Мазепа. Людина. Полiтик. Легенда.

Протягом наступних місяців у Гетьманщині відбувалися численні слідства й жорстокі кари над усіма, хто був причетний або тільки запідозрений у причетності до справи Мазепи. Це мало місце скрізь, де стояли російські гарнізони (зокрема в Києві), але особливо страшну пам'ять, яка була жива ще у добу «Історії Русів» (перша чверть XIX століття), залишила по собі діяльність слідчої канцелярії в Лебедині (на території слобідського Сумського полку, недалеко від границі Гетьманщини). Там досить довго знаходилась царська ставка і було зосереджено більшість слідчих справ, що провадилися з особливою ретельністю й жорстокими тортурами (місцевим краєзнавцям добре відомий так званий «цвинтар мазепинців», де поховано, за різними даними, від кількох десятків до кількох сотень чоловік). За даними С. Павленка, тут гинули десятки людей, причетність котрих до справи повстання Мазепи була справді доведена чи лише гіпотетична. Це були агенти, кур'єри, розвідники, що працювали на користь гетьмана і короля, члени родин відомих мазепинців, їхні знайомі, близькі, на яких було написано доноса. Так, в Лебедині було допитано, піддано тортурам і згодом страчено або заслано: запорозького отамана Тимофія Полугера, лохвицького сотника Якова Яременка, козака Н. Лютого з двома компанійцями, які везли листи до шведського короля, селянина Прокопа Іваненка, що вбив російського драгуна, такого собі Феська з Переяславського полку, що разом із двома товаришами вів антицарську агітацію, глухівського міщанина Данила Тарашенка, який сміливо висловив своє обурення з приводу різанини, вчиненої Меншиковим у гетьманській столиці: «Москва Батурин розорила и людей тамошних перебила, даже и малых детей не пощадила; за это и мы не зарекаемся в московской крови по колена бродить, потому что за разорение Батурина вся Украина встанет». Допити, катування і страти провадилися і в інших значних містах Гетьманщини – спійманих мазепинців відвозили до Миргорода, Глухова, Гадяча – всіх міст, де були російські гарнізони. В Україні панував справжнісінький терор, атмосфера зрад, доносів, коли довіряти не можна було навіть родичам і найближчим друзям. За таких умов вражає відвага людей, які свідомо йшли на муки і смерть в ім'я того, у що вірили. Так, шептаківський війт на прізвище Опоченок (його ім'я, на жаль, нам не відоме) допоміг Івану Бистрицькому в його місії до Карпа, а потім за своєю ініціативою агітував на вулицях Новгорода-Сіверського проти російської влади і аби городяни не боялися шведів, що йдуть як союзники і визволителі. Сміливого війта схопили і закатували російські «майстри заплічних справ» у Лебедині. Такою ж була доля роменського міщанина. Флюса, котрий був перехоплений із листами від гетьмана до Станіслава Лещинського, та козака Григорія Пархомова, який їздив із посланням від гетьмана до Чернігівського архієпископа. Кого тільки не було серед заарештованих – ченці і черниці, старшини, козаки, селяни, міщани, купці…

Репресії проти мазепинців та пошук все нових і нових ворогів тривав і після перемоги під Полтавою, орієнтовно до 1715 – 1716 років. їх розшукували і в Україні, і в Речі Посполитій, намагалися виловлювати на еміграції, заманювали справжніми або брехливими обіцянками прощення, аби ті поверталися додому. Все це свідчить, наскільки серйозно непокоїла царський уряд ситуація в Україні і як ця перша реакція царя та його уряду відрізняється від пізнішого офіційного імперського та радянського міфу про всенародну любов «малоросів» до царя і матінки-Росії та їхню поголовну ненависть до «зрадника Мазепи і шведських загарбників». Про дуже різну реакцію українців на царські репресії та пропаганду свідчать і подальші події, коли більшість мешканців українського Правобережжя стане на бік Пилипа Орлика під час його спроби реваншу за програне повстання 1708 – 1709 років. На думку Меншикова, правобережні українці (або «скоты», як мило охарактеризував наших земляків царський фаворит) мали бути переселені куди-небудь… в глиб Росії «за їхню зраду». Ось і не вір після цього вислову Мазепи в приватній бесіді з Орликом про те, що «Москва задумала козаків за Волгу переселити». Масовий згін українців з Правобережжя таки відбувся у 1711 – 1712 роках, перед передачею цього краю Речі Посполитій, причому, за деякими оцінками, на лівий берег Дніпра було зігнано до 100 тисяч українців, а їхні оселі зруйновано. Так царський уряд «віддячив» українськими землями своєму союзникові Августу II. Нічому не слід дивуватися в цьому світі, ласкавий читальнику. Масові депортації населення в межах імперій вигадав не товариш Сталін – вони відомі історії людства з часів стародавньої Ассирії, царі котрої теж були надзвичайно ласі до чужих земель і одними з перших застосували подібну політику. Але найголовнішим завданням Петра І було провести вибори нового гетьмана. Це питання було не нове: воно цікавило, безперечно, і українські правлячі кола ще за життя Мазепи, і російський уряд, коли прийшли дані про важку хворобу гетьмана. Нам невідомі докладніше думки і плани Мазепи щодо свого наступника. Можна думати, однак, що гетьманові хотілося, щоб його спадкоємцем (не лише його майна, а й гетьманського, а згодом і княжого титулу) був хтось із його небожів – спочатку Іван Обидовський, а потім Андрій Войнаровський, і це не було секретом в батуринських урядових колах. Але водночас Мазепа добре розумів, що Войнаровський ні за віком, ні за заслугами не може бути кандидатом на булаву. Ним міг би бути лише хтось з вищої української старшини, людина з великим «урядовим стажем» та авторитетом, матеріально незалежна. Головне ж – ця кандидатура мала бути прийнятною і для старшини, і для Москви, і для самого Мазепи. На думку О. Оглобліна, таким кандидатом, зокрема в очах Мазепи та Москви, був стародубський полковник Іван Скоропадський.

Коли Петро І довідався, що Мазепа при смерті, він 21 жовтня 1708 року наказав своєму канцлеру Головкіну їхати самому або послати до гетьмана князя Г. Долгорукова «и предуготовить, ежели воля Божия какая с оным определитца, чтоб, не мешкав, другово, для чего нехудо, чтоб Скуропацкой недалеко был». Кандидатура Скоропадського була відома в російських урядових колах як прийнятна для Мазепи, про це свідчить лист Дашкова до Головкіна, писаний вже після переходу Івана Степановича на шведський бік, десь в листопаді 1708 року. Царський резидент в Польщі Дашков, можливо, маючи також інформацію із польських джерел, писав: «Ежели оберут гетманом Скуропацкого, надобно иметь и на него око, понеже он есть креатура Мазепина: он его возставил и обогатил». Тому не дивно, що, коли Петро довідався про перехід Мазепи до шведів, кандидатура Скоропадського спочатку відпала, і цар хотів бачити новим українським гетьманом миргородського полковника Данила Апостола. «И буде полковник миргородцкой где в близости обретаетца, – писав він Меншикову 27 жовтня, – то прикажи ево сыскав к нам прислать, обнадежа ево милостию нашею, потому что он великой неприятель был Мазепе». Петро І на той момент ще не знав, що Апостол (дійсно замішаний у дії старшинської опозиції, зокрема в «справі Кочубея») був разом з Мазепою в шведському таборі.

На обрання нового гетьмана в Глухові з'явилися тільки полковники стародубський – І. Скоропадський, чернігівський – П. Полуботок і наказні полковники переяславський – С. Томара і ніжинський – Л. Жураковський. Полтавський полковник І. Левенець волів вичікувати, хто переможе, і, посилаючися на потребу боронити Полтаву, до Глухова не поїхав. Решта полковників (крім тих, що були з Мазепою у шведів) була на Правобережжі й не брала участі у виборах. Обирати, справді, було не важко. Майбутній улюблений герой української історіографії XIX століття Павло Полуботок, незважаючи на його стару ворожнечу з Мазепою, здавався цареві Петру непевним і до того ж пов'язаним родинними стосунками з багатьма мазепинцями, що були на той час у шведів. Залишалася єдина кандидатура Скоропадського, найстаршого за віком, більш відомого в Москві, який засвідчив свою вірність цареві в критичний момент боротьби за Сіверщину. Зрештою, ця кандидатура була не нова і для старшини. 6 листопада 1708 року Скоропадський був обраний «вольными гласами» (і за присутності російського війська та царського посланця князя Г. Долгорукова) гетьманом України (цей один із найбезбарвніших гетьманів тримав булаву аж до своєї смерті в 1722 році).