Марина — цариця московська

Царя спершу поховали (сяк-так загребли) «за Серпуховскими воротами в убогом доме». Мабуть, на цвинтарі для бездомних, безрідних та бідних. (Труп туди потягли волоком, прив’язавши його до коня.) Того дня в Москві пронеслася буря, десь зірвало дах і щось там вихором розкидало... Це відразу ж було визнано недобрим знаком того, що покійний цар був... бісом!

Не більше не менше! На довершення до всього почала різко псуватися погода. Так різко і в такий поганий бік, що це насторожило московитів, схильних до забобонів та маловірства.

Несподівано загули чи не крижані вітри, посунули низькі набряклі хмари, з яких засіялась холоднюща мжичка вперемішку зі снігом, — сонце зникло, а з ним і перше весняне тепло.

На Москву напосіли холоди — небувалі для травня місяця, і такі пронизливі, що здавалося, зима знову повертається, відвоювавши у весни всі права. І тривали ті холоди (московити вже почали діставати зимові вдяганки, теплі шапки та рукавиці) аж цілих вісім днів. Як кажуть, ні з того ні з сього, а радше з доброго дива. Ніколи таких холодів не було у травні місяці в Москві і — нате вам! З якого лиха? (Жак Маржерет писатиме, що ті холоди «погубили всі хліба і навіть траву на полях».)

Таку незвичайну переміну погоди, її різке погіршення відразу ж пов’язали із загибеллю «Розстриги». Про це й поповз­ли Москвою чутки — одна однієї жахніша! Всі пов’язували незвичайний холод з убієнням царя — мовляв, мстить чаклун православним за своє убивство! Говорили (шепотом, роблячи круглі очі), що тіло страченого царя буцімто володіє якимось магічним впливом на погоду, — ось чому на Москву опустився такий жахливий «хлад», а разом з ним і «мразь».

Чутки ширилися, лякали людей (холоднеча не вгамовувалася), і московити вже таке казали, таке... Буцімто хтось загледів, як над могилою Дмитрія-чаклуна піднімалися із землі якісь підозрілі голубі вогники... Дійшло до того, що люди вже боялися з настанням темряви виходити з будинків.

Занепокоїлась і нова влада. А занепокоївшись, веліла: тіло царя викопати і знову закопати — але вже значно і значно глибше. Ще й привалити яму великою каменюкою!

І так було зроблено, тіло викопали і неподалік знову закопали його «в убогом доме», але вже значно і значно глибше. Але в першу ж ніч окаянне тіло якимось робом вибралося з могили (відвернувши ту важенну каменюку, що була зверху покладена) і буцімто до ранку самовільно гуляло цвинтарем. А потім саме... закопалося. Але осторонь цвинтаря, у чверть версти від «убогого дому»! Це ж треба!

Як таке могло лучиться? Гадали так і сяк (навіть влада гадала) і дійшли ось до чого. Десь перед убивством царя в Москву приїздили лопарі — мешканці північної Лапландії — буцімто кланялись Дмитрію-царю і данину йому вручали. А про лапландців з давніх-давен ходили моторошні чутки, що вони — чарівники. Всі до одного. Та такі «скусные», що навіть тямлять воскрешати мертвого. Мовляв, «велять убить сами себя, а после оживают».

Знайшлися очевидці, які клялися-божилися, та ще й заприсягалися, що таки справді бачили, як мертвий Дмитрій ходив цвинтарем! Жах, жах! Волосся сторч ставало на головах тих, хто слухав ті свідчення. Не інакше, рішили, як Дмитрій ще за життя навчився в лопарів-лапландців бісівського мистецтва, а тому лиха від нього тепер не обберешся!

Чутки чутками, а влада — і особливо духовенство — занепокоїлась. Що мертвий цар ночами тиняється в своєму «убогому домі» — непорядок! Це як кожний мертв’як почне ночами колобродити — лиха не минути. Та й мертв’яки таке можуть натворити, таке!..

Треба було щось робити з мертвим «колдуном и чародеем». Духовенство внесло рацпропозицію, а вже влада втілила її у життя: тіло Лжедмитрія викопали — вже вкотре! — відвезли до сільця Нижні Котли, де його при всьому чесному народі й спалили. Правда, за першого разу це не вдалося. Коли труп кинули в огонь, то обгоріли лише руки й ноги, а саме тіло залишилося цілим. Була дана команда: мертв’яка порубати на шматки і знову кинути у вогонь. Цар-чаклун нарешті згорів. А вже потім його прах зібрали, перемішали з порохом, зарядили до гармати і вистрелили ним у той бік, звідки він і прийшов у Москву. Себто в бік Польщі. І лише тоді витівки мертвого царя нарешті припинилися, слава Богу!

Жак Маржерет з сумом закінчить своє повідомлення про того, чиє життя перетворилося на попіл і прах, що в діяннях царя Дмитрія «светилось некое величие, которое нельзя выразить словами».

АКТУАЛЬНА ЦИТАТА

«Казка обернулась для Марини Мнішек жорстокою сутичкою з дійсністю. Досі надії самі вели її і все, що їй залишалося, — це підкорятися ритуалам, у яких їй було відведене почесне місце. Вона тільки-тільки почала освоюватись у ролі цариці, а життя чи не варварським чином показало їй, що не терпить відношення до себе, як до декорації на чиїйсь п’єсі» (В. Козляков).

Медового місяця у неї не вийшло після весілля, як би то мало бути.

Дев’ять днів, усього лише дев’ять днів — який то медовий місяць?..

І відразу ж гіркота. Можливо, й на все життя, що в неї ще лишилося.

Та й смертельна небезпека все ще нависала над нею, переслідувала її день у день, дихала в потилицю, ганялася за нею, і здавалося, що ось-ось її таки здожене і схопить кістлявими пальцями за горло, — отакий медовий місяць їй випав!

Марина мала стати другою жертвою — після царя Дмитрія Івановича (переслідування і вбивства поляків не враховувалися), і лише тоді ошаліла юрма, якось задовольнившись убивством цариці та глумлінням над її тілом — якщо воно станеться, убивство, — заспокоїлась би. Мета досягнута. Цар і цариця мертві є.

Але поки що знищений був лише цар, цариці все ще вдавалося рятуватися, і це ще більше розпалювало переслідувачів, як полювальників, що йдуть по сліду і ніяк не можуть наздогнати свою здобич-жертву...

Марину шукали в царському палаці, і вона, рятуючись, ледве встигала перебігати з одного покою в інший, а юрма, горлаючи і лихословлячи, йшла за нею слідом — відчуваючи, що цариця зовсім поруч. Ось-ось вона її наздожене і відведе душу.

І вона б її спіймала, адже на той час полювальники заполонили майже увесь царський палац, — більше Марині ніде було ховатися і нікуди було бігти.

Коло вже замкнулося.

Власне, замикалося.

Рятунку цариці вже не було — вона мала бути вбита, а її молоде тіло розтоптане й понівечене, відтягнене за ноги стрункі в кремлівський двір (звичайно ж голе, зі своїх жертв бунтарі зривали одяг) і кинуте на загальний огляд та глумління.

Але тут несподівано прийшов рятунок — коли Марина, змирившись зі своєю сумною долею, вже й руки опустила. І прийшов з того боку, з якого вона його й не чекала.

Порятунок прийшов від... Шуйського.

Від того, хто все це й затіяв, — від убивці царя Дмитрія. Давно відомо — а на Русі особливо, — що нема нічого жахливішого за некерований натовп, який, втрачаючи здоровий глузд і людську подобу, все крушить на своєму шляху, осатаніло, озвіріло і не заспокоїться доти, поки не обіп’ється крові своїх жертв. А може, й потоне в ній.

І ще було відомо: юрма, навіть розправившись з жертвами, вже буде не в силі зупинитися і може тоді розправитися навіть з тими, хто її нацькував, хто у неї був заводієм.

Це відчули змовники-бояри: натовп виходить з-під контролю і крушить все на своєму шляху, вимагаючи все нових і нових жертв. А знищивши чужих, ось-ось почне знищувати і своїх. Що праві, що винуваті — їй, юрмі, тепер все одно — аби було з ким розправлятися.

І тоді — все. Крах! Навіть для зачинщиків і заводіїв бунту, що часто подається в історії як всенародне повстання за соціальну справедливість.

Це відчули бояри-змовники і, занепокоєні та стривожені, звернулися до свого проводиря: треба щось робити з натовпом, що, увірвавшись до Кремля, все нищить на своєму шляху і вже починає замахуватися навіть на них, на бояр.

Пора було рішуче приборкувати розпашілу юрму погромників та убивць. Руки у юрми вже по лікті в крові, а вона все ще багне крові.

Це вже почав розуміти і сам Шуйський. Відчував небезпеку від погромів. Натовп — якщо він ніким не керований, починає діяти за своїми, тільки йому самому й зрозумілими законами. Спалахнувши, бунт — та ще на Русі — вже не може зупинитися сам по собі. Він шириться, як вогонь по сухій соломі, чи — гірше — по бочках з порохом...