Сон кельта

Губернатор обернувся до шерифа, вони пошепки обмінялися кількома фразами, й відповів шериф.

— Вони прийдуть надвечір.

— Дякую.

Після хвилинного вагання усі троє покинули камеру, й Роджер почув, як охоронець заскреготів ключем у шпарині.

XIV

Той етап свого життя, коли Роджер найглибше занурився в проблеми Ірландії, він розпочав із подорожі на Канарські острови, у січні 1913 року. Мірою того як корабель відходив усе далі в Атлантичний океан, у нього звалювався з плечей великий тягар, він викидав із пам’яті образи Іквітоса, Путумайо, каучукових плантацій, Манауса, барбадосців, Хуліо Арани, інтриги Форін-Офісу, й у ньому відроджувалася впевненість, що тепер він зможе повернутися до подій у своїй країні. Він уже зробив усе, що міг, для аборигенів Амазонії. Арана, один із найбільших катів того народу, тепер не посміє підняти голову: він утратив будь-який престиж, розорився, й було вельми ймовірно, що він закінчить своє життя у в'язниці. Тепер Роджер хотів зайнятися долею інших аборигенів, аборигенів Ірландії. Вони також мали потребу визволитися від «аран», які їх експлуатували, хоч для цього вони й застосовували зброю вишуканішу та лицемірнішу, аніж та, якою вони користувалися, грабуючи збирачів каучуку, перуанських, колумбійських і бразильських.

Проте, попри почуття визволення, яке тішило його мірою того, як він віддалявся від Лондона, й під час подорожі, й під час свого місячного перебування в Лас-Пальмасі, він страждав від погіршення свого здоров’я. Болі у стегні та в спині, спричинені артритом, терзали його о будь-якій годині дня й ночі. Болезаспокійливі ліки не справляли того ефекту, що раніше. Йому доводилося годинами лежати в ліжку в кімнаті свого готелю або у кріслі на терасі, обливаючись холодним потом. Ходив він, долаючи неабиякі труднощі, завжди з ціпком, і вже не міг вирушати на тривалі прогулянки в поле або до підніжжя пагорбів, як робив, коли приїздив сюди раніше, боячись, що посеред прогулянки його паралізує біль. Найкращі спогади про ті кілька тижнів початку 1913 року будуть тими годинами, які він провів, поринувши в минуле Ірландії завдяки читанню книжки Аліси Стопфорд Ґрін «The Old Irish World» («Стародавній світ Ірландії»), у якій історія, міфологія, легенда й традиції змішувалися, щоб намалювати картину суспільства, наповненого пригодами й фантазією, конфліктами й творчою діяльністю, в якому народ, відважний і великодушний, розвивався в умовах нелегкої природи, виявляючи свою мужність та винахідливість через свої пісні, танці, свої ризиковані ігри, ритуали та звичаї. То була велика спадщина, яку англійська окупація намагалася знищити, хоч і не змогла домогтися цього цілком.

На третій день свого перебування в місті Лас-Пальмас, після вечері, він вийшов прогулятися по околицях порту, у кварталі, заповненому тавернами та невеличкими готелями бордельного характеру. У парку Санта-Каталіна неподалік від пляжу Лас-Кантерас, після того як оглянув місцевість, він підійшов до двох молодиків, схожих на матросів, щоб попросити в них вогню. Він трохи поговорив із ними. Його недосконала іспанська мова, яку він змішував із португальською, розвеселила хлопців. Він запропонував їм піти випити, але один із них подіішав на побачення й залишив його з Міґелем, молодшим, хлопцем із кучерявим волоссям, який щойно вийшов із підліткового віку. Вони пішли до маленького задимленого бару, що називався «Адмірал Колумб», де співала вже немолода жінка під акомпанемент гітариста. Після другого келиха Роджер, захищений сутінню, що панувала в цьому закладі, простяг руку й поклав її на ногу Міґеля. Той приязно усміхнувся. Осмілівши, Роджер підсунув руку трохи вище, ближче до ширіньки. Він доторкнувся до хлопцевого прутня, і хвиля жадання пробігла в ньому від ніг до голови. Уже багато місяців — «скільки ж — три, чотири?» — він був чоловіком без сексу, без бажань, без фантазій. Йому здалося, що разом зі збудженням у його вени повернулася молодість і любов до життя. «Ходімо до готелю?» — запропонував він хлопцеві. Міґель усміхнувся, не погоджуючись і не заперечуючи, але не виявив найменшого бажання підвестися з місця. Він попросив, щоб йому принесли ще один келих вина, міцного й пікантного, яке вони пили. Коли жінка перестала співати, Роджер попросив рахунок. Він заплатив, і вони вийшли. «Ходімо до готелю?» — знову запитав він його на вулиці, з тривогою в голосі.

Хлопець, схоже, вагався, а може, затримувався з відповіддю, бажаючи, щоб його просили, й у такий спосіб набавити ціну за свої послуги. Але в цю мить Роджер відчув, як його шпигнуло в стегно, що примусило його зігнутися й опертися на підвіконня. Цього разу біль посилювався не поступово, як було в інші рази, а шпигнув відразу й був сильніший, ніж зазвичай. Так ніби його штрикнули ножем. Йому довелося сісти на підлогу, перегнувшись удвоє. Переляканий Міґель швидко відійшов, не запитавши, що з ним сталося, й навіть не попрощавшись. Роджер протягом тривалого часу залишався в такій позі, зігнутий, із заплющеними очима, чекаючи, поки бодай охолоне той розжарений клинок, що устромився йому в плечі. Коли він зміг зіп’ястися на ноги, то мусив пройти кілька кварталів дуже повільно, тягнучи ноги, поки йому зустрівся екіпаж, що довіз його до готелю. Біль відпустив його лише вранці, коли він зміг нарешті заснути. Уві сні, наповненому кошмарними мареннями, він страждав і втішався на краю провалля, куди міг скотитися в будь-яку мить.

Наступного ранку, снідаючи, він відкрив свого щоденника й дуже повільно щільним почерком описав, як вони кохалися з Міґелем, кілька разів, спочатку в темряві в парку Санта-Каталіна, слухаючи шум моря, а потім у смердючій кімнатці дрібного готелю, звідки чулося, як завивають сирени кораблів. Смаглявий хлопець стрибав на ньому, глузуючи з нього, «ти вже старий, ось хто ти є, старий-старісінький», і бив його долонями по сідницях, примушуючи його стогнати, чи то від болю, чи то від утіхи.

Ні протягом решти місяця, відбутого на Канарах, ні під час подорожі в Південну Африку, ні протягом тижнів, які він прожив у Кейптауні та в Дурбані зі своїм братом Томом і своєю невісткою Кейті, він не намагався пережити ще одну сексуальну пригоду зі страху, що через свій артрит знову потрапить у таку саму безглузду ситуацію, в яку потрапив у парку Санта-Каталіна в Лас-Пальмасі, де змарнував свою зустріч із канарським моряком. Вряди-годи, як стільки разів робив в Африці та в Бразилії, він кохався сам-один, заповнюючи сторінки свого щоденника нервовими й поквапними літерами, штучно створеними фразами, іноді такими самими кумедними, як і ті коханці на кілька хвилин або годин, яких він мусив задовольняти. Ці плоди фантазії занурювали його в гнітючу сонливість, тому він намагався звертатися до них якомога рідше, бо ніщо так не нагадувало йому про його самотність і його схильність переховуватися від людей почуття, що, як він знав, супроводжуватимуть його до смерті.

Ентузіазм, яким наповнила його книжка Аліси Стопфорд Ґрін про стародавню Ірландію, спонукав його попросити в подруги більше матеріалу на цю тему, який би він міг почитати. Пакет із книжками й статтями, який надіслала йому Аліса, надійшов, коли він збирався повантажитися на корабель «Ґрантильї Касл», що відпливав до Південної Африки 6 лютого 1913 року. Він читав день і ніч протягом плавання й продовжив читання в Південній Африці, тому в ті дні, попри велику відстань, він почував себе дуже близько до Ірландії, сьогоднішньої, вчорашньої й стародавньої, чиє минуле ніби наближалося, коли він читав тексти, які Аліса підібрала для нього. Протягом тієї подорожі болі у спині та в стегні зменшилися.

Зустріч із братом Томом після стількох років була тяжкою. Попри сподівання Роджера, який вирішив навідати старшого брата, що ця подорож наблизить їх один до одного й створить між ними міцний зв’язок, який насправді ніколи не існував, вона лише підтвердила, що вони зовсім чужі один одному люди. Крім зв’язку по батьківській крові, між ними не існувало нічого спільного. Протягом минулих років вони обмінювалися листами лише тоді, коли Том і його перша дружина Бланш Багаррі, австралійка, терпіли економічні труднощі й хотіли, щоб Роджер їм допоміг. Він ніколи не відмовляв у цьому, крім тих випадків, коли брат та його дружина просили суми, непосильні для його бюджету. Том одружився вдруге з південноафриканкою Кейті Акерман, і обоє заснували туристичну фірму в Дурбані, проте їхні справи там ішли не дуже добре. Брат здавався старшим за ті роки, які він мав, і перетворився на типового південноафриканця, селянського виду, обсмаленого сонцем і життям на свіжому повітрі, з вільними і дещо грубими манерами, який навіть у тому, як він розмовляв англійською мовою, здавався більше південноафриканцем, ніж ірландцем. Його не цікавило, що там відбувається в Ірландії, у Великій Британії чи в Європі. Єдиною темою його розмов були ті проблеми, які постали перед фірмою, що її вони з Кейті заснували в Дурбані. Вони сподівалися, що краса того місця привабить туристів і мисливців, але їх було не так багато, а витрати на відкриття фірми виявилися набагато більшими, ніж вони розраховували. Вони створили собі багато ілюзій із цим проектом і тепер боялися, що так, як ідуть справи, їм доведеться продати свою фірму за безцінь. Хоч його невістка була цікавішою й розумнішою, ніж його брат, — вона мала художній смак і почуття гумору, — Роджер зрештою розкаявся, що вирушив у таку тривалу подорож тільки для того, щоб навідати це подружжя.