Прогулянка

«Ви можете поклястися, що це найпопулярніша книжка року?»

«Безсумнівно — так».

«І ви можете стверджувати, що цю книжку треба прочитати обов’язково?»

«Так, обов’язково».

«І вона до того ж дійсно хороша?»

«Це запитання вже цілком зайве, та навіть і некоректне!»

«Щиро вам дякую», — сказав я холоднокровно, кладучи на місце абсолютно рекордну за популярністю книжку, що її мусив би обов’язково прочитати кожен, — і без галасу вийшов з приміщення, не проронивши жодного слова більше. «Неосвічений темний невіглас!» — закричав мені вслід книгар зі слушним і глибоким обуренням. Не заводячи з ним суперечки, я преспокійно рушив далі — а саме (на цьому я зупинюся детальніше і викладу ситуацію зрозуміліше) в напрямку сусідньої імпозантної будівлі — банку.

Туди я збирався завітати, щоб отримати вичерпну довідку щодо деяких цінних паперів. «Буду проходити поруч — заскочу на хвилинку до фінансових експертів, — думав я собі чи навіть і нашіптував, — обговорю з ними деякі справи й поставлю запитання, що їх варто вимовляти лише тихцем; ідея чудова, і сприймуть її відповідно».

«Дуже гарно і вельми доречно, що ви зайшли до нас власною персоною», — мовив до мене з віконця якнайприязнішим тоном відповідальний службовець і, всміхаючись дещо хитрувато, але водночас цілком люб’язно та життєрадісно, додав:

«Як я вже щойно зауважив, добре, що ви тут. Ми саме готувалися звернутись до вас письмово аби сповістити, — на щастя, тепер це може відбутись і в усній формі — про безумовно приємну для вас подію: у зв’язку з розпорядженням певного товариства чи навіть гуртка вочевидь позитивно до вас налаштованих, добросердих і людяних дам наш заклад записав вам навіть не в дебет, а навпаки — сповіщаємо це зі ще більшою приємністю — у кредит

факт чого ми вам підтверджуємо і всіляко вас заохочуємо, коли ваша на те ласка, чимшвидше занотувати це у своїй голові чи де вже вам буде зручніше. Сміємо припускати, що такого штибу надходження мало б вас вельми втішити; щиро зізнаючись, ви справляєте враження, яке — дозволимо собі цю заувагу — з ледь не максимальною однозначністю вказує на пильну потребу з вашого боку такої делікатної й за своєю природою благодійної підтримки. Віднині ці гроші у вашому розпорядженні. Цієї миті можна побачити, як вашим обличчям, усіма його рисами заволодіває велика радість. Ваші очі сяють; ваші вуста знову намагаються всміхнутися, чого з ними, напевно, вже довший час не траплялося з огляду на дошкульний тиск постійних нестач і клопотів та пов’язане з ним перебування у переважно похмурому настрої, з огляду на який тінь від лихих і печальних думок не могла не затьмарювати ваше чоло. Тож тепер потирайте руки від задоволення і радійте: кілька шляхетних, сповнених добротою діячок, мотивованих піднесеними ідеями, що втамовувати чужі страждання — красиво, а допомагати іншим у біді — правильно, не обійшли своєю турботливою згадкою й бідного та не зовсім успішного поета (яким ви, коли не помиляюсь, є), що аж так потребує допомоги. З нагоди того факту, що знайшлося кілька людей, які зволили пам’ятати і про вас, як і тієї обставини, що не всі сучасники однаково байдуже ставляться до всіляко зневаженого поетового існування, прийміть наші вітання».

«Грошову суму, що так несподівано переказано мені стараннями добросердих жіночих чи, краще сказати, феїних рук, — мовив я, — мені хотілося б задля найбільшої певності лишити тут у вас, позаяк саме ви здатні забезпечити для неї необхідне вогнетривке та крадіжковідпорне устаткування, створене для того, щоб уберегти будь-який скарб від можливого знищення або зникнення. Крім того, ви нараховуєте відсотки. Чи можу просити вас про квитанцію? Наскільки я розумію, в мене є можливість у будь-яку хвилину на власний розсуд і за потребою знімати з великої суми менші? При цьому я хочу наголосити, що я ощадливий. Я зможу розпоряджатися своїм дарунком як суб’єкт солідний і свідомий доцільності власних рухів — себто надзвичайно обережно. А ласкавим пожертводавицям я сформулюю свою подяку в особливому вдумливо-чемному листі, до написання якого, щоб не затягувати справу й жодним чином про неї не забути, збираюся приступити вже завтра вранці. Ваше уявлення про мою начебто бідність, яке ви щойно висловили з такою прямотою, швидше за все базується на загалом слушних спостереженнях. Однак цілком достатньо того, що я сам знаю, що знаю, і що саме я той, хто найкраще підготовлений у питаннях моєї власної особи. Зовнішній вигляд, пане, часто обманює, а скласти собі оцінку певної людини найкраще може вона сама. Чоловіка, що вже деякі речі в житті побачив і пережив, ніхто не може знати так добре, як він сам. Свого часу я бувало блукав у туманах під тягарем із тисяч хитань і труднощів, часто почуваючись до жалюгідності покинутим. Однак мені здається, що боротися — це красиво. Не радощі й задоволення прикрашають людину. Пишатися і в глибині душі радіти за себе їй дозволяють мужньо подолані перешкоди і терпляче витримані страждання. Але про це не надто випадає довго розводитися. Де той балакун, що в житті не почувався безпорадним, і де людська істота, чиї сподівання, плани та надії протягом хоча б одного року не зазнавали цілковитих руйнувань? Де та душа, чиї прагнення, сміливі бажання, солодкі й високі уявлення про щастя сповнювалися цілком, нічого при цьому вимушено не втративши?»

Мені було виписано і вручено квитанцію щодо однієї тисячі франків, на що пан солідний вкладник і власник окремого банківського рахунку (я власною персоною) зміг розвернутись і відкланятися. Серцем радіючи з приводу такого, мов манна небесна, казкового й неочікуваного капіталу, я вибіг із банківської зали на свіже повітря і продовжив свій похід.

Оскільки в цей момент нічого нового чи мудрого не спадає мені на думку, я хочу, можу і, сподіваюся, смію повідомити, що в кишені я ніс бентежне і миле запрошення від пані Ебі. Напис на картці якнайвідданіше закликав і всіляко заохочував мене рівно о пів на першу з’явитися на скромний обід. Я твердо вирішив дослухатися до заклику і прибути до згаданої вельмишановної пані о визначеній порі.

А що й ти, прихильний читачу, завдаєш собі клопоту, щоб у ногу з автором і вигадником цих рядків маршувати вперед у світлий та приязний ранковий простір, не кваплячись, а якраз навпаки — розмірено, діловито, рівно, статечно і стримано, то ми з тобою разом досягаємо пекарні із золотими літерами, що її ти вже було зауважив, і там, перед нею, відчуваємо наглу потребу вражено спинитися, щоб виявити своє вкрай неприємне здивування такою простацькою марнотратністю і якнайтісніше з нею пов’язаним нівеченням любого серцю краєвиду.

Я спонтанно вигукнув: «Боже милий, ну як чесній людині не обуритися на вигляд отакого фірмового варварства в золоті, що накладає на всю околицю відбиток самолюбства, жадібності, вбогості й цілком неприкритого душевного здичавіння! Ну хіба мусить простий і порядний пекар виставляти себе з такою пишністю, виблискуючи під сонцем безглуздим сріблом і золотом, ніби який князь або сумнівної репутації кокетка? Та хай би він місив і випікав свій хліб із честю та розсудливою скромністю! Яким же звихнутим починає ставати цей світ, що в ньому нам ще доведеться пожити, коли громада, сусіди і публічна думка не тільки не засуджують, але й, на жаль, усіляко схвалюють подібну образу доброго смаку, здорового глузду, практичності, краси і пристойності; образу, яка хворобливо надимається, корчить на собі сміховинно-люмпенську гримасу і з віддалі ста чи й більше метрів серед білої днини верещить: «Ось він — я! В мене стільки-то і стільки грошей, і я можу собі дозволити це відразливе викаблучування. Я, щоправда, з цією своєю бридкою розкішшю цілком очевидний бовдур і йолоп, і позбавлений будь-якого смаку шалапут, але моїх дурощів ніхто мені не заборонить». Чи оці золоті, видні здалека через огидне своє блищання літери мають хоч якийсь прийнятний і чесно виправданий стосунок до хліба, хоч якусь розумну спорідненість із ним? Та де там! Але потворні зарозумілість і чванство, прийшовши котроїсь години в цей світ у якомусь його загумінку, почали просувати себе в ньому і розростатися, ніби гідна прокльонів та оскаржень жахна повінь — цілий потоп із непотребу, сміття і глупоти, що заливає собою все на світі включно з добрим колись пекарем, щоб зіпсувати йому колишній добрий смак і збаламутити вроджену невибагливість. Багато я дав би, навіть свою ліву руку чи ліву ногу, за те, щоб цією жертвою відновити на світі старе добре відчуття честі, задоволення старою доброю достатністю, повернути суспільству і країні оті порядність і скромність, які, на превеликий жаль усіх позитивно налаштованих людей, було безперечно втрачено. До дідька з нікчемним прагненням здаватися чимось більшим, ніж ти є. Це справжня катастрофа, від якої землею ширяться війни, смерть, нужда, ненависть, біль і яка на всьому, що існує, насаджує прокляту маску люті й підлості. Тому я й хочу, щоб жоден ремісник не робив із себе месьє, а жодна проста жіночка — мадам. Але нині все хоче блищати, миготіти, бути новим, гарним і модним, бути месьє, бути мадам — жах і тільки. Хоч, може, з часом воно все так само зміниться. Я дуже на це сподіваюся».