Нафта

Як читач, певно, добре зрозумів, усе це було лише приводом. Втім, Карло зобов’язався (знову повернувшись у товариство) грати роль, тож яким би не був її зміст чи сценарій, насправді це було лише «процесом виверження власних фантазій під час мастурбації», як писала чи то Мелані Кляйн у «Дитячому психоаналізі», чи то Отто Феніхель у «Теорії неврозів у психоаналізі». У свою чергу порядок мастурбації, врешті-решт, щойно його оправлено у слова, теж є частиною світу Словесності. А от в Алегоріях — як теперішньому — науковості немає.

Однак річ у тім, що Карло з’явився на відкриття Автомобільної Виставки — цілковито нікчемний захід — квітучо-мужнім та у пречудовому гуморі, як людина, яка приймає правила Гри у Владу. Події, які відбувались у Турині, насправді згодом мали «прийняти» у Римі, стати політичним кроком.

І все-таки саме цієї миті стався «другий різкий поворот подій».

Нотатка 129

˃ ДОЛЕНОСНЕ МІРКУВАННЯ

(З «Проекту»)

Карло стояв посеред натовпу гостей (привілейованих), у тісному гурті добродійок, які обурено обговорювали вчорашню фашистську демонстрацію. Всі вони були надзвичайно вишуканими. І Карло теж. Високий, трішки роздобрілий, як людина, яка замолоду плавала, у ясних очах — якась незгасима блаженна усмішка, рот пухкий, верхня губа трохи видається вперед (через це він ще більше нагадував колишнього плавця), поводився він сором’язливо, трохи покірливо, як людина, яка нехтує відчуттям власної впливовості, що променіє з усього її єства, у світло-сірому костюмі, він слухав бесіду своїх товаришок; і хоч він тримав усе в собі, його мовчання спонукало й ˂ ˃ до якогось іронічного спокою: ця іронія либонь була наслідком виправдовування та уникливого обурення через тих фашистів, яке наразі вже було очевидним і майже неподобним. Раптом поряд з’явився старий офіціант із тацею, на якій стояло повно блискучих келихів, й Карло майже машинально потягся за склянкою віскі. Саме цієї миті він прокинувся.

Нотатка 130

ПРОЗРІННЯ ТА ГРА СЛІВ

З «Проекту») ˂

Нерідко у Карлових снах (як ми вже зазначали) з’являвся німий (1) [371].

Тієї миті, коли Карло прокинувся, цей мовчун несподівано розговорився (певна річ, використовуючи для цього Карлів рот).

Він говорив швидко, не замовкаючи ні на мить, ніби водоспад, який нарешті може скинути свої води вниз, по-афазійному несамовито й надзвичайно радісно; власне, все, що ця людина казала Карло, — це були лише каламбури, гра слів, жарти про мову, неологізми, удавані ляпи та прогалини в пам’яті. У Турині досі жива пам’ять про той надзвичайно рідкісний exploit [372], сказати б навіть одкровення. Окремо варто згадати про надзвичайно потішні вислови про деяких осіб, які він склав, переставляючи склади у словах, перекручуючи трюїзми чи назви літературних творів (говорячи про власну особу, він згадав про «Вечірню кар’єру» [373]), що залишаться у пам’яті туринського товариства так само, як і деякі афоризми, котрі Карло зімпровізував того вечора, як-от «Поки живеш — ти мрець», «Хто входить у Царство Боже, має спершу увійти у матір свою і там померти», «Якщо матерія — це ніщо, тоді ми — матеріалісти», «Не марнославство, а натомість марність», «Опинившись у подобі людського створіння — я очистивсь» (ці слова нагадують про слова святого Павла, гадаю, з послання до филип’ян), «Маєте слухати мене, але не розуміти», «У тиші лише тіло не мовчить ніколи», «Цей йолоп король Лір питає дочок, наскільки сильно вони його люблять, але та, що насправді любить, мовчатиме», «На Ліфу, одному з островів архіпелагу Лоялті, статевий орган зветься його слово»,

«Ніде не будьте, як удома», «Наставляти — це не говорити, це не казати незбагненного»,

«Бог не вмів брехати, тож він не обманював земляків»,

«Якщо правда не нова, то її взагалі нема»,

«Не в речах зміст, а у засобах, а як він не скороминущий, то його не існує»,

«Сім’я треба сіяти марнотратно, коли його не забагато, то його не досить»,

«Повернути нікчемність словам»,

«Визнай порожнечу, покорися утраті навічно».

Але я, розповідаючи про все це, знаходжуся зсередини, на іншому боці. На іншому боці стосовно точки зору, якої дотримувався Карло, охоплений «громадянською об’єктивністю», котра «є непричетною свідомістю», «свідомістю ніби відчуженою, дуалістичною, далекою, описовою», на жаль. Я раб Словесності. Всі мої слова — буквальні, а отже, завжди визначають лише властивість: вони є частиною принципу реальності [374] та уречевлювання [375], а значить, вони — неправдиві, хибні. Хай там як, а я певен, — і я спроможний висловити це лише так, — що наприкінці свого словесного божевілля — й безліч поважних туринських буржуа, які бачили це особисто, можуть у цьому заприсягтись, — Карло не лише став «блискучим» співрозмовником, але й мав «блискучу» зовнішність та тіло. Присутні саме так і казали: «блискучий», але, мабуть, більш слушно було б сказати

˃ «шикарний».

Нотатка 131

ЗНОВУ КОМЕНТАРІ

Розпоряджаючись — як всевідаючий автор, який іноді поводиться як всезнайко, — оцим своїм «Гапаксом» [376] (хоч я, принаймні, почасти недбало, перестав ним перейматись, залишивши йому грубу подібність до «Дроменону»), наразі я мушу відійти якнайдалі від мого власного твору, щоб трішки скептично викласти факти, що дозволить мені не надто компрометувати себе через крихту віри у чудодійні наслідки моїх слів та вчинків, яку віднині й у подальшому читач може зауважити.

Поза тим, раджу читачеві перечитати Нотатку 37-му, яка називається «Щось писемне», а також принаймні такі нотатки, як Нотатка 22f («Продовження пазлу»), Зс («Відстрочена післямова, ІІІ») та 103b (Передмова до «Другого політичного блоку»), саме ті нотатки, де я пишу про своє прагнення створити форму, яка має власні закони, які самі розвиваються й є самодостатніми, а не написати розповідь, яку можна розтлумачити за допомогою більш-менш «зашифрованого» узгодження з надзвичайно небезпечною дійсністю. (Принагідно нагадаю читачеві, що до цього має стосунок Нотатка 98-ма, яка зветься «Епохе: оповідка про чоловіка та його тіло»). Звісно, я пропоную читачеві звернутися до тексту цього ж таки мого твору, трошки пишаючись собою. Моя мета саме й втілюється у тому, щоб мій твір створювався сам і розтлумачувався, відсилаючи, часом навіть буквально, сам до себе, до того, що вже міститься в ньому самому.

До такої крайності, свідченням якої вже є Нотатка Зс, де великий уривок твору записано прадавніми грецькими чи новогрецькими літерами, які майже неможливо прочитати й які саме й є втіленням «чогось писемного», незабаром я знов удамся. Цього разу це будуть японські ієрогліфи. У цьому разі справжні нефонетичні писемні знаки та показову неможливість прочитання, ймовірно, виражено навіть краще.

Але в той час як перший «винятково писемний» (новогрецькою мовою) додаток — хоч якою крайністю і відхиленням від суворих норм твору, за який я взявся, він не є — цей додаток був усе-таки виправданим, то оцей, другий, додаток, написаний японською, виправдати можна набагато менше: навіть більше, є небезпека, що він взагалі буде нудним та непотрібним.

Але читач, безсумнівно, чув, що існує така річ, як симетрія. Оце тому я й не зміг встояти перед спокусою звести другий архітектурний корпус «симетричним». Зрештою, і в Соборах, і в Алегоріях в основі лежить симетрія, навіть якщо згодом виявляється, що вони химерні, непропорційні й зовсім неправильні (1) [377].