Над прiрвою у житi

Одначе я не пошкодував. Слухайте, ох і танцювала ж ота білява! Рідко мені доводилося з такою танцювати. Буває, подивишся отак на дівчину — дурепа дурепою, а вийде танцювати — богиня. А часом трапиться дівчина й розумна, а запросиш до танцю — або всю дорогу тягне тебе за собою, або танцює так, що краще вже сидіти з нею за столиком та дудлити.

— А ви класно танцюєте, — кажу я білявій. — Вам треба на сцену. Серйозно. Якось я танцював з однією з театру, але у вас виходить удвічі краще. Ви коли-небудь чули про Марко й Міранду?

— Га? — питає. Вона навіть не слухала мене. Весь час крутила головою на всі боки.

— Кажу, ви чули коли-небудь про Марко й Міранду?

— Не знаю. Ні. Не знаю.

— Це така танцювальна пара. Міранда, звісно, танцювати вміє, але щоб дуже здорово, то ні. Робить усе як треба, а проте не дуже здорово. Знаєте, коли дівчина показує в. танцях високий клас?

— Що кажете? — перепитує білява. Вона взагалі мене не слухала. її цікавило те, що діялося довкола.

— Кажу, знаєте, коли дівчина показує в танцях високий клас?

— А-а…

— Ось бачите: поклав я руку вам на талію. І коли я під рукою нічого не відчуваю — ні спини, ні того, що нижче, ні як ви переставляєте ноги, нічого, — виходить, ви показуєте високий клас.

Але вона не слухала. Тоді я теж вирішив її проігнорувати. Танцюємо собі й обоє мовчимо. Боже, але ж як та дурепа танцювала! Бадді Зінгер зі своєю задрипаною гопкомпанією саме шкварив «І тільки це одне» — таку річ не вдавалося спаскудити навіть їм. Шикарна музична. Танцював я просто, без вихилясів — ненавиджу, коли хлопці починають, бува, під музику викаблучуватись, — але біляву добряче викрутив, і вона прекрасно слухалась. Сміх, та й годі. Я собі гадав, що їй теж приємно танцювати, поки вона, дурепа, не бовкнула:

— А ми з дівчатами вчора ввечері бачили Пітера Лорре! Кіноактора. Живого! Він купляв газету. Ото клас!

— Пощастило вам, — кажу. — Оце пощастило! Це ж треба!

Ну, хіба не ідіотка! Але ж як танцювала! Я не стримавсь і цьомкнув її, дурепу, в маківку — самі знаєте, як це, — туди, де проділ. А вона ще, й губу закопилила!

— Еге, а це що таке? — питає.

— Нічого. Це я так. Ви чудово танцюєте, — кажу. — У мене є менша сестричка, ходить ще тільки в четвертий клас-То ви танцюєте майже так само, як вона, а її, каналію, не переплюне ніхто на цілому світі.

— Як ви зі мною розмовляєте?

Чи ба яка леді знайшлася! Королева, трясця твоїй матері!;>

— А звідки ви, дівчата, приїхали? — питаю. Мовчить, не обзивається. Тільки очима водить — мабуть, виглядає свого Пітера Лорре.

— Звідки ви, дівчата, приїхали? — питаю вдруге.

— Га?

— Звідки ви, дівчата, приїхали? Можете не відповідати якщо не хочете. Будь ласка, не завдавайте собі клопоту.

— Із Сіетла, штат Вашінгтон, — промовила вона. Послугу мені, бачте, зробила!

— З вас прекрасний співрозмовник, — кажу. — Ви про це знаєте?

— Га?

Та ну тебе, думаю, надто це кругло для твоєї квадратної голови.

— Хочете потанцювати джіттербаг, коли заграє швидка музика? Тільки щоб не вихилятися і не скакати, а просто спокійно й приємно потанцювати. Коли заграє швидка музика, всі посідають, крім отих підстаркуватих пузатих піжонів, і місця нам вистачить. Домовились?

— Про мене, — каже. — Чуєте, а скільки вам років? Це запитання мене чомусь роздратувало.

— Прокляття! — кажу. — Навіщо все псувати? Дванадцять мені, чорт забирай, це я тільки вигнався такий, як тичка.

— Слухайте, я ж вам уже казала: не люблю я, коли зі мною отак балакають. А балакатимете так і далі, то піду й сяду коло дівчат, щоб ви знали.

В цю хвилину оркестр заграв швидку музику, і я, мов ненормальний, почав вибачатися: Вона пішла танцювати зі мною джіттербаг — і так легко, гарно, без ніяких вихилясів. Танцювати вона справді вміла. Партнера відчувала на раз. А коли крутилася, попеня в неї так мило тряслося — просто чудо. Я від неї аж млів. Серйозно кажу. Мало не закохався, поки танцювали. Ось що з нами діють дівчата. Щоразу, як тільки вона зробить що-небудь миле, — хай там у ній нічого особливого й нема чи й узагалі дурна аж світиться, — ти вже, вважай, уклепався і не знаєш, на якому тепер світі. Дідько б їх ухопив, цих дівчат. З розуму можуть звести. Слово честі.

До свого столика ті три мене не запросили — темнота, що з них візьмеш, — та я сів і сам. Біляву, з якою я танцював, звали Берніс Крабс чи Кребс. А тих двох страшненьких — Марті та Лаверна. Я назвався Джімом Стілом — просто задля сміху. Потім спробував завести з ними інтелектуальну розмову. Виявилось — пустий номер. їх і кийком не примусиш розмовляти. Хтозна навіть, котра з трьох була найдурніша. І всі тільки те й робили, що на всі боки крутили головою — так ніби ждали цілого гурту кінозірок, які ось-ось мали гунути до зали. Думали, видно, що ті кляті кінозірки, як приїздять до Нью-Йорка, цілі вечори просиджують у «Лавандовій залі», а не в «Сторк-клубі» чи в «Ель-Марокко»! Добрих півгодини вхекав, поки витяг із них, що вони роблять у своєму чортовому Сіетлі. Виявляється, всі три працюють в одній страховій конторі. Я спитав тих дуреп, чи їм там подобається. Думаєте, вдалося почути розумну відповідь? Я гадав, ті дві потвори, Марті й Лаверна, — рідні сестри, але вони так образилися, коли я спитав. І не дивно: ні тій, ні тій не хотілося ж бути схожою на другу, — воно й зрозуміло! — проте все це було дуже кумедно.

Я потанцював по черзі з усіма трьома. Одна з тих двох страшненьких, Лаверна, танцювала не так уже й погано, зате ж друга, каналія Марті,— здохнути можна! У мене було таке враження, ніби я тягаю за собою по залі статую Свободи. Щоб не сконати від нудьги, тягаючи її, треба було придумати хоч якусь розвагу. Отож я й сказав їй, нібито в кінці зали щойно угледів Гаррі Купера, кіноактора.

— Де?! — стрепенулася вона. І так розхвилювалася — жах. — Де ж він?

— Ет, проґавили! Тільки що вийшов. Чого ж ви зразу не подивились, як я вам сказав?

А вона й танцювати кинула — стоїть, визирає через голови, чи не видно кіноактора!

— От не талан! — зітхнула. Трохи не плаче, сердешна, до того я її довів. Серйозно. Мені зробилося страшенно шкода, що я так її піддурив. Є люди, яких не можна дурити, хоч вони цього й заслуговують.

Але найсмішніше сталося" потім. Коли ми повернулися до столика, каналія Марті сказала подругам, що тут, мовляв, хвилину тому був Гері Купер. Слухайте, ті дві, Лаверна й Берніс, трохи не наклали на себе рук, як почули цю новину! Розхвилювались, усе допитуються в Марті, чи вона бачила його, і т. ін. А та каналія, Марті, й відповідає — атож, мовляв, загледіла, тільки мигцем. Це мене просто вбило.

Бар уже зачиняли, і я хутенько замовив усім трьом по дві порції спиртного кожній, а собі — дві кока-коли. Весь їхній столик був заставлений склянками. Одна з почвар, Лаверна, одно збиткувалася наді мною за те, що я пив лише кока-колу. Почуття гумору в неї було просто вишукане. Вони з Марті пили, каналії, «Тома Коллінза» — прохолодний коктейль із льодом. І це в середині грудня, сто чортів! Не могли придумати нічого кращого. А білява, каналія Берніс, усе прикладалася до віскі з содовою. Жлуктила, як корова. І всі три знай виглядали в залі кіноакторів. Навіть одна з одною не балакали. Каналія Марті ще вряди-годи розтуляла рота. Видавала втерті, заяложені жартики, називаючи, приміром, туалет «схованкою для дівчаток», а коли отой старий, нещасний кларнетист Бадді Зінгера встав і пропищав соло кілька примітивних імпровізацій, вона заявила, що він — просто «незрівнянний», а його інструмент назвала «дудочкою». Вульгарна дівка. А друга потвора, Лаверна, корчила з себе бозна-яку дотепницю. Все чіплялася до мене, щоб я подзвонив батькові й запитав, що він робить. Усе допитувалась, чи не пішов батько на побачення. Аж чотири рази запитала — чи й не дотепно! А каналія Берніс, білявка, та одно мовчала, і край. Що її не спитаю, а вона у відповідь: «Га?» Це вже аж на нерви діяло.