Твори в 4-х томах. Том 4

— Слухаюсь, Томе, — сказав Пітерс без хитрощів і недомовок.

Ну, мабуть, уже досить, подумав Томас Хадсон. Добре й так, як воно є, а тепер можна піти на корму дожидати свого другого важкого хлопчину. Я просто не можу ставитись до Пітерса так, як вони всі. Хоч не гірше за них знаю його вади. Але в ньому щось таки є. Він наче та облуда, що сягнула надто далеко і врешті обернулася правдою. Цілком ясно: він не здатний орудувати рацією, яку ми маємо. Та, може, здатний на щось більше.

Те саме й з Віллі, подумав він. Вони один одного варті, кожен по-своєму. Час би вже йому з Арою повернутися.

Нарешті він побачив шлюпку, яка виринула з дощу та білих бризок піни, що злітали вгору з розколошканих вітром хвиль. Обидва піднімалися на борт геть мокрі. Вони не надягли плащів, а загорнули в них свої автомати.

— Привіт, Томе! — гукнув Віллі. — Нічого, крім мокрого гузна та голодного черева.

— Візьми наших «малюків», — сказав Ара і подав нагору закутані в плащі автомати.

— Так-таки нічого?

— Стократ нічого, — відказав Віллі. Він стояв на кормі, і з нього текла вода.

Томас Хадсон гукнув Хілеві, щоб той приніс два рушники. Ара підтяг шлюпку за фалінь і теж піднявся на борт.

— Нічого, нічого й нічого, — сказав він. — Томе, за дощ нам надурочних не належить?

— Треба одразу ж почистити зброю, — озвався Віллі.

— Спершу обсушимось, — сказав Ара. — Я мокрий як хлющ. То все ніяк не випадало намокнути, а тепер аж гузно сиротами взялося.

— Томе, — мовив Віллі. — А знаєш, ті мерзотники можуть плисти й за такого шквалу, якщо зарифлять вітрила й наберуться духу.

— Я й сам про це думав.

— Може, вони зранку десь відсиджуються, а пополудні, коли знімається шквал, пливуть собі.

— Як ти гадаєш, де вони можуть бути?

— По-моєму, не далі, як на Гільєрмо. А може, й далі.

— Завтра на світанку рушимо на Гільєрмо і спіймаємо їх.

— Може, спіймаємо, а може, їх там уже не буде.

— Та певно.

— Якого біса нам не дали радара?

— А яка б нам зараз була з нього користь? Що б ти побачив на екрані, Віллі?

— Гаразд, я заткнувся, — мовив Віллі. — І ти мені, Томе, пробач. Але вистежувати на УКХ тих, хто не має радіо…

— Я знаю, — сказав Томас Хадсон. — Ти справді хочеш, щоб ми переслідували їх краще, ніж досі?

— Авжеж. Я правильно кажу?

— Так.

— Я хочу зловити цих падлюк і геть усіх перестріляти.

— Яка з того користь?

— Ти забув, яку бійню вони вчинили?

— Годі вже смердіти про ту бійню, Віллі. Ти ж не перший день при цьому ділі, тобі так не годиться.

— Гаразд. Я просто хочу перестріляти їх. Так годиться?

— Та це вже краще, ніж той сморід. Але мені потрібні полонені з підводного човна, що діяв у цих водах. І щоб вони могли говорити.

— Той останній твій полонений не дуже говорив.

— Атож. Не дуже заговорив би й ти, коли б пускався духу, як він.

— Ну гаразд, — мовив Віллі. — А можу я смикнути чогось міцного?

— Авжеж. Тільки надягни сухі шорти й сорочку та не заводься там.

— Ні з ким?

— Будь спокійний, — сказав Томас Хадсон.

— Будь покійник, — сказав Віллі й вискалив зуби.

— Отакий ти мені до вподоби, — мовив до нього Томас Хадсон. — Так і тримай.

XIV

Цілу ніч бурхала гроза, безнастанно гриміло й блискало, і години до третьої ранку періщив дощ. Пітерс марно крутив своє радіо, і всі вони поснули в гарячій задусі, а коли вщух дощ, налетіла піщана мошка і одного по одному всіх побудила. Томас Хадсон побризкав униз «флітом», і звідти почувся кашель, зате менше стало вовтузіння та ляскання. Він збудив Пітерса, оббризкавши його всього, і той помотав головою в навушниках і пробурмотів:

— Я кручу, Томе, весь час кручу. Але нічого немає. Присвітивши ліхтариком, Томас Хадсон поглянув на барометр і побачив, що стрілка пішла вгору. От і буде їм вітер, подумав він. І знову вони не можуть сказати, що їм не щастить. А мені треба все це обміркувати.

Він повернувся на корму й знову побризкав у каюту, але так, щоб нікого не збудити. Потім сів, і дивився, як світлішає ніч, і час від часу бризкав на себе «флітом». Відлякувальні засоби в них скінчилися, зате «фліту» було вдосталь. Щоправда від нього пекло спітнілу шкіру, але то не йшло ні в яке порівняння з мошвою. Піщана мошка різниться від москітів тим, що ти не чуєш її, поки вона не вкусить. А там, де вкусила, з'являється пухлинка завбільшки з дрібну горошину. В деяких місцях узбережжя й на прибережних острівцях мошка була особливо жалюча. В усякому разі, її укуси дошкуляли куди більше. Та, можливо, подумав Томас Хадсон, це залежить від нашої шкіри, від того, чи дуже вона засмагла й загрубіла. Не уявляю собі, як зносять цю мошву місцеві жителі. Треба мати неабиякий гарт, щоб жити на тутешньому узбережжі й на Багамах за безвітря між пасатами.

Він сидів на кормі, дивився довкола, наслухав. Високо в небі пролітали два літаки, і він прислухався до гуркотіння їхніх моторів, аж поки воно завмерло вдалині.

Важкі бомбардувальники, йдуть на Камагуей і далі без посадки на Африку чи ще кудись, подумав він, а до нас їм байдуже. От їм мошва не дошкуляє. Та й мені вона не дошкуляє. Біс із нею, хай їсть. Еге, де там у біса не дошкуляє! Скоріш би вже світало, щоб забратися звідси. Завдяки Віллі ми обшукали тут усе, аж до кінця мису, а тепер я ще пройду отією вузькою протокою попід самим берегом. Там буде лише одне небезпечне місце, але при ранковому сонці я добре побачу його навіть у штиль. А далі вже й Гільєрмо.

Коли розвидніло, вони уже йшли повним ходом, і Хіль, що мав найзіркіші очі, вдивлявся в зелену смугу узбережжя у дванадцятикратний бінокль. Вони йшли так близько до берега, що він міг би розгледіти навіть зламану мангрову гілку. Томас Хадсон стояв біля штурвала. Генрі наглядав за відкритим морем. Віллі спостерігав у протилежному від Хіля напрямку.

— Ці місця вони вже однаково поминули, — мовив Віллі.

— Але обстежити треба, — озвався Ара. Він стояв спиною до Генрі.

— Та певне, — мовив Віллі. — Це я просто так сказав.

— Де ж у біса той ранковий патруль з Кайо-Франсесу?

— Вони ж у неділю не патрулюють, правда? — відказав Віллі. — А сьогодні, здається, неділя.

— Повертає на бриз, — сказав Ара. — Гляньте, які пірчасті хмарки.

— Я боюсь одного, — мовив Томас Хадсон. — Щоб вони не пішли на Гільєрмо отією протокою.

— Там побачимо.

— То наддаймо ходу, і мерщій туди, — сказав Віллі. — А то мене вже аж тіпає.

— Я це не вперше помічаю, — озвався Генрі. Віллі зиркнув на нього й плюнув за борт.

— Дякую, Генрі, — мовив він. — А я це навмисне, щоб ти помітив.

— Ану годі, — сказав Томас Хадсон. — Он бачите праворуч по борту кораловий виступ, що ледь видніє над водою? От його нам треба стерегтися. А там далі, панове, уже й Гільєрмо. Бачите, який він зелений і як багато нам обіцяє?

— Ще один триклятий острів, — мовив Віллі.

— Чи не видно там диму від вугільних випалів? — спитав Томас Хадсон.

Хіль дуже уважно придивився й відказав:

— Ні, Томе.

— Де там той дим після такої зливи, як була вночі, — зауважив Віллі.

— Отут ти, друже, помиляєшся, — сказав Томас Хадсон.

— Може, й так.

— Не може, а точно. Нехай би хоч яка злива періщила цілу ніч, а великого випалу вона не загасить. Я сам бачив, як один такий випал пречудово димів після триденної зливи.

— Тобі краще знати про ті випали, — мовив Віллі. — Гаразд, там може бути дим. Сподіваюся, що він там є.

— Обмілина тут небезпечна, — сказав Генрі. — Не вірю я, щоб вони пройшли її в такий шквал.

У світлі вранішнього сонця вони побачили чотирьох крячків та двох чайок, що кружляли над тією обмілиною. Вони щось там знайшли і раз у раз поринали у воду. Крячки крякали, чайки голосно квиліли.

— Чого вони там в'ються, Томе? — спитав Генрі.

— Не знаю. Схоже на те, що натрапили на косяк дрібної риби, але не можуть до нього дістати.