Юнаки з вогненноi печi

У Потьмі на станції була та ж картина: жахливий сопух і сонні люди на лавках, тільки цього разу їх побільшало: дехто лежав і на підлозі. З розповідей старих мордовців, у яких ми гостили, знали, що тут п’ють не горілку, навіть не самогонку, а бражку, тобто напівфабрикат для самогонки, а саму самогонку й не гонять. Очевидно, тим і пояснювався такий сопух; ми принаймні у приміщенні станції не могли втриматися й пішли гуляти на перон, не забуваючи, однак, напучення дружини Даля від перону не віддалятися, бо всяке може статися. І справді, повз нас часом проходили якісь нечупарні, зарослі чоловіки й пильно нас озирали — Лариса від цих поглядів зіщулювалася; я ж тримався у кишені за розкритого перочинного ножа. Було вже темно, і ми намагалися не відходити з освітленої площини. Щоб хоч трохи зігрітися, ми заскакували вряди-годи на станцію, але швидко звідтіля вилітали — сморід таки був нестерпний.

Нарешті під’їхав поштовий поїзд і зупинився: в один із вагонів почали вантажити пошту. Із найближчого до нас зійшов провідник і закурив.

— В Москву? — спитав байдужно.

— В Москву,— відказав я.

— Хатітє, садітесь к нам,— сказав провідник і повідомив, що плата така ж, як на пасажирський загальний.

Я подивився на Ларису. Поїзд, якого ми чекали, мав прибути за півтори години, а гарантії, що квитки будуть, ми не мали.

— А спальні місця у вас є? — спитала Лариса.

— Канєшно. Ви что — хохли?

— Українці,— сказала Лариса.

— Ну, ето всьо равно,— пихкнув димом провідник.— У міня жена хохлушка. Крепкого характера бабка. Садітесь!

Ми зайшли у вагон, там було щось на зразок купе, в якому сидів чоловік, що вже давно не голився, і жінка з дитиною; одягнені вони були в брудне ганчір’я.

— Еті едут без плати,— показав провідник.— Упросілісь!

Чоловік на ці слова не зреагував ніяк, а жінка блимнула очима й потупилася.

Пройшов ще один провідник. Зиркнув на нас, але нічого не сказав.

Ми сіли на лавку і задоволено витягли ноги, які аж гули. В поїзді було тепло, я відчував, як тепло обволікає моє змерзле тіло, розкладає його і млоїть. Поїзд рушив.

— Слава Богу! — мовила Лариса.— А то я боялася, що ночувати там будемо. По-моєму, ті люди із станції звідти й не виходять.

— Гадаєш, живуть там?

— Ну да! То були ті самі люди. Кілька принаймні точно.

— Да,— сказав раптом чоловік.— Часом доводиться пробути на станції і по кілька днів.

Сказав це і замовк, запавши знову в мовчанку.

Підійшов перший провідник і підсів до нас.

— У нас тут буде краще, як у загальному вагоні,— сказав він.— Ви що, брат і сестра?

— Ні,— сказала Лариса.— Ми чоловік і жінка.

— Молоді ще,— сказав провідник.— Хто тут у вас у таборі?

— Батько,— сказала, не моргнувши оком, Лариса.— Мій!

— Так,— сказав провідник.— Діла!

Встав і відійшов. Я подивився на Ларису здивовано, але вона на мій погляд ніяк не зреагувала, хиталася в такт поїзда, та й усе. Зрештою, зрозуміти її можна: надто довго пояснювати, хто ми такі насправді й до кого приїхали. Але те, що вона вміла брехати так незворушно, мене трохи вразило.

Чоловік раптом устав і пішов у бік туалету. Жінка поклала дитину на полицю й метнулася за ним. Вони про щось засперечалися на незрозумілій нам мові.

— Будемо спати разом,— сказала Лариса.— Щось мені ця компанія не подобається.

Я хитнув: компанія мені також не подобалася, особливо другий провідник, який позирав на нас вовком.

Жінка схопила чоловіка за руку й тягла до полиці. Він неохоче їй піддавався, але фізіономію мав кислу.

— Повечеряємо,— сказала Лариса й почала витягати рештки наших запасів.

Чоловік і жінка дивилися на їжу байдуже, але в їхніх очах увіч світилися голодні вогники.

— Ходи спитай, чи є у них чай,— сказала Лариса.

Чаю в провідників не було, тільки гаряча вода. Лариса мала при собі термоса, пішла й набрала. Запросила до вечері наших супутників, але вони гаряче почали відмовлятися. Тоді Лариса зробила бутерброди і всунула один йому, а другий їй. Вони несміливо ті бутерброди взяли й почали їсти з видимою пожадливістю. Лариса дала їм ще по бутерброду, і вони ковтнули їх як муху. По тому чоловік пішов по гарячу воду, і вони почали пити її по черзі: трохи вона, а трохи він. Пили із алюмінієвої кварти, яку чоловік видобув із клунка. Ми пили із покришки термоса: спершу Лариса, а тоді я.

— Далеко їдете? — спитав я співподорожан.

— Не знаємо,— мовив байдуже чоловік.— Як вийде.

До речі, за їжу вони нам не подякували. Жінка весь час мовчала, а коли Лариса щось у неї запитувала, ніяковіла і хрипким голосом відповідала, що не знає. Замість неї відповідав чоловік, все так само байдуже, ніби був притлумлений.

Їжа нас остаточно розморила. Лариса розстелила матраца (постелі не було), а подушку обгорнула хусткою. Жінка лягла біля дитини, а чоловік продовжував сидіти. Лариса забилася під стінку, я ж примостився побіч. У цей час вперше обізвалася дитина — заплакала. Жінка почала її затицькувати, щось хрипко до неї промовляючи незнайомою мені мовою. Провідники сиділи в своєму переділку, про щось балакали, але слів розібрати годі було. Я обійняв Ларису, щоб не звалитися з полиці, і ми відразу ж заснули. Розбудив нас крик.

— Нєт, ти міня пусті, пусті, подонок! — кричав чоловічий голос.— Набрал тут шантрапи, закони нарушаєш. Не нада менє твоіх дєнєг, плевать я хотєл на ніх. Виброшу ету наволоч с поєзда!

Я злякано підхопився: голос лунав із переділки провідників. Чоловік байдуже сидів навпроти, а жінка з дитиною спала. Лариса підхопилася не менш перелякано.

— Що там таке? — спитала вона.

— Бузят,— спокійно сказав чоловік.— Он постоянно так...

Із переділки вирвався другий провідник, видно було, що перший хапав його за плечі.

— Вон шантрапа! Вон з поєзда! — зарепетував другий провідник.

Перший схопив напарника ззаду, заломив йому руку, аж той зігнувся, і погнав у бік туалету, даючи тумаки й немилосердно матюкаючись. Другий провідник відчинив головою двері туалету, перший урізав йому коліном під зад і заштовхав усередину. Тоді зачинив двері і замкнув. З туалету рознісся рев, ніби ревла поранена тварина. Другий провідник бився у двері, репетував, кляв, матюкався, вив. Лариса біля мене тремтіла, як билина, я обійняв її за плечі. Перший провідник, усміхаючись, пішов до нас.

— Ізвінітє за неудобство,— сказав майже гречно.— Моча єму інода в голову шибаєт, скоро он успокоітся. Ізвінітє!

Рев і крик із туалету не стихав. Тоді перший провідник наблизився туди і крикнув.

— Замолчі, свінья, людей тривожішь! Не замолчиш, біть буду, суку!

За дверима спалахнула лайка, але відразу ж затихла.

— Он уже будіт спокойний,— підморгнув провідник.— Када випьєт, не человек, а какой-то малахольний. Не обращайте вніманія!

З нас усіх найбільше “не обращала вніманія” жінка, вона продовжувала нерушно лежати біля дитини, мовчала й дитина. Чоловік устав, потягся і раптом поліз на другу полицю.

— Лягай! — сказав я тихо Ларисі.— Посиджу біля тебе!

— Я боюся,— зашепотіла Лариса.

У туалеті було тихо. Лариса ще трохи посиділа, а тоді лягла.

— Петька! — почувся з туалету голос.— Слиш, Петька!

— Я Петька,— підійшов до туалету перший провідник.

— Випусти, Петька. Буду себя вести харашо!

— Карцер на четирє часа, пойнял?

— Понял,— сказало зсередини і знову затихло.

— Ложись, парень,— сказав мені провідник.— Тепер он будет спокойний. Нічаво, перебузіт!..

Спокійно пішов у свою переділку, чути було: щось наливає і п’є. Я ліг і обійняв Ларису.

— Попали ми з тобою,— шепнула вона.— Мене всю трусить. Що це за світ?

— Це “широка страна моя родная”,— сказав я.— Спи!

Вона затихла. Сам же я спати не міг, нервово прислухався до колисливої тиші, стукоту коліс, рипу вагона. В туалеті, здається, другий провідник плакав, бо звуки доносилися якісь неясні: чи то схлипи чи притамоване скавуління. На те вийшов перший провідник стукнув кулаком об двері і прорипів: