрати в'язниці!..

На цім слові я почала кричати, хотіла стриматись, та не могла. Пан Манурі, украй цим здивований, сказав мені:

— Чи можу я запитати вас про щось, пані?

— Питайте.

— Чи не має таке глибоке горе якоїсь таємної причини?

— Ні, пане. Я ненавиджу самотнє життя, тепер ненавиджу і почуваю, що ненавидітиму довіку. Я не зможу підкоритися безглуздю, якого повен день самотниці; це — плетиво нісенітниць, які я зневажаю; коли б могла зробити це, то зробила б; скільки разів пробувала я ошукати себе, перемогти — не можу. Я бажала, просила в Бога щасливої духовної тупості своїх товаришок, але не дістала її, Бог мені її не дав. Я все роблю погано, кажу все не до ладу, брак покликання знати у всіх моїх учинках, це видно. Я щохвилини ображаю монастирське життя; мою нездатність називають гордощами, силкуються принизити мене. Провини й кари збільшуються без краю, цілі дні минають у тому, що я міряю очима височінь мурів.