Гiлея

— Заміж не збирається?

— Ти ж нікого не питав, коли одружувався... Казали, що син у тебе.

— Михайлик... Хто казав?

— Марта... Тепер уже маєш про кого думати, — похитала головою Ольга, а потім знову про дочку: — Не впізнав би ти її...

— Упізнав би...

— А ти постарів, Іване, — звела ще одну стіну між ним і Мартою.

— Постарів, — погодився Запорожний.

Обом чомусь стало незручно.

Ілько Сторожук голосно привітався і кинувся обіймати Івана.

— Таню, диви, хто приїхав! — вигукував Ілько, повертаючи Запорожного на всі боки, щоб Тетяна переконалася, що це справді він.

— Ти, Ільку, наче маленький, — присоромила чоловіка Тетяна і церемонно подала руку Запорожному.

— Добре, що приїхав, — ляскав своєю єдиною рукою по коліні Сторожук, — бо не дає мені життя Каїтан...

— Та що ти, Ільку, одразу про роботу? — втрутилася Тетяна.

— Перепрошую, — сказав Ілько, — але що я можу зробити, коли в мене таке положеніє. Розірвись надвоє, скажуть, чому не начетверо... Хоче Каїтан послати тебе на Вигонівське лісництво.

— Боже мій, — зітхнула Ольга, — в таку далину.

— І я йому кажу, — вів далі Сторожук, — а він своєї.

— Поїду, Ільку Гнатовичу, на Вигонівське, — промовив Запорожний. — Місця знайомі. Там хоч збудували якусь хату?

— Є маленька, а робітників машинами возимо, бо там же такі піски! Подує вітер — хоч пропадай.

Ольга заходилася готувати вечерю, але Тетяна запросила:

— До нас ходімо.

Довелося погодитися. Сторожуки вже мешкали в невеличкому фабричному будиночку, їх кілька завезли в новостворені лісгоспи області. Доклала рук до нього Тетяна — стояв він, як лялечка, чепурний, з пофарбованими віконницями. У хаті теж було чисто й затишно. Взвод Сторожуків порідшав, бо старші були в інтернаті. Господарювала в хаті Настуня.

— Моя старшенька, — відрекомендував дочку Івану. — Знайомтеся.

— Настуня, — тихо промовила дівчина, ховаючи усміх в синіх-синіх очах.

— Запорожний Іван.

— Я про вас чула... Тато розказував.

— І я про вас чув... У гості приїхали, Настуню?

— Ні, назавжди...

— Буду хату продавати в Семидолах, — сказав Ілько, — бо, видно, доведеться мені, Йване, в цих лісах віку доживати...

— Уже ми звикли, — додала Тетяна.

— Робочий чоловік швидко звикає до нового місця, бо йому ніколи сумувати, — розставляв Ілько чарочки.

— Та ти б і на полюсі прижився, — сказала Тетяна.

— Так треба ж комусь цю нашу жизнь будувати, як кажуть... Думав я колись, що найкраща робота — це сіяти хліб, — розмірковував Ілько. — Красива робота, душевна... Ліс почав садити — теж робота красива. Тяжка, але при ній людина доброю стає... Якби мені та ще обидві руки, то...

— Для тебе, Ільку, всяка робота красива. Сідайте вже до столу, — запросила Тетяна.

— Хочу випити за твоє здоров’я, Іване Трифоновичу, — підняв чарку Ілько, — за те, що повернувся, бо не кожний зважиться знову пройти по тій дорозі, яку ти обрав для себе...

— То забагато сказано про мене, Ільку Гнатовичу, — заперечив Іван. — Я не знаю, чи повернувся б, якби не дід Опанас Заклунний... Він покликав мене, і я мушу пройти цю дорогу, щоб чесно дивитися людям у вічі... Перед ним я, мабуть, буду у вічному боргу, як перед цією землею.

— Тату, хто це Опанас Заклунний? — тихо спитала Настуня.

— Вважай, дочко, народ, — промовив Ілько, — так я розумію...

Вулицею проїхала машина, лиш мати помітила, як здригнулася Настуня, виглянула у вікно і заспокоїла дочку:

— Не він...

* * *

Він мав приїхати сьогодні.

Тиждень тому Мірошник побачив її на фермі й сказав:

— Наступної неділі я приїду до тебе, Настуню. Мені треба поговорити з тобою... Можна приїхати?

— Про що нам говорити, Романе Олексійовичу?

— Про все.

На цьому їхня розмова закінчилася, бо підійшов голова колгоспу й покликав Мірошника до телефону.

Настуня рахувала не дні, а години. Що принесе їй ця зустріч? І взагалі, навіщо вона? Ще тієї, останньої, не може забути Настуня, коли побачила його з дочкою. Варя здалася їй дуже схожою на Мірошника, і Настуня всміхнулася, уявивши себе в ролі сердитої мачухи. Лізуть в голову різні дурні думки...

За три дні до неділі Настуня побілила всередині хату, випрала рушники й фіранки: думає одне, а робить інше...

Чекала.

Сьогодні п’ятниця — приїде через два дні... Коли б швидше минали вони...

Ой Романе-Романочку, не гай мене до раночку...

Він говоритиме, що любить її.

Що вона відповість йому?

Певно, він приїде ввечері, щоб не так бачили люди...

Треба приготувати вечерю.

Ні, вона не зможе розмовляти з ним.

Вона скаже йому правду. Скаже, що стомилася від своїх думок про нього, від свого кохання.

У п’ятницю ввечері Милентій Магур зважився переступити поріг Настуниної хати і мовчки, наче повістку до суду, вручив чергове послання:

«Настуню, я люблю тебе. Буду чекати в клубі до 23.00. А потім поїду виконувати бойове завдання з село Райки. М. М.»

Післязавтра мав приїхати ВІН.

Настуня одягнулася й пішла до клубу. До виїзду на бойове завдання ще залишалося дві години, і Милентій сидів у читальні. Вона викликала, його на вулицю і спитала:

— Ти знаєш, де хутір Овечий?

— Так точно! Лісгосп Степовий.

— Ти зможеш мене взавтра відвезти туди, Милентію?

— Так точно! Коли приїхати?

— Вранці.

* * *

Маленький старий замочок висів на дверях Сторожукової хати. Мірошник поїхав на ферму, доярок уже не було.

— Ви не знаєте, де Настя? — запитав сторожа.

— До батька поїхали ще вчора. З Милентієм...

Мірошник зрозумів, усе...

* * *

У хаті ясно світилася зелена гасова лампа, але Джусуєв нічого не побачив, крім великих темних очей Марини. З кожним його кроком вони збільшувалися, і, поки він дійшов до середини хати, — уже нічого не бачив, ніби потрапив у нічну темінь.

Потім він чув, як тихо зойкнула Марина, цей стогін вивів Берика з темряви.

Марина стояла перед ним, склавши руки на грудях. Ледь тремтіли кутики її рота.

— Добрий вечір, — прошепотів Джусуєв і скинув шапку.

— Вечір добрий, — відповів Парамон. — Сідайте в нашій хаті.

А Марина мовчала.

— Спасибі, — сказав Джусуєв і поклав шапку на лаву.

А Марина мовчала.

— Роздягайтеся, — знову голос Парамона, бо Джусуєв його не бачив.

Не зводячи погляду з Марини, Берик скинув піджака. Здавалося, він боявся відвернутися, щоб вона не зникла, як привид.

— Прийшов, — Марина впала на груди Джусуєва.

Парамон цього не бачив: голова опускалася все нижче й нижче, важко лежали на колінах руки, і чорна тінь від його постаті слалася по долівці. Потім вона повільно поповзла по стіні аж до стелі й промовила:

— Я той... піду дам сіна теляті.

Парамон зачинив двері і, хитаючись, вийшов на подвір’я. Зривався вітер, у степу вже тоненько голосили піски, похропував прив’язаний кінь. Чого це я вийшов, подумав Парамон, відчуваючи, як студеніє його тіло. Ага, треба дати сіна теляті. Він підійшов до низенького стіжка, насмикав оберемок колючого сухого бур’яну і приніс у хлів — теля й не поворухнулося. Очі поступово почали звикати до темряви, і крізь відчинені двері Парамон побачив сіру завісу неба й коня.

По садочку ходжу,

Кониченька воджу,

Через рідну няньку Нежонатий ходжу...

пригадалася пісня, яку співали минулої суботи, коли діти приїхали з інтернату. Марина була весела й рада, що зібралися всі, співала і сміялася, неначе хотіла цим сміхом відігнати смуток, що вже обступав її з усіх боків.

— А до Юрасика приїздив тато, — сказала Ганнуся.

— Він привіз мені костюма, тільки великого, — і Юрасик дістав з торби обнову. — А ти казала, мамо, що його вбили... А я йому сказав, що у мене є тато Парамон.