У черевi дракона

Поки що свій небувалий врожай він виростив ціною великих зусиль. Деякі добрива доводилося на велосипеді привозити аж із Києва, з інституту. Ну, скажімо, мікроелементи. Але яка ж то була пшениця! Очерет, справжнісінький очерет…

Проби ґрунту (за десять років!) Осадчий зберігає так, як лікарі зберігають аналізи крові. Він точно знає, коли і яких добрив земля не отримувала. Знає, скільки загинуло черв’яків та мікробів. У процентах, звичайно. А вони гинуть — гумус поволі виснажується. Багата, дуже багата земля — їй ще жити та й жити! — але глибокі оранки випивають із неї предковічну кров. Це не те, що шкрябати сохою. Тоді у землі слізно просили, а тепер владно вимагають: віддай!

Бувають у людському житті хвилини, коли зненацька приходить осяяння — тоді починаєш усвідомлювати, що тебе оточує, звідки отримуєш життєві сили. Простіше сказати: починаєш розуміти природу. І себе в ній. Відкривається світ, найголовніші зв’язки в ньому — і тоді твоя душа виповнюється чимось високим, хвилюючим. Сонце, земля, люди — все це набуває нових, незнайомих досі якостей, набуває глибокого змісту. Це можна назвати пробудженням серця. Адже й досі ніби все тобі було відомо, але не так, як зараз, — одномірно якось, без душевного трепету.

Саме такі хвилини я тоді пережила. Навіть шкодувала, що вступила до медичного. Думала: чому б не піти лаборанткою до Осадчого?..

Вранці дядько Сашко повів гостя туди, де вирощувались найкращі на Вкраїні помідори. Принаймні Осадчий легко з цим погодився — дядькове господарство дуже йому подобалось. Я також ходила з ними, дослухаючись до їхніх розмов.

Обидва вони мали схильність до філософії, отож їм було про що погомоніти.

— Неволя виснажує землю, — наче сам до себе промовляв Осадчий. — Тільки неволя! От, скажімо, кріпацтво… Де вже селянинові дбати про землю, коли він сам ледве животіє?..

— А колгоспи? — притишено докинув дядько й озирнувся на мене: чи не почула?

Осадчий промовчав — тільки руку поклав на дядькове плече. А потім таки мовив:

— Колись не так буде. Вже недовго чекати. Ну, може, з півстоліття… Для людини це довго, але для землі… Вона свій вік тисячоліттями лічить.

— І я так само думаю, — погодився дядько.

Не забули згадати навіть про пустелю Гобі, котра вже за людської пам’яті виникла. Незрозуміло, чому це так, але ж виходить, що не кожен народ здатний власне майбутнє вибороти.

Говорили також про нас та про німців. Ми ще дуже молоді, наш розвиток великими природними багатствами забезпечений. Є в нас головне: нетерпимість до будь-якого гніту. Коли дивитися на цю якість через гумус, мов через сонячну призму, то за майбутнє народу нашого можна не боятися: земля сама підкаже, як йому жити належить. Аби він умів голос її слухати! А німці…

Вони, бач, націлилися Римську імперію перевершити. Отож знову рабство, знову стогін людський. До чого ж це здатне привести, окрім загибелі? То загроза для всього людства.

Так ці сільські сократи розглядали світ, його історію — через гумусний покрив планети. Не знаю, що про те дипломовані філософи скажуть, але мені здається, що вони мали рацію.

Щоправда, я не вважаю себе компетентною судити про це з наукового погляду. Скажу тільки: їхні переконання надовго стали для мене тим, що формувало мій духовний світ.

V. В госпіталі

В той самий день, коли киян розбудили вибухи німецьких бомб, дядько зайшов до мене в гуртожиток виголений і пострижений. Я впізнала його лише по старому бавовняному піджаку, в якому він ходив на роботу. Важко було повірити, що кремезний, сивобородий дід, який навчав мене любити землю, і цей моложавий чоловік без єдиної зморшки на обличчі — та ж сама людина. Він виглядав молодшим від Василя, та й справді був трохи молодший.

Ми вийшли на вулицю, де товпилося багато киян. Щось особливе, нечуване досі, промовляли людям і старовинна Софія, і хрест у руках князя Володимира, і те каміння біля Золотих воріт, яке закладалося в мури іще за часів Ярослава. Хоч ми не цілком розуміли, що це війна не на життя, а на смерть, — декому здавалося, що бої не вийдуть за межі прикордонної смуги, — але все довкола в той день огортало людські душі чимось вічним, наче й саме повітря зберігало в собі пам’ять про татарську навалу.

Я сподівалася почути від дядька якісь напучення, але він розмовляв зі мною так, як розмовляли всі люди.

— Ну, Сонечко… Як же ти? Вам іще нічого не казали?

— Ні, нам іще нічого не встигли сказати.

Проте всі першокурсниці розуміли, що в них є вибір: або лишатися в інституті, або пройти коротенькі курси медичних сестер. Далі — госпіталь або фронт. Про це я й розповіла дядькові.

— Фронт? — спинився переді мною дядько, наче бажаючи заступити дорогу, яку я для себе обрала. — Ти при своєму розумі? Не з твоїми очима, дочко. Та й не з твоїми силами. В окопах, брат, не до окулярів. А тягати на собі поранених… Це не для тебе, Сонечко.

Я справді не відзначалася міцним здоров’ям — мабуть, бабусині катування далися взнаки. Промовчала, бо в ті хвилини остаточного рішення ще не мала.

Через кілька днів ми з тіткою Параскою стояли на пероні, а дядько Сашко у формі піхотного капітана махав нам із теплушки, що цокотіла колесами в напрямі Поста Волинського. То був шлях на Захід…

Плакали молоді дружини та старенькі матері. Плакала й тітка Параска. Для неї дядько Сашко був добрим чоловіком, який ніколи не сказав жодного лихого слова. Тільки там, на пероні, я зрозуміла, що дядько був значно молодший від тітки, мабуть, через те й відростив бороду.

На курси медсестер я все ж таки пішла, а невдовзі вже працювала у військовому госпіталі. Фронт із далекого став близьким, госпіталь разом з військами покидав Київ.

Не стану описувати того, що добре відомо з інших розповідей про війну. Доля кинула мене далеко від України — в місто Кінешму Іванівської області.

Як я жила і що робила?

Служила медсестрою в сортувальному відділенні. Приймала поранених. Попередньо їм уже було надано необхідну допомогу у фронтових госпіталях, а звідти санітарні поїзди доставляли всіх у глибокий тил для тривалого лікування. Здебільшого це були тяжкопоранені. Обліплені зашкарублим гіпсом, вони лежали на ношах, мов повалені статуї. Стогони та зойки дісталися тим, хто приймав їх у фронтових госпіталях. Тут вони вже не стогнали, трималися тихо й покірно, ніби то були не люди, а тільки матеріал, із якого належало виліпити людей.

Робота в мене була ніби й проста: помити, переодягнути. Та це просто тільки тоді, коли маєш справу з «легкими». А як помити нерухому людину, що від шиї до пояса закована в гіпсові лати?

«Легкі» милися самі. Це переважно бійці, в яких були скалічені руки чи ноги. Почували вони себе непогано, тільки й того, що війна відібрала в них можливість ходити, володіти зброєю. Десь потай не одна жінка молилася — без руки або ж без ноги, але здоровий, повний жаги до життя.

Молоді бійці дуже соромилися нас, медсестер. Ми так звикли до своєї роботи, що голе чоловіче тіло вже не викликало в нас ніяких інших почуттів, крім почуття власного обов’язку. Це здавалося їм неприродним, навіть принизливим. Ота сором’язність, цнотливість вельми засмучували мене. Моя професія передбачала вміння абстрагуватися стосовно статі: є хворий, є пацієнт, і не має значення, хто він — чоловік чи жінка. Ці ж юнаки бачили в нас дівчат, а не медиків. Там, на передовій, кожен із них, мабуть, думав про те, чи пошле йому доля звичайну людську радість, якою ніхто не буває обділений поза окопами? Хто б він не був, а таки знаходить для себе пару. І скільки ж їх загинуло, так ні разу й не звідавши дівочого поцілунку!..

Я намагалася виявляти тактовність, але обов’язок змушував стежити, щоб не змокріла пов’язка, отож здебільшого виходило так, що мені доводилось майже силоміць вихоплювати з-під гарячого струменя води забинтовану руку чи ногу.

Одного разу — влітку 1942 року — ми приймали велику партію поранених. Серед бійців, що милися під душем, я помітила постать юнака, який забився в куток, боячись навіть ворухнутися. Він стояв спиною до мене, права рука була забинтована. Юнак намагався якомога ретельніше виконати мій наказ, підіймав поранену руку, щоб вона не змокла, але робив це так, що забруднена пов’язка опинялася під струменем води, яка лилась на сусіда. Тоді я підійшла до нього впритул, взяла поранену руку і, підтримуючи її, лагідно сказала: