Твори в 4-х томах. Том 4

У «Клозері-де-Ліла» вони теж мали знайомого офіціанта, що ставився до них дуже приязно й завжди подавав удвічі більшу порцію вина, так що з водою їм цілком вистачало на цілий вечір. Отож вони почали ходити туди. Вкладали малого Тома спати, а самі йшли до того старого кафе й сиділи цілий вечір, щасливі, що вони разом. Потім гуляли темними завулками на горі Сент-Женев'єв, де тоді ще не були знесені старі будинки, і щоразу поверталися додому іншою дорогою. А коли лягали спати, то чули сонне дихання Тома в його ліжечку та муркотіння великого кота, що спав разом з ним.

Томасові Хадсону пригадалось, як жахалися люди, дізнаючись, що вони дозволяють котові спати в ліжку з малою дитиною і залишають її саму, йдучи з дому. Але Том завжди спав міцно, а коли б і прокинувся, то поруч нього був кіт, його найкращий приятель. Кіт не підпускав до ліжечка нікого чужого, і вони з Томом дуже любили один одного.

А тепер Том… Ні, к бісу, сказав він собі. Таке може статися з кожним. Час би вже тобі це зрозуміти. Але це єдине, що безповоротне.

Хто тобі таке сказав? — запитав він сам себе. Можна поїхати геть — і безповоротно. Можна вийти за двері — й безповоротно. Безповоротна будь-яка зрада. Безповоротна підлота. Безповоротне віроломство. Але це ти просто говориш красиві слова. Справді безповоротна тільки смерть.

Скоріше б уже повертались Ара й Віллі. Певно, вони хочуть оснастити ту руїну, мов справжню кімнату жахів. Я ніколи не любив убивати, ніколи в житті. А от Віллі це діло любить. Дивний він хлопець, дивний і разом з тим дуже добрий. Ніколи не заспокоїться, доки не зробить усе якнайкраще.

Він ще здаля помітив шлюпку. Потім почув джеркотіння мотора. Шлюпка наближалася, більшала й нарешті підійшла до борту. Віллі піднявся на місток. У такому вигляді він бував не часто, і його штучне око вирізнялося на обличчі своїм надто чистим білком. Він виструнчився, хвацько віддав честь і сказав:

— Дозвольте звернутися до капітана, сер.

— Ти п'яний?

— Та ні. Радісно збуджений.

— А я кажу, що ти випив.

— Ну певно, що випив. Ми взяли з собою трохи рому, щоб не умліти коло того падла. А коли закінчили, Ара помочився в пляшку й теж замінував її. Вона тепер подвійно замінована.

— Ви там усе як слід обладнали?

— Томмі, та навіть отакенький крихітний гномик не ступить туди ногою, щоб ту ж мить не полетіти догори дригом у свою гном'ячу країну. Навіть тарган не заповзе. Ара боявся, щоб мухи, які лазять по тому падлу, не висадили нас у повітря. Все зроблено тонко, чисто й гарно.

— Що робить Ара?

— У нападі радісного збудження розбирає й чистить усе, що трапиться під руку.

— Скільки ж ви взяли з собою рому?

— Та менше як півпляшки. То була моя ідея. Ара тут ні до чого.

— Гаразд. Іди к бісу туди до нього, почистьте зброю й перевірте п'ятдесятий.

— Щоб їх по-справжньому перевірити, треба постріляти з них.

— Знаю. Але ви перевірте все, не стріляючи. І викиньте амонал, що був у казенниках.

— Оце здорово.

— І скажи там Генрі, нехай іде сюди й принесе мені ще скляночку того самого, і собі теж нехай візьме випити. Антоніо знає, чого мені треба.

— Я радий, що ти знов дозволяєш собі трохи випити, Томе.

— Бога ради, облиш ти радіти чи смутитися з того, що я собі дозволяю і чого не дозволяю.

— Гаразд, Томе. Але мені прикро бачити, як ти намагаєшся заїздити себе, наче кінь верхи на другому коні. Чом би тобі краще не бути кентавром?

— Звідки ти знаєш про кентаврів?

— Читав у книжці. Я ж освічений, Томмі. Аж надто освічений, як на свої малі літа.

— Ти старий сучий син, але загалом непоганий, — мовив до нього Томас Хадсон. — А тепер катай к бісу наниз і роби, що тобі сказано.

— Слухаюсь, сер. Томмі, коли ми вернемося з цієї прогулянки, ти продаси мені одну з тих морських картин, що у тебе вдома?

— Не напускай мені туману.

— І не думаю. Здається, ні біса ти за весь цей час не зрозумів.

— Може. А може, й за все своє життя.

— Томмі, я багато пащекую. Але переслідував ти їх чудово.

— Завтра побачимо. Ти скажи Генрі, хай принесе питво. Хоч, по правді, мені вже й не хочеться.

— Випий, Томмі. Єдине, що може статися вночі, це звичайнісінька перестрілка, та й то навряд.

— Гаразд, — сказав Томас Хадсон. — Нехай принесе. І чеши вже під три чорти з містка та берися до роботи.

XX

Генрі подав нагору дві склянки, а тоді й сам скочив на місток. Він стояв обіч Томаса Хадсона і, спершись на поруччя, вдивлявся в темні обриси віддалених острівців. На першій від заходу чверті неба яскрів тонкий серпик місяця.

— За твоє здоров'я, Томе, — мовив Генрі. — Я не дивився на місяць через ліве плече.

— Це ж не молодик. Молодик був учора ввечері.

— Я знаю. Але ми не бачили його за хмарами.

— Еге ж. Як там справи внизу?

— Дуже добре, Томе. Всі працюють, і настрій бадьорий.

— А Віллі й Ара?

— Вони трохи випили, Томе, й дуже розвеселилися. Але більше не п'ють.

— Певна річ. Досить з них.

— Я чекаю, щоб почалось, — сказав Генрі. — І Віллі теж.

— А от я ні. Одначе на те ми й тут. Ти розумієш, Генрі, нам потрібні полонені.

— Розумію.

— Та після того, як вони вчинили оту дурницю й перебили всіх на острові, у полон їм, звісно, аж ніяк не хочеться.

— Дурницю — то надто м'яко сказано, — мовив Генрі. — Ти думаєш, вони спробують уночі напасти на нас?

— Ні, не думаю. Але ми повинні бути насторожі.

— То й будемо. А що вони все-таки збираються робити, як ти гадаєш, Томе?

— Я не можу цього передбачити, Генрі. Якщо вони справді в розпачі, то, може, й спробують захопити наш катер. Якщо в них залишився радист, він міг би полагодити нашу рацію, і тоді б вони гайнули на Ангілас, а там уже просто викликали б таксі й чекали, доки їх одвезуть додому. Вони мають усі підстави зазіхати на наш катер. А може, вони й знають, хто ми такі, якщо хтось із нас забагато базікав у Гавані.

— Хто ж міг базікати?

— Про мертвих погано не говорять, — мовив Томас Хадсон. — Але боюся, що якраз він і міг під чаркою.

— Віллі певен, що він базікав.

— Він щось знає?

— Ні. Але от певен, і край.

— Така можливість не виключена. А ще вони можуть спробувати висадитись на берег і суходолом пробиратися до Гавани, щоб там сісти на якесь іспанське судно. Чи на аргентінське. Але вони дуже бояться, щоб їх не зловили, і все через оту бійню на острові. Тому я думаю, що вони можуть зважитись на якийсь відчайдушний крок.

— Ото добре було б.

— Якщо ми зможемо взяти гору, — сказав Томас Хадсон.

Але до самого ранку так нічого й не сталося. Тільки мерехтіли на небі зорі, і не вщухаючи віяв східний вітер, і дзюркотіла попід бортами катера припливна течія. Вода у протоці фосфорично світилася від водоростей, що їх зірвали з морського дна приплив та розбурхані вітром хвилі, і вони метлялися, обтікаючи катер, наче язики блідого, холодного полум'я.

Перед світанком вітер трохи вщух, і, коли розвидніло, Томас Хадсон ліг долілиць просто на дошки містка та так і заснув, уткнувшись обличчям у куток брезентової запони. Навіть не почув, коли Антоніо накрив його, разом із зброєю, клаптем брезенту.

Антоніо сам став на вахту, а коли приплив сягнув так високо, що катер загойдався на воді, він збудив Томаса Хадсона. Вони знялися з якоря й рушили далі протокою, пустивши попереду шлюпку вимірювати глибину й позначати тичками непевні місця. Припливна течія ішла тепер чиста й прозора, і вести катер було хоча й нелегко, проте не так важко, як напередодні. На тому місці, де катер сів на мілину, встромили велику гілляку, і Томас Хадсон, озираючись назад, бачив, як колихається на воді її зелене листя.

Пильно дивлячись на воду попереду, він вів катер слідом за шлюпкою, що поволі посувалася до виходу з протоки. Вони поминули довгий зелений острів, що спереду видавався круглим і зовсім маленьким. А коли оддалік з'явилася начебто суцільна, хоча й нерівна смуга мангрових заростів, Хіль, що дивився у бінокль, сказав: