Лялька

— Можна поставити вам делікатне запитання? — раптом лагідно озвалась панна Ізабелла.

— Хоч би й иайделікатніше.

— Правда ж, ви виїжджали в Париж дуже ображені на мене?

Він хотів відповісти, що підозрівав її в обмані, а це щось гірше за образу, але промовчав.

— Я перед вами винна… Я підозрівала вас…

— Чи не в тому, що я з допомогою єврея шахрував на купівлі будинку вашого батька? — з усмішкою спитав Вокульський.

— О ні, — жваво відповіла вона. — Навпаки, я підозрівала вас у справжньому християнському вчинку, якого, проте, нікому не могла б пробачити. Один час мені здавалось, що ви купили наш будинок… задорого.

— Але тепер ви заспокоїлись?

— Так. Тепер я знаю, що баронеса Кшешовська також хоче дати за нього дев’яносто тисяч.

— Справді? Вона ще не говорила зі мною, хоч я й передбачав, що так станеться.

— Я дуже рада, що так сталося і що ви нічого не втратите, і… аж тепер можу від щирого серця подякувати вам, — сказала панна Ізабелла, подаючи йому руку. — Я розумію, яку послугу ви нам зробили. Якби не ви, баронеса просто пограбувала б мого батька, а ви врятували його від руйнації, а може, й від смерті… Таких речей не забувають…

Вокульський поцілував її в руку.

— Вже вечір, — сказала вона збентежено, — повертаймось додому. Всі вже, мабуть, пішли з парку… «Якщо вона не ангел, то я просто тварюка!..» — подумав Вокульський.

Все товариство вже справді було вдома, і незабаром подали вечерю. Вечір минув весело. Об одинадцятій Охоцький провів Вокульського до його кімнати.

— Ну? — спитав Охоцький. — Я чув, що ви розмовляли з моєю кузиною Ізабеллою про аристократію?.. Ви переконали її, що то нікчемний набрід?

— Ні! Панна Ізабелла чудово захищає свої переконання. З неї прекрасний співрозмовник… — відповів Вокульський, намагаючись приховати збентеження.

— Вона, напевне, казала вам, що аристократія сприяє розквітові науки й мистецтва, служить зразком добрих звичаїв, а її становище — то мета, до якої прагнуть демократи й таким чином самі набувають шляхетності… Я весь час чую ці аргументи, від них у мене аж у вухах гуде.

— Але ж ви самі вірите в позитивний вплив шляхетної крові, — відказав прикро вражений Вокульський.

— Звичайно… Але цю кров треба весь час освіжати, інакше вона швидко псується, — відповів Охоцький. — Ну, на добраніч, піду побачу, що там показує барометр, бо у барона ломить кості, так що завтра може бути дощ.

Як тільки Охоцький вийшов, у кімнаті Вокульського з’явився барон; він кашляв і трусився від гарячки, але усміхався.

— Оце добре! — вигукнув він, нервово кліпаючи повіками. — Це добре! Як же ви мене підвели… залишили мою наречену саму в парку… Ні, ні, я жартую, жартую, — додав він, стискаючи Вокульському руку. — Але… я й справді міг би на вас образитись, коли б повернувся не одразу й не зустрівся з паном Старським, який з протилежного боку алеї йшов у наш бік…

Вокульський вдруге за цей вечір почервонів, як хлопчак. «Навіщо я встряв у це плетиво інтриг і обманів!» — подумав він, і досі роздратований словами Охоцького.

Барон закашлявся і, відпочивши, вів далі притишеним голосом:

— Тільки не думайте, будь ласка, що я ревную свою наречену… Це було б дуже негречно з мого боку. Бо то не жінка, а просто ангел, і я в будь-який момент готовий довірити їй не тільки все своє майно, а й саме життя… Та що там життя! Я довірив би їй і своє вічне, небесне життя і був би такий спокійний і такий певний свого спасіння, як певний того, що завтра зійде сонце… Правда, сонця я можу й не побачити, бо, — господи! всі ми люди смертні, — але… Але щодо неї я не маю сумніву, навіть тіні сумніву, слово честі, пане Вокульський… Я не повірив би своїм очам, не те що чиїмось там підозрінням або натякам… — закінчив він голосніше. — Але знаєте, — говорив далі барон, трохи помовчавши, — той Старський — огидна особа. Я нікому б цього не сказав, проте… ви знаєте, як він поводиться з жінками?.. Ви думаєте, що він зітхає, упадає, благає ласкавого слова, потиску руки?.. Він трактує їх, як самиць, щонайбрутальнішим способом… Збуджує їх нерви розмовою, поглядами…

Барон раптом замовк, очі його налилися кров’ю; вислухавши, Вокульський раптом заговорив різким тоном:

— Хто його знає, пане бароне, може, Старський і має рацію. Нас навчили, що жінки — ангели, і ми з ними так і поводимось. Якщо ж вони насамперед самиці, то ми в їхніх очах дурніші й недолугіші, ніж є насправді, а Старський, звичайно, тріумфує. Господарем каси, пане бароне, є той, хто має до неї належного ключа! — закінчив він, сміючись.

— І це говорите-ви, пане Вокульський?

— Це говорю я. І не раз питаю сам себе: чи не занадто ми божествимо жінок, чи не надто серйозно до них ставимось — серйозніше й урочистіше, ніж до самих себе?

— Панна Евеліна — виняток! — вигукнув барон.

— Не заперечую, що винятки бувають, але хто його знає, чи отакий Старський не відкрив загального правила?

— Можливо, — з запалом відповів барон, — але це правило не стосується панни Евеліии. І якщо я оберігаю її… власне, заперечую проти близького знайомства з Старським, хоч вона й сама бережеться, то тільки тому, щоб такий чоловік не забруднив її чистих думок яким-небудь словом… Пробачте за такий невчасний візит..

Барон вийшов, тихо причинивши за собою двері. Вокульський залишився сам і поринув у невеселі думки: «Що той Охоцький казав, ніби від аргументів панни Ізабелли йому гуде в вухах? Отже, те, що вона сьогодні говорила, не було протестом ображеного почуття, а тільки давно вивченим уроком?.. Отже, її докази, її запал, навіть її хвилювання — це тільки способи, з допомогою яких добре виховані панни зачаровують таких йолопів, як я?..

А може, Охоцький просто закоханий в неї і хоче дискредитувати її в моїх очах? Та коли він закоханий, то нащо ж йому дискредитувати її? Нехай скаже, а вона нехай вибирає… Звичайно, що в Охоцького більше шансів, ніж у мене; я ще не настільки втратив розум, щоб не збагнути цього… Він молодий, вродливий, геніальний. Ну, що ж, нехай вибирає: славу або панну Ізабеллу…

А зрештою, чи мені не однаково, що панна Ізабелла вживає в своїх суперечках одних і тих самих аргументів?

Вона не дух святий, аби щоразу вигадувати щось нове, а я не така вже цікава особа, аби задля мене варто силкуватись бути оригінальною. Нехай собі говорить, як хоче. Головне те, що її, мабуть, не стосується загальне правило про жінок… Пані Вонсовська — та насамперед гарна самиця, а панна Ізабелла — інша річ.

Але чи не так говорив і барон про свою Евеліну?..»

Лампа кліпала. Вокульський погасив її і впав на ліжко.

Наступних два дні йшов дощ, і заславські гості не виходили з дому. Охоцький взявся до книжок і майже не показувався, панна Евеліна хворіла на мігрень, панна Ізабелла і Феліція читали французькі ілюстровані журнали, а решта товариства, на чолі з господинею, засіли за віст.

Вокульський помітив, що пані Вонсовська замість кокетувати з ним, для чого траплялась не одна нагода, тримається цілком байдужно. Вразило його й те, що вона вирвала у Старського руку, коли той хотів її поцілувати, і заборонила йому надалі такі спроби. Гнів її був такий щирий, що сам Старський здивувався і зніяковів, а настрій барона миттю поліпшився, хоч йому не щастило в картах.

— Ви й мені не дозволите поцілувати вас в ручку? — спитав барон незабаром після цієї пригоди.

— Вам — будь ласка, — відповіла вона, простягаючи йому руку.

Барон поцілував її, як реліквію, з тріумфом поглядаючи на Вокульського, а той подумав, що його титуловий приятель не має особливих підстав радіти.

Старський так уважно дивився в карти, що, здавалось, нічого не помітив.

На третій день випогодилось, а на четвертий було вже так гарно й сухо, що панна Феліція запропонувала прогулятися в ліс по рижики.

Господиня того дня наказала подати другий сніданок раніше, а обід пізніше. О пів на першу до ганку під’їхала брика, і пані Вонсовська скомандувала сідати.

— Їдьмо швидше, бо шкода часу… Де твоя шаль, Евелінко? Слуги нехай сідають у віз і беруть з собою кошики.