Над прiрвою у житi
Над прiрвою у житi читать книгу онлайн
Тільки вийшовши з друку, роман Селінджера завоював свого читача, і вже через кілька місяців займав перше місце у списку американських бестселерів.
«Над прірвою в житі» — центральний твір Селікджера. Автор вибирає форму романа-сповіді, найбільш експресивну з можливих романних форм. Сімнадцятирічний Холден Колфілд, головний герой твору, знаходячись на лікуванні у санаторії для нервовохворих, розповідає про те, що сталося майже рік назад, коли йому було шістнадцять років…
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Відчиняю двері. За порогом і справді стоїть ота повія. Спортивне пальтечко з верблюжої вовни, без капелюшка. На вигляд блондинка, але волосся, видно, перефарбоване. Одначе старою шляйкою цю не назвеш!
— Доброго здоров'я! — кажу. Та так чемно, слухайте!
— Це про вас казав Моріс? — питає. Вигляд у каналії не вельми привітний.
— Хто — ліфтер?
— Угу, — каже.
— Так, про мене. Може, ввійдете? — питаю. Я почував себе дедалі невимушеніше. Не брешу.
Вона ввійшла, одразу скинула пальто й пошпурила його на ліжко. Під пальтом зелена сукня. Потім сідав якось так бочечком на стілець біля письмового столу й заходжується гойдати ногою. Перекинула, каналія, ногу на ногу й сидить, погойдує: вниз — угору, вниз — угору. Т так первується! На повію навіть не схоже. Серйозно кажу. Мабуть, через те, що зовсім ще молоденька. Десь мого віку. Я сів у велике крісло поруч і запропонував їй сигарету.
— Не курю, — каже. Голосок такий тонюсінький-тонюсінький, ледве й чути. А от спасибі казати не вміє, коли їй що-небудь пропонують. Видно, її цього не навчили.
— Дозвольте відрекомендуватися, — кажу. — Мене звати Джім Стіл.
— Годинник маєш? — питає. їй, звісно, один чорт, як там мене звати. — Слухай, а скільки тобі, до речі, років?
— Мені? Двадцять два.
— Ага, бреши товще!
Оце сказонула! Як школярка, їй-богу. Я думав, така повія кине: «Дідька лисого!» або: «Чорта з два!» — а вона: «Ага, бреши товще!»
— А вам же скільки? — питаю.
— Стільки, скільки треба! — відрубала вона. Ще й дотепи відпускає, каналія! — Годинника маєш? — питає вдруге, а тоді раптом устає і стягує через голову сукню!
Скинула сукню, стоїть, а мені якось так чудно, ніяково! Я ж не думав, що вона почне так одразу. Я розумію: коли перед тобою раптом починають стягувати через голову сукню, ти повинен уже весь аж горіти і т. ін. Але я ніякого вогню в собі не відчував. Навпаки, все це мене швидше пригнічувало, ніж розпалювало.
— Чуєш, ти маєш годинника?
— Ні-ні, не маю, — кажу. Слухайте, ох і ніяково ж мені стало! — А як вас звати? — питаю.
А вона стоїть переді мною в самій рожевій комбінашці. Страшенно незручно мені було. Слово честі.
— Санні. То що, поїхали?
— Може, спершу трохи побалакаємо? — питаю. Теж придумав ідею! Дитячий садок. Але ж я почував себе збіса ніяково. — Ви дуже поспішаєте?
Вона глянула на мене, мов на божевільного.
— Якого чорта? Про що тут розбузикувати? — каже.
— Та не знаю. Ні про що. Просто я подумав, може, вам скортить трохи погомоніти…
Вона знов сіла на стілець біля столу. Видно, не до шмиги їй усе це було. Сидить і знов ногою погойдує. Слухайте, ох і нервова ж попалася!
— Може, візьмете сигаретку? — забув к дідьку, що вона ж не курить.
— Я не курю. Знаєш, ти як хочеш побалакати, то давай балакай. А то мені немає коли.
Та якби ж знаття, про що з нею балакати! Може, думаю, поцікавитись, як вона стала повією абощо? Але я побоявся питати. Однаково нічого, мабуть, не скаже.
— А ви самі не з Нью-Йорка? — питаю нарешті. На більше я не спромігся.
— Ні, я з Голлівуду, — каже. Потім устає і підходить до ліжка, де кинула сукню. — В тебе є плічка? А то ще сукня помнеться. Вона щойно з чистки.
— Аякже! — поквапився відповісти я. І так зрадів, що нарешті можна підхопитись і знайти собі роботу! Я взяв сукню й повісив її в шафу. Аж дивно якось. Коли я чіпляв сукню, мені стало чомусь сумно. Я уявив собі, як оця дівчина входить до магазину, купляє сукню, і ніхто там навіть не здогадується, що вона повія і т. ін. Продавець, мабуть, подумав, що вона порядна дівчина — купляє ж сукню. Сумно мені зробилося, аж страх — сам не знаю чому.
Потім я знову сів і спробував повернутися до нашої розмови. Але співрозмовниця в мене була нікудишня.
— А ви щовечора працюєте? — промовив я і відразу зрозумів, що моє запитання ідіотське.
— Угу, — каже і все ходить по кімнаті — туди-сюди, туди-сюди. Взяла зі столу меню, читає.
— А що ви робите вдень?
Вона стенула плечима. Плечі такі худенькі-худенькі.
— Сплю. В кіно йду. — Вона поклала меню і звела на мене очі. — Чуєш, то що? Не можу ж я цілу…
— Ви розумієте, — перебив я її,— щось кепсько я себе сьогодні почуваю. Важка ніч була. Слово честі. Я вам, звичайно, заплачу тощо, але ви не дуже заперечуватимете, якщо сьогодні нічого не буде? Як ви на це?
Вся річ у тім, що мені просто нічого не хотілося. Якщо вже казати правду, то все це мене швидше пригнічувало, ніж збуджувало. Мене пригнічувала вона. Ота її зелена сукня в шафі, і взагалі. А крім того, я і в думці не припускав, що це можна робити з людиною, яка цілісінький день просиджує в отому ідіотському кіно. Слово честі, і в думці не припускав.
— А вона підходить до мене й дивно так поглядає, ніби мені не вірить.
— А що таке?
— Та нічого такого. — Слухайте, я вже й сам почав нервуватися! — У мене, бачте, зовсім недавно була операція.
— Та ну?! Де?
— Та, як там її, на клавікорді.
— Та ну?! А де ж у біса та клавікорда?
— Клавікорда? Розумієте, вона, по суті, у спинному мозку. В самому низу спинномозкової каналу.
— Та ну?! — каже. — Кошмар! — А тоді бере, каналія, й сідає мені на коліна! — Пупсику! — каже.
Вона так мене рознервувала, що я молов уже чортибатька-зна-що.
— Я ще й досі не видужав, — кажу.
— А ти схожий на одного актора з кіно. Знаєш? Як там його… Та ти знаєш, про кого я. Як же його в чорта звати?..
— Не знаю, — кажу. Бачу, вона й не збирається, каналія, злазити з моїх колін.
— Та чого там не знаєш! Він ще грав в отому фільмі з Мелвіном Дугласом. Отой, що був молодшим братом Мелвіна Дугласа. Пригадуєш? Ну той, котрий випав з човна. Та ти знаєш, про кого я!
— Ні, не знаю. Я взагалі намагаюся не ходити в кіно. Коли бачу — вона вже починає дозволяти собі зі мною
чортзна-що. Вульгарно так, і взагалі.
— Може, не треба, га? — питаю. — Немає в мене настрою, я ж вам казав. Я щойно після операції.
З моїх колін вона не злізла, тільки глипнула на мене такими злющими очима та й каже:
— Слухай, я вже спала, а цей прицюцькуватий Моріс узяв і розбуркав мене. Ти що, думаєш, я…
— Я ж бо сказав, я вам заплачу — за те, що прийшли, і взагалі. Слово честі, заплачу. Грошей у мене слава богу. Бо мені недавно робили дуже серйозну операцію і, вважайте, я ще й досі…
— То на якого ж чорта ти сказав отому прицюцькуватому Морісові, що тобі потрібна дівчинка, га? Коли тобі недавно чикрижили оту твою розтриклятущу… як її там? На якого ж чорта?
— Ну, мені здалося, що я почуватиму себе багато краще. А виходить, трохи помилився. Серйозно кажу. Вибачте. Якщо ви на хвилинку встанете, я візьму ґаманець. Устаньте, будь ласка.
Вона була зла, як собака, але з колін моїх усе ж таки встала. Я взяв із шифоньєрки гаманець, дістав п'ять доларів і дав їй.
— Велике вам спасибі,— кажу. — Величезне спасибі!
— Тут п'ять. А треба десять.
Бачу, щось тут не те. Недаремно я потерпав, що чимсь таким воно й скінчиться. Чула моя душа.
— Моріс сказав, що п'ять, — відповів я. — Він сказав: до ранку — п'ятнадцять, а за раз — тільки п'ять.
— Десять за раз.
— Він сказав: п'ять. Вибачте, їй-богу, вибачте, але більше я не дам.
Вона стенула плечима — точнісінько, як кілька хвилин тому, а тоді таким крижаним голосом процідила:
— Зробіть ласку, подайте мені сукню! Чи, може, вам це занадто важко?
От дівчина — жах! Голосок тонюсінький, а як сказоне що-небудь, аж мороз поза шкірою йде. Якби це була товста, стара й уся наквацьована вішалка, то не так би наводила страх.
Я підійшов до шафи й дістав сукню. Натягла вона її, потім узяла з ліжка пальто.
— Ну, бувай, гнидо пузата! — каже.
— Бувайте! — кажу. Дякувати їй чи там що я вже не став. І правильно зробив.