Навколо свiту за вiсiмдесят днiв

Уся ця панорама стрімко пролітала за вікном, і хмари білої пари часто приховували від очей окремі її деталі. Мандрівники ледве встигли розрізнити форт Чунар, що за двадцять миль на південний схід від Бенареса, стародавню цитадель раджів Біхара, Газіпур і розміщені там великі фабрики трояндової води й олії, а також могилу лорда Корнвалліса, що здіймається над лівим берегом Ґанґу. Перед ними промайнули укріплене місто Буксар, Патна, великий промисловий і торговельний центр, головний ринок опіуму, а також найбільш європеїзоване місто Монґхір, що скидається на Манчестер чи Бірмінґем і славиться своїми чавуноливарними заводами й фабриками, де виготовляють різноманітні знаряддя й холодну зброю; їхні високі труби поганили небо Брами димом і кіптявою.

Настала ніч; потяг мчав на всіх парах під супровід ричання тигрів і ведмедів та завивання вовків, нажаханих локомотивом; тепер уже неможливо було розгледіти чудес Бенґалії: ні Ґолконди, ні руїн Ґура, ні Муршидабада, що був колись столицею, ні Бурдвана, ні Хуглі, ні Шандернагора, цього французького пункту на території Індії, де Паспарту з гордістю побачив, як майорить прапор його батьківщини!

Нарешті о сьомій годині ранку прибули до Калькутти. Пароплав, що вирушав до Гонконга, знімався з якоря лише опівдні. У розпорядженні Філеаса Фоґґа залишилося ще п’ять годин.

За розкладом наш джентльмен мав прибути в столицю Індії 25 жовтня, на двадцять третій день після свого від’їзду з Лондона. Він приїхав туди точно в призначений день. Отже, не спізнився й не прибув раніше терміну. Два дні, які він виграв, подорожуючи з Лондона до Бомбея, були втрачені під час переїзду через Індію з відомих нам причин. Та, напевно, Філеас Фоґґ про це не шкодував.

Розділ п’ятнадцятий,

Потяг зупинився на вокзалі. Паспарту вийшов із вагона першим, за ним — містер Фоґґ, який допоміг зійти на перон своїй молодій супутниці. Філеас Фоґґ вирішив одразу ж податися на пакетбот, що прямує до Гонконга, аби зручно влаштувати місіс Ауду — поки їй загрожує небезпека, він не хотів залишати її саму.

Коли містер Фоґґ виходив із вокзалу, до нього наблизився полісмен і запитав:

— Містер Філеас Фоґґ?

— Так.

— А цей чоловік — ваш слуга? — додав полісмен, показуючи на Паспарту.

— Так.

— Прошу обох піти зі мною.

Містер Фоґґ жодним жестом не виказав свого подиву. Поліцейський був представником закону, а для всякого англійця закон — святиня. Паспарту, як справжній француз, спробував був розумувати, але полісмен торкнувся його своїм жезлом, і містер Фоґґ зробив своєму слузі знак підкоритися.

— Чи може ця пані супроводжувати нас? — запитав містер Фоґґ.

— Може, — відповів полісмен.

Поліцейський провів містера Фоґґа і його супутників до чотиримісного екіпажу, запряженого парою коней. Рушили. Під час переїзду, що тривав двадцять хвилин, ніхто не промовив жодного слова.

Екіпаж спочатку перетнув «чорне місто» — вузенькі вулички, захаращені халупами, де тулилися брудні й обірвані люди — різноплемінне населення цих кварталів. Потім він проїхав європейське місто з цегляними будинками й кокосовими пальмами обабіч дороги; тут, незважаючи на ранковий час, проїжджали елегантні вершники й рухалися розкішні карети.

Екіпаж зупинився перед непоказним будинком. Полісмен висадив своїх бранців — саме так їх можна було назвати — і провів у кімнату із ґратами на вікнах. Потім він оголосив:

— О пів на дев’яту ви постанете перед суддею Обадія!

По цих словах він вийшов і замкнув двері.

— Ну от! Нас заарештовано! — вигукнув Паспарту, опускаючись на стілець.

Місіс Ауда, марно намагаючись приховати хвилювання, звернулася до містера Фоґґа:

— Наші шляхи мають розійтися, пане! Вас переслідують через мене! За те, що ви мене врятували!

Філеас Фоґґ коротко відповів, що це неможливо. Переслідувати в справі «сутті»! Немислимо! Тут якась помилка. Містер Фоґґ запевнив, що за будь-яких обставин не покине молодої жінки й супроводжуватиме її до Гонконга.

— Але пароплав відходить опівдні! — зауважив Паспарту.

— Ми ще до полудня будемо на пароплаві, — відповів незворушний джентльмен.

Це було сказано так переконливо, що Паспарту мимоволі повторив про себе:

— Чорт забирай! Ну, звичайно! Ще до полудня будемо на пароплаві! — Та він зовсім не був у цьому впевнений.

Пів на дев’яту двері кімнати відчинилася. З’явився полісмен і провів арештованих у сусіднє приміщення. Це був зал суду, наповнений численною публікою, що складалася з європейців і місцевих жителів. Містер Фоґґ, місіс Ауда й Паспарту сіли на лаву перед підвищенням, призначеним для судді й секретаря.

Майже одразу в супроводі секретаря ввійшов і сам суддя Обадія. Це був огрядний, зовсім круглий чоловік. Він зняв із цвяха одну з перук і спритно надягнув її собі на голову.

— Слухається перша справа, — оголосив він.

Але раптом він підніс руку до голови й вигукнув:

— Еге! Та це ж не моя перука!

— Ваша правда, містере Обадія, — це моя, — сказав секретар.

— Любий містере Ойстерпуф, невже ви думаєте, що суддя може винести правильний вирок у перуці секретаря?

Відбувся обмін перуками. Під час усього цього дійства Паспарту згоряв од нетерпіння — йому здавалося, що стрілка величезного годинника, який висів у залі суду, з шаленою швидкістю рухається по циферблаті.

— Слухається перша справа, — повторив суддя.

— Філеас Фоґґ! — оголосив секретар Ойстерпуф.

— Я, — відповів містер Фоґґ.

— Паспарту!

— Тут! — відгукнувся Паспарту.

— Чудово! — почав суддя. — Ось уже два дні, як вас шукають у всіх поїздах, що прибувають із Бомбея.

— Але в чому нас звинувачують? — нетерпляче перебив Паспарту.

— Ви зараз довідаєтеся про це, — відповів суддя.

— Пане, — почав Філеас Фоґґ, — я британський громадянин і маю право…

— До вас нешанобливо поставилися? — запитав суддя.

— Аж ніяк.

— Чудово! Викличте позивачів.

За наказом судді двері розчинили навстіж, і пристав увів у залу трьох індійських жерців.

— Так я й думав! — прошепотів Паспарту. — Це ті самі мерзотники, що хотіли спалити нашу молоду пані.

Жерці постали перед суддею, і секретар голосно зачитав їхню скаргу на Філеаса Фоґґа і його слугу, яких звинувачували у блюзнірському оскверненні брамінського святилища.

— Ви чули? — запитав суддя Філеаса Фоґґа.

— Так, — відповів містер Фоґґ, поглянувши на годинника, — чув і визнаю.

— То ви визнаєте?..

— Так, визнаю і чекаю, аби ці три жерці у свою чергу зізналися в тому, що вони мали намір зробити в пагоді Пилладжі.

Жерці перезирнулися. Вони, здавалося, нічого не зрозуміли зі слів обвинуваченого.

— Саме так, — нетерпляче втрутився Паспарту, — у тій самій пагоді Пилладжі, перед якою вони збиралися спалити свою жертву!

Знову цілковита розгубленість жерців і превелике здивування судді Обадія.

— Яку жертву? — запитав він. — Кого спалити? У самому центрі Бомбея!

— Бомбея? — вигукнув Паспарту.

— Так. Адже йдеться не про пагоду Пилладжі, а про пагоду Малабар-Гілл у Бомбеї.

— Як речовий доказ представлені черевики святотатця, — додав секретар, ставлячи на стіл пару взуття.

— Мої черевики! — крикнув Паспарту, який був до того здивований, що не міг стримати мимовільного вигуку.

Можна здогадатися, яка плутанина була в думках і пана, і його слуги. Вони давно забули про випадок у бомбейській пагоді, і раптом він привів їх на лаву підсудних тут, у Калькутті.

Річ у тім, що детектив Фікс оцінив весь зиск, який він міг мати зі злощасного вчинку паспарту. Відклавши свій від’їзд на дванадцяту годину, Фікс запропонував жерцям Малабар-Гілла пораду й допомогу. Він пообіцяв їм домогтися великого відшкодування за порушення святості храму, добре знаючи, що англійський уряд суворо ставиться до таких провин, і найближчим поїздом вирушив із жерцями слідом за осквернителями. Через затримку, спричинену порятунком молодої вдови, Фікс і його індуси прибули до Калькутти раніше за Філеаса Фоґґа й Паспарту, яких попереджена телеграмою місцева влада мала затримати при виході з вагона. Можна собі уявити, як розсердився Фікс, коли довідався, що Філеас Фоґґ ще не приїхав у столицю Індії. Він вирішив, що його злодій зійшов на одній зі станцій Індійської залізниці і зник у північних провінціях.