Емма

Він хотів, щоб Емма підвела очі й усміхнулася, тож вона, опанувавши собою достатньо, щоб усміхатися не надто відверто, так і зробила, й весело відповіла:

— Вам зовсім не треба умовляти мене змиритися з думкою про цей шлюб. Я й так вважаю, що Гаррієт поталанило надзвичайно. Може виявитися, що її родичі гірші за його. Щодо благопристойності, так вони, безсумнівно, гірші. Я мовчала просто тому, що була здивована, вкрай здивована. Ви собі не уявляєте, якою несподіванкою це для мене було! Я готова була почути все, що завгодно, але не це, бо мала підстави вважати, що останнім часом вона була ще більше налаштованою проти нього, ніж раніше.

— Вам, звичайно, краще знати свою подругу, — відповів містер Найтлі, — але в мене склалося таке враження, що Гаррієт — привітна, добросерда дівчина, яка не надто опиратиметься будь-якому молодику, котрий зізнається їй у коханні.

Емма розсміялася у відповідь:

— От бачите — ви знаєте її не гірше за мене. Але, містере Найтлі, ви точно впевнені, що вона відповіла йому цілковитою і беззастережною згодою? Хіба що, може, через деякий час… Але ж не зараз! Може, ви його неправильно зрозуміли? Ви говорили з ним і про інші речі: про бізнес, про виставки худоби, нові сівалки… може, ви у плутанині численних обговорюваних вами тем неправильно його зрозуміли? Може, він висловив упевненість не стосовно згоди Гаррієт вийти за нього заміж, а стосовно розмірів якогось уславленого бика?

У цей момент Емма виразно відчула величезну різницю між зовнішністю й манерами містера Найтлі й Роберта Мартіна, ясно пригадала поведінку Гаррієт, її слова, мовлені з притиском: «Не така я тепер простачка, щоб побиватися за Робертом Мартіном!», — повідомлення про її згоду дійсно здалося їй дещо передчасним. По-іншому бути просто не могло.

— Як ви можете таке казати! — вигукнув містер Найтлі. — Невже ви дійсно вважаєте мене бовдуром, який нездатен зрозуміти, про що йому говорять? Як мені тепер до вас ставитися?

— Отакої! Я завжди заслуговую найліпшого ставлення, бо не терплю ніякого іншого; і тому ви мусите дати мені пряму і чітку відповідь: ви абсолютно певні, що правильно зрозуміли теперішній стан стосунків між містером Мартіном і Гаррієт?

— Я абсолютно певен, — повагом відповів містер Найтлі. — Він сказав мені, що вона дала йому згоду; я певен також, що слова його не містили ніякої двозначності чи сумнівності. І я певен у своїй здатності надати вам доказ, що саме так воно і є. Він спитався моєї думки стосовно своїх подальших дій. Крім місіс Годдард, він не знав більше нікого, до кого можна було б звернутися за відомостями про родичів чи опікунів Гаррієт. Чи міг я порадити йому щось доречніше, ніж узяти і сходити до місіс Годдард? То ж я й порадив йому саме так і вчинити. Тоді він висловив свій намір зайти до неї протягом сьогоднішнього дня.

— От тепер я повністю задоволена, — відповіла Емма із сяючою усмішкою, — і щиро бажаю їм щастя.

— Ви суттєво змінили свої погляди відтоді, як ми говорили на цю тему востаннє.

— Мабуть що змінила — я була тоді така дурепа!

— Я нині теж думаю інакше; бо тепер бачу, що саме вам Гаррієт завдячує своїми численними добрими рисами. Я спробував ближче познайомитися з Гаррієт, зробивши це заради вас і заради Роберта Мартіна — до речі, я завжди мав підстави вважати, що його любов до неї ніколи не слабшала. Останнім часом я багато з нею розмовляв, і ви, напевне, це помітили. Інколи мені здавалося, нібито ви підозрюєте мене в бажанні умовити її і тим самим допомогти бідолашному Мартіну — чого я, до речі, ніколи не робив. Але на підставі всіх моїх спостережень переконався, що Гаррієт — нелукава, привітна дівчина з добропорядними поглядами та уявленнями, котра не мислить свого щастя без прив'язаностей і турбот сімейного життя. І я не маю сумнівів, що більшістю цих рис вона завдячує саме вам.

— Мені?! — скрикнула Емма, хитаючи головою. — Бідолашна Гаррієт!

Однак вона встигла взяти себе в руки і покірливо вислухати не зовсім заслужену похвалу на свою адресу.

Невдовзі прихід її батька перервав розмову. Вона не пожалкувала, бо їй захотілося побути на самоті. Її розум перебував у стані радісного збентеження й зачудування; зберігати безпристрасний вигляд було просто неможливо. Їй хотілося танцювати, співати, радісно щось вигукувати. Опанувати свої почуття й заспокоїтися достатньо для чогось раціонального вона змогла б тільки тоді, коли вдосталь находилася, наговорилася сама з собою й напригадувалася.

Її батько прийшов оголосити, що Джеймс пішов запрягати коней, аби приготуватися до їхньої тепер уже щоденної поїздки до Рендоллза, і це дало Еммі слушний привід хутенько зникнути.

Можна тільки уявити ту бурхливу радість, захват і вдячність, які вона відчувала. Тепер, коли з горизонту щастя Гаррієт зникла та єдина перешкода, той єдиний неприємний подразник, з'явилась інша реальна загроза: почуватися настільки щасливою, що в результаті могло з'явитися невиразне відчуття якоїсь невлаштованості, чогось недовершеного. Чого ще їй лишилося прагнути? Нічого — лише ставати більш гідною його, чиї помисли й судження були незмірно вищими за її власні. Нічого, крім засвоєння уроків її минулих дурощів, яке навчить її скромності та обачливості в майбутньому.

Її вдячність була щирою, її роздуми і висновки — серйозними; однак вона не могла втриматися від сміху навіть під час них. Ну як не посміятися над таким фіналом! Таке завершення того жахливого розчарування, що трапилося п'ять тижнів тому! От вам і кохання, от вам і Гаррієт!

Тепер можна буде з приємністю очікувати на її приїзд — тепер приємним буде все. Приємно також буде познайомитися з Робертом Мартіном.

А найбільшу і найщирішу радість давала Еммі думка про те, що незабаром відпаде необхідність щось приховувати від містера Найтлі. Хитрість, лицемірство, нещирість — такі ненависні їй і непритаманні, незабаром стануть непотрібними. Скоро вона зможе гарантувати йому ту повну і безмежно щиру відвертість, яку радо була готова сприймати як свій обов'язок.

У невимовно веселому й щасливому настрої виїхала Емма разом зі своїм батьком; вона не завжди прислухалася до сказаного ним, але завжди погоджувалась. І вголос, і мовчки вона поблажливо погоджувалася з його утішливим переконанням у необхідності щоденних відвідин Рендоллза, а то бідолашна місіс Вестон може образитися.

Вони приїхали. Місіс Вестон сиділа сама в передпокої; але не встигли їм розповісти, як почувається дитинча, не встиг містер Вудхаус вислухати подяку за приїзд, на яку він явно напрошувався, як на якусь мить через щілину у шторах стало видно дві фігури, що проходили повз вікно.

— Це Френк та міс Ферфакс, — сказала місіс Вестон. — Я щойно збиралася розповісти про ту несподівану приємність, яку він зробив нам своїм приїздом сьогодні вранці. Він пробуде тут до завтра, і ми переконали міс Ферфакс цей день провести з нами. Сподіваюся, що зараз вони зайдуть сюди.

Через півхвилини вони були вже в кімнаті. Емма була дуже рада з ним зустрітися, та відчувалася певна ніяковість — деякі бентежні спогади з кожного боку. Вони зустрілися радо і з посмішками, та через ніяковість розмова спочатку не в'язалася; всі повсідалися знову, проте чогось явно бракувало, і Емма почала сумніватися — чи не втратить її давно виплекане бажання побачити Френка Черчілля ще раз (до того ж, разом із Джейн) свій приємний присмак. Однак коли до товариства приєднався містер Вестон, а потім — принесли дитинча, приводу для пожвавлення вже не бракувало, як і не бракувало Френку Черчіллю нагоди і сміливості підсісти до Емми поближче і сказати:

— Я маю подякувати вам, міс Вудхаус, за згоду вибачити мені в одному з листів, що отримав од місіс Вестон. Сподіваюся, час не зменшив ваше бажання це зробити. Надіюсь, що ви не заберете назад свої слова.

— Звичайно ж, ні, — вигукнула Емма, зрадівши початку розмови. — Я дуже, дуже рада бачити вас і потиснути вам руку — і привітати вас особисто.

Він подякував їй від усієї душі, а потім із серйозним виглядом розповідав, який він вдячний і щасливий.