Кайдашева сiм’я

ІV

 Настало літо. Почались жнива, почалася в полі робота.

 Сім'я літом мало сиділа в хаті, менше стало колотнечі. За гарячою роботою в полі не було часу сваритись. Кайдаші вижали свій хліб і стали заробляти у пана за сніп. Мотря жала дуже швидко й заробила з Карпом більше кіп, ніж Кайдаш з Кайдашихою.

 Восени Мотря обродинилась. Кайдаш справив хрестини. Карпо ще більше ніби виріс сам в своїх очах. Він тепер вважав себе за правдивого хазяїна, у всьому рівного батькові. В йому десь узялась повага до самого себе. Батько був дуже радий онукові й обіцяв на хрестинах приставити для Карпа хату через сіни. Мала дитина наче трохи помирила свекруху з невісткою. Кайдашиха припадала коло свого унука, неначе коло своєї дитини, вчила невістку, як дитину купать, як сповивати, й знов заговорила до невістки солодким голосом. Мотря ненавиділа той облесливий голос, але стала ласкавіша до свекрухи. Поки вона слабувала після родива, Кайдашиха стала для неї в великій пригоді. Але не так сталося, як дитина почала підростать. Кайдашиха тішилась унуком, колихала його, гойдала, а Мотря мусила робити всю важку роботу за себе й за свекруху.

 Карпо й Мотря, заробивши літом собі хліба, вже знали, що вони їдять свій хліб, а не батьківський. В стіжках стояло жито й пшениця, до котрого вони приклали більше праці, ніж батько та мати. В скрині в Кайдашихи лежало полотно, в котрому, може, третя нитка була напрядена Кайдашихою. Карпові та Мотрі стало ще важче дивитись батькові в руки. Лихо в хаті тільки затихло й притаїлось, неначе гадина зимою. Весняне тепло кинули на ту гадину перше молодиці. І гадина підвела голову, засичала на всю Кайдашеву хату, на все подвір'я.

 Після Покрови Кайдашиха витягла з скрині два сувої полотна: один сувій давніший, товстого та недобре вибіленого полотна, а другий —тонкого, гарного, напряденого вдвох з Мотрею. Кайдашиха покраяла товсте полотно на сорочки для старого Кайдаша, для Карпа, Лавріна й Мотрі, а собі одрізала тонкого полотна на три сорочки й зараз сховала сувій в скриню.

 — А мені, мамо, не одріжете тонкого полотна, хоч на одну сорочку на празники? — спитала Мотря, насилу здержуючи голос.

 — Мене товста сорочка ріже в тіло, а ти, Мотре, ще молода: носи тим часом товсті сорочки, —сказала Кайдашиха.

 — А ви думаєте, мене товста сорочка не ріже в тіло?

 — Та бач, дочко, ти не ходиш до панів, а мене пани й попи просять варити обід, кличуть до себе в покої вечерять, ще й у покоях кладуть спати й подушки під боки стелять. Як же таки мені йти між такі люди в товстій сорочці?

 — Хоч мені й пани не стелять під боки пухових подушок, але ж і я пряла на тонке полотно, може, більше од вас, — сказала Мотря.

 — От і більше! Що лаялась, то й справді більше. Не звикай до тонких сорочок, бo ще хто зна, як буде тобі на своєму хазяйстві, — сказала Кайдашиха.

 — Як уже там не буде, а гірше не буде, як у вас. Коли б хоч одну тонку сорочку одкраяли на святки. Чи вже ж я в вас і того не заробила?

 — Оце причепилась причепа! Про мене, бери все полотно та й закутайся в його з головою. Так вже настирилась мені, що вже й не знаю, як од тебе одчепиться, — сказала Кайдашиха.

 Мотря одвернулась до вікна й вперше заплакала од того часу, як переступила через свекрів поріг. Вона почутила, що свекруха кривдить її в тому, до чого вона доклала багато праці своїх рук. Вона втерла крадькома сльози рукавом.

 Мотря взяла одкраяне для неї полотно і швиргонула його на лаву. Довго лежало воно на лаві надувшись, неначе сердилось на невістку. Мотря достала з скрині червоної та синьої заполочі і вже надвечір сіла вишивати рукава квітками. Квітки виходили здорові та лапаті, неначе вона вишивала їх на мішку або на рядні. Мотря плюнула, покинула шити розкішний хміль і тільки подекуди поцяцькувала рукава пружками та маленькими зірками.

 Пошила Мотря сорочку, випрала й наділа. Товсте полотно синіло, неначе буз. Вона глянула в дзеркало, і для неї здалося, що в такій сорочці в неї лице почорніло й брови стали не такі гарні.

 «Була я в батька, було моє личко біленьке й брови чорненькі, а в свекра личко моє змарніло й брови полиняли, — подумала Мотря, роздивляючись на себе в дзеркалі. — Із'їсть свекруха, люта змія, мій вік молоденький».

 Свекруха пішла до шинку та напідпитку судила свою невістку на все село, що вона нічим не догодить невістці; що справить, то все для неї погане, та дешеве, та не до лиця.

 Молоді молодиці все чисто переказували Мотрі, як її судить у корчмі свекруха.

 «Постривай же, свекрухо, не буду я більше для твоєї панської шкури на тонке полотно прясти», — подумала Мотря, і з того часу вона стала прясти починки собі окремо та ховати в свою скриню.

 — Навіщо ти, Мотре, ховаєш починки в свою скриню? — спитала Кайдашиха.

 — На те, що треба; не буду ж їх їсти, — одрубала Мотря.

 — А може, й поїси: хто тебе знає, — сказала Кайдашиха.

 — Не бійтесь, не понесу в шинок, не проп'ю і не буду напідпитку судити, як ви мене судите.

 — Що ж ти з ними думаєш робити? — спитала мати.

 — Помотаю на мотовило, осную та вироблю собі тонкого полотна на сорочки. Може, й під мої боки хтось постеле подушки...

 Кайдашиха догадалась, до чого воно йдеться, і трохи стурбувалась. Вона пряла ліниво, а Мотря дуже пильнувала коло гребеня. Вона боялась, щоб Мотря часом не випряла всього прядива.

 — То це ти думаєш збиратись на своє хазяйство моїм прядивом? — спитала Кайдашиха.

 — Прядиво таке ваше, як і моє. Хіба я не брала конопель, не мочила, не била на бительні не терла на терниці, може, більш од вас?

 Кайдашиха замовкла. Для неї здалося, що невістка того не зробить, а тільки метиться над нею за товсті сорочки.

 Одначе одного дня по обіді Мотря витягла з своєї скрині десять товстих починків, взяла мотовило й хотіла мотать. Кайдашиха побачила, що то не жарти, і спахнула.

 — Чи ти жартуєш, молодице, чи зо мною дражнишся? — спитала в Мотрі свекруха.

 — В мене нема жартів, — сказала Мотря, махаючи мотовилом, котре гойдалось в її руках і черкалось об сволок.

 Кайдашиха зобидилась.

 — Дай сюди мотовило! Це не твоє, а моє. Принеси од свого батька та й мотай на йому, про мене, свої жили, — крикнула Кайдашиха й ухопила рукою мотовило.

 — Ба не дам, бо й мені треба, — одказала Мотря, не випускаючи з рук мотовила.

 — Дай сюди, кажу тобі! — крикнула на всю хату Кайдашиха, люта од злості. — Я сама зараз буду мотать.

 — Ба не дам! В вас нема чого мотать, бо ви нічого не напряли, — крикнула й собі на всю хату Мотря й ухопила мотовило обома руками.

 — Геть собі ік нечистій матерії. Дай мотовило, кажу тобі! — зарепетувала Кайдашиха вже не своїм голосом і вхопила мотовило обома руками, ще й потягла до себе.

 — Ба не дам! Хіба будемо битись, чи що? —крикнула Мотря й сіпнула до себе мотовило.

 — Дай!

 — Ба не дам!

 — Дай, кажу тобі!

 — Ба не дам!

 Молодиці підняли страшний ґвалт. Чоловіки позбігались у хату. Їм здалось, що молодиці б'ються. Серед хати стояли свекруха й невістка й сіпали кожна до себе мотовило. Обидві були люті, в обох очі блищали. Починок качався долі. Старий Кайдаш, Карпо й Лаврін повитріщали на молодиць очі, не знаючи, од чого скоїлась між ними така сварка. Свекруха й невістка так розлютувались, що не примітили чоловіків.

 — Дай сюди, бо як пхну, то й ноги задереш! — кричала Кайдашиха й сіпала до себе мотовило.

 — Одчепіться, бо й я вмію пхатися, — кричала Мотря несамовито й тягла до себе мотовило.

 — Чи ви подуріли сьогодні, чи показились, — сказав Кайдаш, — чи в хрещика граєтесь? Покиньте мотовило!

 Молодиці його не слухали й тягались по хаті з мотовилом, невважаючи на його слова.

 — Та це вони, мабуть, в ворона граються, — обізвався насмішкувато Лаврін.

 — Це добра іграшка! Мотре! покинь мотовило, бо як ухоплю кочергу, то поб'ю тобі руки.