Апостол чернi

О. Захарій зморщив брови, начеб його хто болючо вразив.

«Народ без глибини?» — спитав і не сказав більше нічого. Лиш коли й молодий чоловік замовк, він по хвилі додав: «Наш народ є тою клавіатурою, з котрої можна й муситься видобути звуки, котрі стали б з часом укінченою штукою людської духовности й творчости. Апостол черні мусить бути засадничим і творчим духом моралі, серця і ума. Мусить ним справді бути, наскрізь бути — не фарисействувати в користь особистих, егоїстичних цілей, чи не нижче тої „черні“, між котрою живе й годується! — Ах, що ви ще знаєте, мій сину, що ви ще знаєте, що се є — бути справдішним апостолом народу й до того „правди й любови!“» — з тим він і вмовк.

Погляд молодого чоловіка задержався черев хвилину на поважнім обличчю о. Захарія, й йому стало нараз, наче він опинився коло якогось святого.

Так через якийсь час. Відтак обізвався: «Я уявляю собі, що стан справдішнього апостола „черні“ нелегкий. Розуміється, я маю тут на увазі чоловіка, що з розвагою й з сумлінням рішився б до того. Чи вам здається, отче, що в мені могло би бути стільки безкорисного тепла й витривалости, як вимагає, або, щонайменше, повинен мати апостол народу в собі? Ні, отче. Я вертаю до свого. Я чую, що мені треба такого поля до праці, в котрім я б міг цілком потонути. Маю виразне почуття, що міг би стати драматичним артистом, може, ще й архітектом, або противно філологом. Про що інше не думаю. Але до теології я не вдатний. Впрочім, — додав і схилився, заслонюючи очі руками… — я не знаю, я ще молодий. Я сповняв би, може, функції душпастиря совісно, робив би для народу, що б міг, але далі… Я питаю, де та глибина, в котрій би я міг пірнути до самого забуття і, випливши з неї, дати своїй народности щось нове, реальне?»

«Ви гадаєте, що все новітнє потрібне народові? По-моєму, наш нарід не доріс ще навіть і до того „старого доброго культурного“, що вже другим народам майже в кров перейшло, а наш поки що перетравлювати починає. Де йому зі своїм сирим дитячим умом до новостей. Ну, але ви бодай одверті, й мені цікаво душу нашого молодого інтелігента пізнати. А про „глибінь“ — про яку ви говорите що… але я вам перервав».

«Що ви хотіли сказати?»

«Я хотів сказати, а радше спитати, як мені ту глибінь в народі віднайти, котрий, як ви лише іншими словами кажете, ще лише  о ч и м а  жиє й безнастанно одного хісна шукає?»

«Хліба, пане Цезаревичу, се не можна йому за „лихо“ закинути. Се ж перша умова до існування й в тім треба йому на поміч іти. Киньте „глубінь“ а просвіщайте його… почавши від тілесної культури, аж до високого розвою його духовности. „Глибінь“ вставиться сама, бо вона не „геній“, як сказав німець Ґете, лиш природа. Подумайте про Шевченка [53], про Франка [54] і інших наших „глибин“ — що вийшли не з іншої верстви, як з „черні“».

Через хвилю настала мовчанка, Юліян… сягнув по папіросницю… а на ґанку зблизився несподівано сільський листонош і подав часопис і листець для панни дому.

О. Захарій спитав його, чи не відомо йому, коли був на пошті (в сусіднім малім містечку, може, годину ходу від парохії), чи не вернули п-і Орелецька (властителька пошти) додому. Виїхала з їмостею й панночкою ще зрання… й досі їх нема. Він думає, що, може, вони всі в неї… задержалися.

«Ні».

Оскільки йому відомо… пошту для Покутівки видав панич-експедитор… як звичайно… але більше він не чув і не бачив нікого… певно, далі над’їдуть. З тим звітом віддалився.

О. Захарій не сказав нічого… лиш коли чоловік вийшов цілком з подвір’я й він поглянув на свій годинник… спитав: «Скажіть мені, молодче, чи таких є більше, що такої думки, як ви, себто, що відтягаються… від богослов’я?»

«Ні, я б сього не сказав, — відповів Юліян. — Що я говорив, говорив сам з себе й за себе».

«Кажуть, від молоді поступ ішов і йде. Який може бути поступ від тих, що ще самі не зрілі, а може, й зовсім буденні?»

«В такім разі мусимо мати лиш найздатніший процент на увазі. Се все сильні одиниці роблять, отче, бо буденність іде напомацки… за голосом провідника».

« Молодіж гарна, пориваюча зі своїм запалом… Але запал так само творчий, як і винищуючий».

Тут о. Захарій замовк, неначеб хотів все виявити, що важило йому на душі, лиш по якійсь хвилині мовчання зі сторони молодого чоловіка сказав, що молодіж витворяє, може бути, добре й лихе, але наш простолюд поки що є ще лише  м а т е р і а л,  з якого повинен витворитися народ, а акція в тім витворенню вимагає також і сумлінних, і просвічених… душпастирів. Але, судячи по теперішній молодежі… мені щось інше вважається.

Юліян поглянув на о. Захарія, відгорнув волосся з чола й замовк. Він не знав, що має думати. Чи отсей апостол перед ним був справді таким в душі й сумлінню, як виявляв себе? Чи була се лише його постанова намовляти молодь в ту саму область, в котрій перебував, і може, з якоїсь обави, щоб вона могла остатися з часом пусткою, до чого, здавалося, закроювалося, навертав і його туди. Хто там знав…

О. Захарій мов вгадав його думки.

«Ви ще спраді дуже молоді, мій сину, й знаєтеся не багато на життю й людях». Він сказав се спокійно з усміхом на устах.

Юліян легко спалахнув.

«Після запевнень деяких авторитетів з державного стану відомо, що нарід не вдячний, і потрібує або Христа [55], або надчоловіка [56] між собою, щоб з ним зносився й не став жертвою його темноти й з того виникаючих дисгармоній».

О. Захарій не обзивався.

«Добре було би передовсім і себе самого спитати, скільки в нас тієї любови до народу».

Тут Юліян здержався на хвильку й поглянув наново на душпастиря. Чи не заопонує він йому?

Але ні. Сей мовчав і притакнув головою.

«Тієї любови, отче, про котру кажуть і пишуть, що вона „змиває ближнім ноги“ й служить їм. Крім того, треба собі також бути й того свідомим, о скільки й в якім відношенню стоїмо ми  с а м і   д о   Ц а р с т в а   Г о с п о д н ь о г о».

«Я з вами згоджуюсь, пане Цезаревичу, — сказав душпастир з якимось, як здавалося, внутрішнім вдоволенням. — Ви говорите, як з книжок. З вас виробився би з часом неабиякий проповідник».

Юліян, як перше, змінив барву, вийняв наново папіроску й закурив її. Але не чинив се довго. Потягнув кілька разів і кинув її позад себе на подвір’я.

«В сій хвилі не говорю з книжки, отче. А — хоч би. То чи книжки не пишуть люде? Не черпають їх зміст по більшій части з життя? Вони ж на те й пишуть, щоб ми їх читали й розуміли, та до життя щоліпше пристосовували. Відносно до моєї особи, я скажу лише се на сю тему, що не доріс до праці між народом в тім змислі. Вона мозольна й поважна й без поваби своїм характером   д л я   м е н е».

«Ви ще молодий і можете в собі помилятися».

Юліян поглянув на о. Захарія. В його очах щось загоріло.

«І ще одно, отче, до чого признаюся одверто. Я загордий зі вдачі, занеподатливий, щоби бути, як-от, приміром, ви, як оповідають про вас; вашу терпеливість, безкорисність, непохитну віру, добрі людські прикмети й те, що з зерна, котре засіваєте, мусить колись лише саме добре вродити. Ви!!» — о. Захарій перервав раптом дальшу бесіду на сю тему наказуючим рухом мовчання… й спитав, чи він, Юліян, говорив коли зі своїм батьком подібно?