Твори в 4-х томах. Том 4

Це приблизно означало: «Добре ми з ними зчепилися», або: «Гарно ми їх урізали», — а якщо точніше пояснювати значення «accrochage», то це те, що трапляється, коли дві машини зчепляться бамперами.

Я закричав: «Добре! Добре!»

На що молодий французький лейтенант, який, судячи з вигляду, не часто потрапляв в «accrochages», a насправді міг пережити їх сотні, спитав:

— Хто ви такий і що ви в чорта робите в нашій колоні? — Я військовий кореспондент, мосьє, — відповів я. Лейтенант закричав:

— Поки не пройде колона, не пропускайте ніяких військових кореспондентів! Особливо цього.

— Слухаюсь, лейтенанте, — промовив військовий поліцейський. — Я не спускатиму з них очей.

— І цей партизанський набрід теж, — наказав лейтенант. — Нікого з них не пропускати, поки не пройде вся колона.

— Лейтенанте, — сказав я. — Набрід щезне з ваших очей, як тільки закінчиться цей невеличкий «accrochage» і пройде колона.

— Що значить «цей невеличкий «accrochage»? — запитав він, і в його голосі почулась ворожість.

Разом з колоною нас все одно далі не пропускали, тому я вдався до обхідного маневру і почвалав багнистою дорогою до якогось заїзду. Там сидів гурт партизанів, які весело співали у товаристві гарненької іспанки з Більбао, яку я останнього разу бачив на знаменитому дозорному посту біля міста Коньєр. В це місто ми заходили кожного разу, коли його залишала дозорна машина німців, а вони, в свою чергу, поверталися туди, як тільки ми звільняли дорогу. Та дівчина з п'ятнадцяти років завжди була там, де воювали, і завжди випереджала війська. Ні вона, ні партизани зовсім не зважали на «accrochage».

Партизанський командир К. сказав мені:

— Випийте цього чудового білого вина.

Я зробив великий ковток із пляшки, і виявилося, що це дуже міцний лікер з присмаком апельсинів, і називався він «Гран Марньє».

Повз нас пронесли на носилках пораненого.

— Ось погляньте, — сказав якийсь партизан. — Ці військові весь час мають втрати. Чому вони не дозволяють нам іти вперед по-розумному?

— О'кей, о'кей, — мовив другий партизан, у спецівці американського солдата і з пов'язкою «francs-tireurs» [203] на рукаві. — Ти що, забув про наших товаришів, які загинули вчора на шосе?

— Але ж сьогодні ми вступаємо в Париж, — обізвався третій.

— Давайте повернемося назад і спробуємо пробратися через Ле-Кріст-де-Сакле, — запропонував я. — Тут уже діє наказ, і нас однаково не пропустять далі, поки не пройде колона. Дороги кругом розвезло. Легкі машини ще якось пройдуть, а вантажна застряне й зіпсує усе діло.

— Можна спробувати в обхід путівцями, — обізвався партизанський командир К. — Відколи це ми мусимо плестись за колоною.

— Гадаю, що найкраще повернутися до Шатофора, — відповів я. — Може, так буде швидше.

На перехресті біля Шатофора ми зустріли полковника Б. і командира А., які відірвались від нас ще до того, як ми потрапили в «accrochage», і розповіли їм про чудову сутичку на дорозі. На пшеничному полі артилерія й досі вела вогонь, а обидва доблесні офіцери тим часом пообідали на якійсь фермі. Французькі солдати з цієї ж колони палили дерев'яні ящики з-під артилерійських снарядів. Ми зняли мокру одежу й висушили її над багаттям. Тим часом стали надходити німецькі полонені, і офіцер з колони попросив нас послати партизанів туди, де щойно здалася в полон група німців, які ховалися в копицях пшениці. Партизани доставили їх по-військовому, цілими й неушкодженими.

— Це ж безглуздя, капітане, — сказав найстарший партизан в групі. — Тепер комусь доведеться їх годувати.

Полонені казали, що вони чиновники із Парижа і що їх привезли на позиції тільки о першій годині ночі.

— І ви вірите цим теревеням? — запитав літній партизан.

— Могло бути й так. Вчора їх тут не було, — відповів я.

— Гидко дивитися на всі ці армійські дурощі, — вів далі партизан. Він мав сорок один рік і вирізнявся худим гострим обличчям з ясними голубими очима й скупою, але гарною усмішкою. — Ці німці закатували й розстріляли одинадцять душ із нашої групи. Мене били й копали ногами, і розстріляли б, якби знали, хто я. А тепер нас примушують дбайливо охороняти їх, та ще й поважати.

— Це не ваші полонені, — пояснив я. — їх взяла в полон армія.

Дощ перейшов у мряку, а згодом і зовсім випогодилось. Полонених відправили до Рамбуйє у великому німецькому ваговозі, що його високий керівник підпілля цілком справедливо хотів на якийсь час забрати з колони. На перехресті ми пояснили військовому поліцейському, де ваговоз зможе приєднатися до нас знову, і поїхали вслід за колоною.

Ми догнали танки на путівці з того ж самого боку автостради Версаль — Париж і разом з ними проїхали порослу густим лісом долину, а потім вибралися на зелені поля, серед яких височів старовинний замок. Ми бачили, як танки знову розвернулися в бойові порядки, наче вівчарки, що ведуть отару овець. Поки ми їздили назад, щоб з'ясувати, чи вільна дорога через Ле-Кріст-де-Сакле, вони встигли дати ще один бій, і ми поминули спалений танк і трьох убитих німців. Одного було так розчавлено, що ні в кого не лишилося сумнівів щодо могутності танків, коли їх використовують як належить.

На шосе Версаль — Віллакубле колона просунулась за розбитий аеродром до перехрестя поблизу Порт-Кламара. Тут під час зупинки колони прибіг француз і повідомив, що на дорозі до лісу він бачив невеликий німецький танк. Я подивився на дорогу в бінокль, але нічого не помітив. Тим часом німецька машина, що виявилася не танком, а броньованим джипом з кулеметом і 20-міліметровою гарматою, розвернулась у лісі й рвонула в наш бік, обстрілюючи перехрестя.

Всі почали стріляти по джипу, але він знов розвернувся і зник у лісі. Арчі Пелкі, мій шофер, вистрілив двічі, але не був упевнений, що поцілив. Двоє наших були поранені; їх віднесли за будинок, що стояв на розі, щоб надати першу допомогу. Знову почалась стрілянина, і партизани повеселішали.

— Ми ще матимемо добру роботу. Добра робота попереду, — сказав партизан з гострим обличчям і ясними голубими очима. — Щастя, що хоч трохи тієї наволочі тут залишилось.

— Гадаєте, у нас ще буде нагода повоювати? — запитав партизан К.

— Звичайно, — відповів я. — Хтось із них обов'язково залишиться в місті.

В ту хвилину особисто моїм бойовим завданням було дійти до Парижа живим. Ми вже достатньо підставляли свої голови під кулі. Париж і так візьмуть. Тепер, під час вуличних боїв, я завжди шукав якнадійніше укриття, водночас дбаючи, щоб хтось прикривав позад мене сходи, щоразу як ми заходили в особняки або в під'їзди великих будинків.

Тепер на наступ колони варто було подивитись. Ось перед нами барикада з повалених дерев. Танки обходять їх або розкидають, як слони розкидають колоди. Ось танки врізаються в барикаду з старих машин і трощать її на ходу, а за ними, зачепившись розбитим бампером за гусениці, волочиться якийсь драндулет. Танки, безпомічні і вразливі в чагарниках, де вони — легка здобич протитанкових гармат, гранатометів і, зрештою, кожного, хто їх не боїться, тепер трощили усе довкола, наче п'яні слони в туземному селі.

Попереду ліворуч від нас горів німецький склад боєприпасів. Вибухали кольорові зенітні снаряди, безперервно тріщали й бахкали 20-міліметрівки. А коли полум'я розгорілося, почали вибухати більші снаряди, і це стало схоже на справжнє бомбардування. Арчі Пелкі кудись запропастився, але згодом виявилося, що він поїхав до складу з боєприпасами, вирішивши, що там зав'язався бій.

— Там нікого не було, Папа, — пояснив він. — Просто горіла купа боєприпасів.

— Нікуди більше не відлучайся, — сказав я. — А раптом нам треба буде їхати?

— О'кей, Папа, Вибач, Папа. Я розумію, Папа. Але ж, містер Хемінгуей, я поїхав туди з «frère», моїм братом, бо він, здається, сказав, що там іде бій.

— Хай йому біс! — відповів я. — Партизани тебе геть зіпсували.

Поки ми проїжджали повз склад, де рвалися боєприпаси, Арчі — яскраво-руде волосся, шість років служби в армії, вибитий передній зуб і чотири французьких слова в запасі, — який уже мав побратима в партизанському загоні, реготав, коли величезний снаряд з виттям злітав у повітря.