Похорон богiв

Найвірогідніше могло статись так, що князь краківський Зденек, Мешків братко, довідавшись про поразку під Перемислем, скористається з нагоди й відбере в нього великокняжий стіл, бо вже давно вів толкування про це з Оттоном та папою римським.

Мешко опинився між двох мечів, і що далі він думав, линучи мислею на захід і на схід, то виразніше починав розуміти, що небезпечніший для нього меч — двоюрідний брат Здіслав Краківський, а не світлий князь Доброчин.

Мешко мусив будь-що знайти шлях до Доброчина. Але де той шлях? Коли кияни підуть на приступ, тоді вони вже не схочуть говорити ні про що; отже, треба думати зараз.

Мешко вирядив до світлого князя свого сла. Сол був не княжого роду, але достойніших Мешко тепер не мав: найдостойніші полягли або потрапили в полон до київського князя. Цими словами сол і почав, передавши Доброчинові золотий меч у золотих піхвах. Сол сказав:

— Ось слово ксенжа Мечислава.

Доброчин узяв меч і виважив його в руці. Все було із щирого золота, але здавалося несподівано легким. Він постукав пальцем по лезі й засміявся, глянувши на ляського сла. Лезо всередині виявилось порожнистим.

— Коли в Мешка й слово таке, то воно не вельми багато важить, — сказав він. — Таким мечем і курці голови не врубаєш.

— То єст мирний меч, ясни ксенже, — схилився в поклоні сол. — Мешко хоче з тобою покою. Он оддає тобі Червенські городи.

— Ми їх самі забрали, — відповів Доброчин, глянувши на пораненого в голову Претича. — Й не за так! Перекажи своєму князеві, нехай прийде сюди.

Сол недовірливо подивився на Доброчина:

— Сам сюди-и?

Претич і Ждан Будимирович осміхнулися, дивлячись на розгубленого сла.

— А якщо забоїться — діло його. Тоді я звелю взяти мечем Перемисль. Моє слово таке, — сказав Доброчин і вдарив по руків'ї власного меча долонею. Це був не порожнистий золотий меч.

Сол добре зрозумів натяк світлого князя.

Мешко прибув не зразу після повернення свого сла, і в тому не було нічого дивного. Він вийшов з Перемисля аж у другій половині дня, взявши супровідником єдиного сина, Бадеслава. Поява тут княжича свідчила про те, що Мешко звірився на ласку світлого князя, чого не міг не збагнути й сам світлий князь.

— Будемо ратитись чи миритися? — запитав він. У ньому ще й досі не вляглось роздратування від того, що переказав був Мешко через свого сла.

Мешко лише розвів руками:

— Не могем вальчиць се з тобом...

— А ти хтів би вальчитись?

— Та нє! — спохопився Мешко, якого неправильно зрозумів Доброчин. — Я мам сина, а ти маш цурке... — Мешко переклав: — А ти маєш доньку...

Жоною Мешка була перемислянська княжна, тону він трохи знав мову русинів.

Вони сиділи вчотирьох у голубому шатрі, оточеному віддалік шатрами дружинників і воїв. Четвертим у шатрі був Ждан. Світлий князь підморгнув до Ждана:

— Розтлумач йому бодай ти, що моя дочка ще дитина.

— Я відаю це, — перехопив його слова Мешко. Він збагнув, чого побоюються ці кияни, й заходився лясько-полянським говором пояснювати обом, що в такому злюбі немає нічого дивного, що так чинять і інші європейські князі та королі, утверджуючи в цей спосіб мир межи собою, тож хай з того не має клопоту ясніший ксенж Доброчин, усе буде законно й якнайліпше.

— А то ніц, що княжна Славка ще малолітня, — додав він. — Муй Болек юж спить зе свойом покоювком. Он не займе княжни, поки она не виросте.

Ждан Будимирович нестримно зареготав, а коли до шатра ввійшов Претич із перев'язаною головою, глузливо засміявся й світлий князь:

— Послухай, що він гомонить, велій боярине! — А коли головний воєвода вислухав і мовчки сів, Доброчин звернувся до Мешка: — За що ж маю віддати тобі своє дитя? Хто з нас двох зможений? Я чи таки ти? Тож хто кому мусить давати таля в заставу?

— То єст так... — озвався Мешко. — Але ж мова не про те... Невже ясний ксенж боїться, же я знову одберу в него Червенські міста? То було можливо раніше, коли в Києві сидів невдатний ксенж Ярополк. А тепер я мушу се бояти за себе. Розуміє мене ясний ксенж?

— Трохи, — визнав по хвилі Доброчин. Мешкові хитрощі здавалися йому смішними, й він засміявся до нього й до своїх воєвод: — Вельми туго розумію! Але хай буде так, як каже Мешко. Лише віддамось у руки борців, як то заведено нашими дідами, коли вони хотіли взнати волю небес.

То означало, що обидві сторони мають виставити двох борців, які в поєдинку визначають долю угоди. Претич мовчав, уже здогадуючись, яких київських борців має на оці світлий князь. У Мешкових же очах спалахнула іскра надії, але він з удаванею заклопотаністю потупив зір. Борців у Перемислі не бракувало.

— Нєх буде так, — кивнув він до світлого князя. Мешко навіть не сподівався на такий легкий наслідок перемов. Доброчин по суті прийняв його умови. Втішало й те, що кияни не спробували затримати їх у своєму стані, хоч при охоті могли б.

Мешка та його сина Болеслава, який понуро мовчав уподовж цілої перемови, київські дружинники вільно пропустили через передові ряди, й ті зникли за воротами Перемисля.

Обидві сторони почали готуватися до боротьби з самого ранку. Претич відсунув перші лави дружини та раті трохи назад, і перед Великими воротами Перемисля утворився широкий вільний вигін — перестрілів на чотири від воріт, щоб ніхто в запалі боротьби не міг докинути туди стрілою. З польського та київського боку було виділено по п'ять отроків та п'ять княжих мужів, озброєних тільки мечами. Вони стежили за боротьбою богатирів.

Київські богатирі вже стояли в передніх лавах — Вадим Муромець та Ян Усмошвець. Так вирішив головний воєвода Претич. Ян Усмошвець був для герцю не вельми молодий: йому цього літа минув сорок восьмий. Зате Муромцеві заледве виповнилося двадцять і три.

Ще не було остаточно домовлено, по скільки богатирів братиме участь у боротьбі, але серед киян говорили про якихось Дюка Стопанича та Чурила Пленковича: перший був белзьким купцем, а другий — перемислянським.

Доброчин іще не знав, кому із своїх двох віддати перевагу, якщо Мешко виставить лиш одного богатиря. З Яном Усмошевцем його пов'язувало спільне важке дитинство. Вони були ровесники й разом училися на мечах, навіть мріяли визволити з Любеча Доброчинового батька Маломира. Тоді старий Муромець висміяв їх — і дуже вчасно й слушно, бо були б наробили лиха батькові й собі. Юнацькі роки Доброчина пройшли й з Муромцем, якого Доброчин любив і поважав — за його небалакучу щирість і зненависть до ворога.

А потім ще був у житті Доброчина старший син Муромця Ратко. Без Ратка печенізький хан Куря напевно захопив би й спалив Київ, а всіх киян полонив би або повбивав.

Тепер Доброчин мусив оддати комусь із двох богатирів перевагу.

Герць почавсь о четвертій [16] годині дня, коли сонце було ще не таке пекуче. На поле вийшло по двоє богатирів. Це якось само собою полегшило справу: Доброчинові не довелося вибирати одного з них: тепер усе мали вирішити Доля та богатирська сила й змога.

Першим Претич виставив Яна Усмошевця — старшого й більш досвідченого, який однаково добре володів сулицею, сокирою й мечем. Супроти нього Мешко поставив белзького купця Дюка Стопанича — значно молодшого відколишнього київського шевця, але напевно ж і менш досвідченого за нього. Обидва вдались однаково кремезні в плечах й однакові на зріст, навіть мали однакові чуби та вуса, лише в Дюка вони були чорні як смола, а в Яна вже трохи шпакуваті. Та й сиділи на майже однакових гнідих жеребцях: широкогрудих і з підстриженими гривами.

Несподівано для себе Доброчин відчув, що не хоче смерті не тільки свого колишнього друга Яна, а й того незнайомого Мешкового богатиря. Цими богатирями належало тільки милуватися.