Золотий Ра

Той заверещав, схопив ротом води дунайської й з розплющеними очима, неначе щоб і на тому світі не забувати свого кривдника, пішов на дно.

А на березі творилося дедалі страшніше.

Скіфи валяли персів, наче визначену для плетіння кошиків молоду лозу, насуваючись чимраз ближче до води й до мосту, а переобтяжений довжелезний мостище вгинався від сильної течії й нагадував круто напнутий лук.

Греки теж не чекали, поки скіфи захоплять їхні кораблі, а посадовили веслярів за весла й швидко перепливли на ще недосяжний для скіфів правий берег. Для скіфів перси були просто вороги, зате греки — зрадники, а зрадників чекала найганебніша смерть. Грецькі дієри та трієри крутилися попід правим берегом і не зважувалися ні покинути його, ні пристати. Лише одна дієра — бойовий корабель із сотнею гоплітів у дерев'яному череві та з двома довгими рядами весел на кожному борту — раптом, наче жива істота, спинилась, нерішуче постояла, нарешті зважилася й повернула майже з того берега на цей.

Тут уже гасала розпалена легкою перемогою скіфська кіннота.

Побачивши грецький корабель, який поводився досить підозріло, неперевершені в світі скіфські стрільці нап'яли тятиви й заходилися розстрілювати веслярів, яких видно було крізь отвори для весел. Майже кожна стріла влучала в ціль, весла дієри швидко збилися з ладу й почали заважати одне одному; тоді на кормі з'явився чоловік у натертому до блиску бронзовому гривастому шоломі й підняв угору обидві руки, благаючи не стріляти.

— Є тут князь Пугач? — крикнув він грецькою мовою до скіфів.

Хтось один перетлумачив, скіфи перестали стріляти й дали пораненому кораблеві змогу пристати. Грека в шоломі пустили на берег і повели кудись поміж кущами рокити, звідки вже майже не було чути бойового лементу коней та людей.

Князь-богатир Пугач сидів на стосі перських щитів, а інший скіф перев'язував йому руку під ліктем полотняною шматиною.

— Я — Мільтіад із Херсонеса, що на Геллеспонті! — сказав, струснувши чорною гривою, підведений до князя Пугача грек.

— А чи живий той ваш головний воєвода... як його... що присягав мені своїми богами? — спитав, змірявши грека важким поглядом, князь Пугач; рука в нього була туго обмотана полотниною.

— Живий... — потупив очі Мільтіад. — Краще б Кера наклала на нього руку. Перський цар Дарій утік...

— Оце ти прийшов таке мені сказати? — вдруге, цього разу здивовано, глянув на нього скіфський князь, руку якого було потнуто перським мечем або перським списом.

— Я прийшов, щоб лишитися в тебе! — вигукнув Мільтіад.

Знахар закінчив перев'язувати руку й пішов з легким поклоном; можливо, то був жрець котрогось скіфського божества, бо зовні нагадував безбородого євнуха й мав на собі довгу до п'ят, схожу на жіночу, одіж. Князь Пугач остережливо поторкав руку, завинену білим полотном, крізь яке проступила черлена пляма, й сказав:

— Якщо хочеш — можеш лишатись і в мене. Піди скажи моєму огнищанинові, що беру тебе замість того вівчаря, що добровільно пішов на погибель, нібито заблукавши, до персів з двохтисячною отарою овець разом з весняними ягнятами.

Мільтіад не знав цих скіфських хитрощів.

— Для чого твій вівчар «заблукав» до персів? — перепитав він.

— Щоб перси не втекли до вашого мосту раніше як за два місяці...

«... й щоб скіфи застукали їх на своєму березі», — довершив думку пораненого скіфського князя Пугача Мільтіад.

— Як же ви самі вгавили персів? — спитав він уголос.

— Коли людина рятує голову, то перевершує хитрістю навіть саму себе!.. — буркнув князь, а тоді раптом розпаяно ляснувся здоровою рукою по лобі: — Дурна довбня!.. Ми чекали, що перси побіжать до вашого триклятого мосту навпрошки, ще й «хитро» підказали їм цю дорогу. Там степ лишився невипаленим і в тиверців лишились неприбрані поля... А Дарій пішов знайомою кружною дорогою, де вітер ганяв тільки сажу та попіл... Хоч на тому згарищі з голоду сто тисяч персів полягло, та й тут іще тисяч до сотні...

Мільтіад раптом усвідомив, що цей скіфський архонт розмовляє з ним еллінською мовою, хоча й з чужинським приголосом, але ніякого бажання розпитувати його про це в Мільтіада не було.

До того ж рудовусий велетень аж ніяк не нагадував обличчям грека.

Скіф цупко глянув на Мільтіада, той мимоволі зіщулився під його поглядом і глухим голосом запитав:

— Ти справді хочеш зробити мене рабом-підпасичем?

— А чого ж! Греки — найкращі в світі раби. Греки народжені бути рабами! — з несподіваним юначим запалом прогримів скіфський князь. — Якби ви захотіли визволитися з перських кайданів, то не рятували б свого пана — перського царя!.. Тепер підійдіть до нього, й він надіне вам золоті нашийники. Йди й ти з усіма своїми греками! — бридливо скислився князь Пугач і перший пішов геть.

Скіфи почали підтручувати Мільтіада в бік берега, де лишився його корабель. Волочачи по землі чорну гриву шолома, херсонеський тиран, мов у лихоманці, шелестів губами: «Греки — найкращі в світі раби... Греки—найкращі в світі раби...»

ГІСТІЕЙ

Хай народиться Міркін!

Під'їхавши до мосту через Боспор Фракійський, Дар'явауш озирнувсь. Низько над землею сунула чорна хмара, звісивши додолу сиві бороди дощу, й у царя від важкого спогаду стислося серце. Таке вже колись було, нещодавно, на початку цього літа, коли він лаштувався переправитись у Скіфію мостом через Істр-Дунай.

Цар Дар'явауш відвернувся, щоб не бачити ту хмару, але його однаково посів безпричинний страх; ударивши ліктем свого колісничого, володар персів змусив його стрибнути на землю, а сам схопив оздоблені срібними цвяшками віжки й крикнув на коней. Це вже був не той четверик вогнисто-гнідих, мов ясне око Ахурамазди, коней, а звичайні, змучені страшним походом і голодом, вороні маслакуваті жеребці. Вони перейнялися настроєм свого богорівного візника й погнали через міст із форканням та зляканим іржанням. Коні бігли, закусивши вудила, дедалі дужче роздмухуючи в собі невідомо ким пущену іскру жаху, було навіть дивно, як збереглося стільки дикої сили в цих охлялих тварин.

Зведений ще перед початком походу самосцем Мандроклом міст був як і той, дунайський, з позбиваних упоперек руху колод, важкі литі колеса стрибали з колоди на колоду, й кована мідним листом коробка колісниці лунко деренчала — аж гула, і всі нутрощі в цареві Дар'яваушеві теж мовби деренчали — ось-ось обірвуться; він уже намагався стримати коней, та ошалілі від того гуркоту тварини понесли. Довгий міст лишився позаду, ще з літа накочена дорога спершу тяглася вгору, а тепер пішла круто вниз, і цар персів ніяк не міг зупинити коней, які відчували, що не можуть спинитися, бо для їхніх ослаблих м'язів колісниця виявилася заважка, й з розпачу почали іржати.

Коли б навіть один із четверика не витримав і спіткнувся, розігнана згори колісниця перекинулася б і задавила царя.

А внизу попереду, вже зовсім недалеко, плентала перша тисяча тепер уже пішого полку «безсмертних» який ще в Скіфії поїв своїх коней або розгубив їх у спалених степах. Поки цар Дар'явауш вагався, чи не вистрибнути з колісниці, не бачачи іншого способу врятувати своє священне життя, коні врізалися в задні лави босих обдертих мечників і, передавивши зо два десятки, захрясли в них, блимаючи кривавими очима й форкаючи піною.

Звідусіль із схвильованим галасом кинулись мечники й допомогли богорівному вибратися з колісниці на землю, витолочену кілька місяців тому безліччю ніг і копит. Задавлених і поранених ошалілими кіньми відтягли в бік і покинули. Дар'явауш почав чхати, й чхання переходило в кашель і не мало кінця: це в нього з'явилося під час утечі від скіфів, певно, наслав лихий демон-дайв.

Нарешті, перечхавши й утершись, Дар'явауш розглянувся. З цього видолку знову відкрився міст, видно було Боспор та європейський берег, далеко за яким тяглася вервечка порослих дубом та грабом горбів. Чорна хмара нерухомо стояла над тими горбами, а тут, над благословенною богами Азією, небо було майже по-літньому блякло-голубе і якесь домашнє.