Вибранi новели (вид. 1928 р.)

Вночі того дня, коли сталось це люте діло, мене збудив зі сну крик на пожежу. Завіси мого ліжка були в огні. Весь дім палав. Моя жінка, служник і я сам заледве вирятувались із полум’я. Руїна зайшла цілковита. Все моє добро пішло з димом, і відтоді я віддався у власть одчаєві.

Я не настільки слабкий, щоб шукати звязків залежности між цим нещастям та моїм нелюдським учинком. Але я описую шерег фактів і хочу не пропустити в ньому жодного звена, хай і незначного. На завтра після пожежі я одвідав пожарище. Стіни, за одним винятком, упали. Цей виняток становила частина стіни, не так дуже широкої, що припадала на середину дому, там, де до неї прилягало узголов’я мого ліжка. Тинк на стіні мало піддався тут силі огню — цей факт я пояснював тим, що його недавно покладено. Перед цією стіною товпилася густа юрба, і багато людей немов роздивлялися з надзвичайною пильністю й зацікавленням на невеличку її частину. Слова «чудно!», «дивно!» та інші подібні вислови збудили в мені цікавість. Я підійшов і побачив мовби виліплену барельєфом на білій поверхні постать гігантського кота. Подібність була справді таки чудесна. На шиї йому був мотуз.

Зразу, коли я вздрів цю примару — бо я негоден вважати її за щось інше — страх і подив мої були надмірні. [Та згодом на допомогу прийшла логіка.] Я пам’ятав, що повісив кота в садку побіля дому. Коли дім зайнявся і сталась тривога, садок одразу наповнився юрбою, і хтось мусив одрізати цю звірину з дерева та кинути нею через розчинене вікно до моєї кімнати. Це, мабуть, зроблене, щоб мене збудити. Інші стіни, упавши, затиснули жертву моєї жорстокости в свіжо накладений тинк; сполучення вапна, вогню та амоніяку і довершило подобу, як я її бачив.

 Дарма, що я таким способом легко собі пояснив — розсудкові, коли не сумлінню, — щойно описаний надзвичайний факт; не минулось без того, що він таки справив на мою уяву глибоке вражіння. Місяцями не міг я укритися від привиддя цього кота, і за цей час до мене вернувся був слабий знак того, що видавалося, але не було каяттям. Я зайшов так далеко, що шкодував над утратою цієї тварини і виглядав по лихих вертепах, куди призвичаївсь тепер учащати, іншого звіря такої породи й по змозі похожого на Плутона, щоб узяти на його місце.

Однієї ночі, коли я сидів приголомшений алкоголем в одному архигидкому вертепі, мою увагу раптом привернув до себе якийсь чорний предмет, нагорі однієї із величезних кухов джину та рому, що являли собою головну обстанову кімнати. Я вдивлявся туди упірно десь кільки хвилин, і що мене тепер здивувало ― що я не бачив цього предмета доти. Я підійшов і торкнувся рукою. Це був чорний кіт — дуже великий кіт — достоту такий завбільшки, як Плутон, і цілковито до нього подібний, з одним винятком. Плутон не мав білої шерсті ніде на всім тілі; а в цього кота була велика, але невиразна біла пляма, що покривала йому мало не цілі перса.

Коли я доторкнувсь до нього, він миттю встав, голосно заворкотів, потерся об мою руку і взагалі виглядав порадуваним моєю увагою. Отже, це була саме така тварина, як я шукав. Я зразу сказав був шинкареві продати мені кота, але той не претендував на нього — зовсім не знав його — зроду перед тим його не бачив.

Я іще попестував кота, а коли зібрався додому, він виявив ніби охоту йти зі мною. Я це дозволив йому, час від часу дорогою спиняючись та гладячи його. Дійшовши мого дому, він зразу в нім освоївся і незабаром зробився великим улюбленцем моєї дружини.

Щодо мене, я скоро відчув, що в мені повстає нехіть до нього. Це було щось противне тому, що я передбачав, але ж — не знаю, як і чому — його видима приязнь до мене скоріш докучала й разила мені. Ступнево ці почуття докуки й відрази виросли в гарячу ненависть. Я уникав цієї звірини: певне, почуття сорому та пам’ять про мій давніший жорстокий учинок не дозволяли мені фізично її скривдити. Протягом кількох тижнів я ні разу не вдарив її, не вчинив ніякого іншого насильства, але помалу — дуже помалу — я дійшов того, що дивився на неї з невимовною огидою і мовчки тікав від її нелюбої присутности, мов від дихання чуми.

Що, безперечно, підсилило мою ненависть до животини, так це моє відкриття вранці, привівши його додому, що він, як Плутон, не мав одного ока. Навпаки, цей факт ще додав йому повабу в очах моєї дружини: їй, як я вже казав, в вищій мірі була властива та гуманність чуття, що колись була і моєю характерною рисою, [джерелом багатьох простих та чистих радощів].

Та що більше зростала моя відраза до цього кота, то, здавалось, міцніла його приязнь до мене. Він ходив за мною слід у слід з такою упертістю, що нелегко її з’ясувати читачеві. Де б я не сів, він розляжеться було під стільцем або ж вискочить мені на коліна, в’язнучи до мене з своїм огидним милуванням. Коли я вставав іти, воно опинялось мені між ногами і таким способом замалим не валило мене додолу або ж, чіпляючись своїми довгими й гострими пазурями за одежу, видиралось мені таким робом на груди. Під таку пору мені кортіло знищити його одним ударом, та я таки стримувався від цього, почасти з пам’яти про мій давніший злочин, але найбільше — хай уже зразу признаюся — з абсолютного жаху перед цією твариною.

Це не був певне жах перед фізичним злом — а одначе, я затрудняюся визначити його якось інакше. Мені майже сором признати — так, навіть у цій камері смертника мені майже сором признати ― що жах і боясть перед цією твариною зміцніли в мені від однієї химери — найчистішої химери, яку тільки можна собі уявити. Дружина не раз звертала мою увагу на характер згадуваного уже знаку білої шерсти, що становив єдину видиму одміну між цією дивною звіриною та тією, що я був убив. Читач пригадає, що цей знак, хоч і великий, був зразу дуже невиразний, але ступнево — ступнями майже неслідними, так що розсудок мій довго силувався відкинути це, як фантазію — він набрав нарешті чіткої виразности обрису. Це став тепер образ речи, що її я жахаюсь назвати — що за неї я над усе ненавидів і боявсь, і хотів би позбутись цієї страшної істоти, коли б тільки смів, — це був тепер, кажу, образ огидної — примарно-жахної речи — образ шибениці! ― О понуре, грізне знаряддя жаху і злочину — конання і смерти!

І направду тепер я був нещасний — поза межами суто людського нещастя. Безтямний звір, що такого ж я зневажливо знищив, безтямний звір завдавав мені — мені, людині, сотвореній на подобу Вищої істоти — таких незносних терпінь! Боже! ні дні мої, ані ночі не благословлялись тепер спокоєм! Удень це створіння не лишало мене в самоті й на мить; а вночі я схоплювався що-години, пробуджуючись від невимовно жахливих снів, щоб відчути чиєсь гаряче дихання на своїм лиці, чиюсь страшенну вагу — цього втіленого Кошмару я негоден був з себе скинути — що навік мені налягла на серце!

Під гнітом таких тортур заник у мені всякий залишок доброго. Лихі гадки стали єдиним мені товариством — найчорніші, без міри лихі гадки. Химерність мого звичайного настрою виросла в ненависть до всього світу, до всього людського роду; і для частих моїх, раптових і непогамовних, вибухів лютости, що на їх волю я сліпо тепер віддався, моя безодмовна дружина — нещасна — стала найзвичайнішою, найпокірнішою жертвою.

Одного дня ми пішли удвох за якимсь господарським ділом до льоху, під тим старим будинком, де через нашу бідність мусили жити. Кіт пустився за мною по крутих сходах і заледве не скинув мене сторч головою униз, розлютивши цим до нестями. Замахнувши сокирою й забувши в гніві той дитинний страх, що доти спиняв мою руку, я намірився був на тварину; цей удар, звичайно, був би їй фатальним, коли б тільки впав, куди я націлив. Але його запинила рука моєї дружини. Розлютившись цією перешкодою, я зробивсь навісніший демона; враз увільнив я од неї свою руку і з маху загнав їй сокиру в череп. Вона, як стояла, так і впала мертва, без єдиного стогону.

Довершивши це потворне вбивство, я зразу й цілком розважно заходився ховати тіло. Я знав, що не можу винести його з дому ні вдень, ні вночі без риску, що це помітять сусіди. Багато планів зійшло мені в мисль. Один час я був думав порізати труп на дріб’язок та знищити його вогнем. Далі рішив був викопати могилу в долівці льоху. То знов міркував укинути його до колодязя в дворі або ж запакувати звичайним способом у ящик, ніби крам який, та й покликати носильника, щоб забрав його з дому. Кінець-кінцем я натрапив на те, що видавалось мені слушнішим за всі інші наміри: я рішив замурувати тіло в льоху, так як, кажуть, середньовічні манахи замуровували свої жертви.